— Присядь, присядь, — протягнула мама, — тато щойно прийшов.

— Як справи з твоїми книжками? — запитав він, вішаючи піджак на спинку стільця. Він їх завжди називав «твої книжки». Наче вони жили своїм власним життям і в нас із ними виникали якісь суперечки.

— Добре, дякую. З модуля із бухгалтерського обліку лишилася одна чверть. А вже завтра в мене корпоративне право.

Нарешті я відчепила від себе Томаса та всадила на стілець поруч себе, гладячи однією рукою його м’яке волоссячко.

— Ти це чула, Джозі? Корпоративне право.

Тато поцупив картоплину з миски й запхав собі до рота, поки мама не бачила. Він це промовив так, наче сама лише назва давала йому неземне задоволення. Думаю, так воно й було. Ми трохи поговорили про моє навчання, а потім про татову роботу, переважно про те, як туристи все ламають. Після них усе треба ремонтувати. Навіть дерев’яні стовпчики на воротах паркованки доводиться змінювати що кілька тижнів, бо ті недоумки не вміють проїхати машиною через дванадцятифутовий отвір. Особисто я збільшила б вартість квитка, зважаючи на все це, — утім, це лише моя думка.

Мама нарешті накрила на стіл, і ми всі посідали. Томас їв руками, думаючи, що ніхто не помічає цього, тихенько промовляв «зад», таємниче всміхаючись. Дідусь їв, закинувши голову в стелю, наче обдумував щось екстраглобальне. Я зиркала на Лу. Вона механічно копирсалася в своїй тарілці, перевертаючи шматок печеної курки то на один, то на другий бік. «От біда», — подумала я.

— Ти не голодна, люба? — запитала мама, слідкуючи за моїм поглядом.

— Не дуже, — відказала вона.

— Загаряча для курятини, — визнала мама. — Просто я хотіла тебе трохи підбадьорити.

— Ну… то ти розкажеш нам, як пройшла твоя співбесіда?

Татова виделка не дійшла до рота.

— А, співбесіда… — розсіяно прогугнила вона, наче згадала якісь справи п’ятирічної давнини.

— Так, співбесіда.

Вона наколола на виделку крихітний шматок курки.

— Нормально.

Тато зиркнув на мене.

Я легенько стенула плечима.

— Нормально й усе? Вони ж, напевно, дали тобі зрозуміти, як все пройшло.

— Дали.

— І?..

Вона не переставала визиратись на свою тарілку. Я перестала жувати.

— Вони сказали, що шукали саме таку людину, як я. За рік я повинна пройти підготовчий курс, а потім мені його зарахують.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Це ж чудові новини!

Мама перехилилася через весь стіл і поплескала її по плечу.

— Молодчинка! Це прекрасно!

— Не зовсім. Не думаю, що витягну чотири роки навчання.

— Не думай про це зараз. Справді. Дивись, як добре Трина дає собі раду. Гей! — Тато легенько штовхнув її ліктем. — Ми щось вигадаємо. Ми завжди викручуємось, еге? — Він привітно всміхнувся до нас. — Думаю, дівчатка, нам нарешті поталанило. Хороші часи настануть для нашої родини.

І тут ні з сього ні з того Луїза ридма заридала. Заплакала так, як Томас, із завиванням, слізьми та шмарклями. І байдуже, нехай усі чують і бачать. Її плач ножем різав тишу маленької кімнати.

Томас дививсь на неї з роззявленим ротом. Мені довелося взяти його до себе на коліна й забавляти чимось, щоб він також не плакав. Поки я жонглювала картоплинами та імітувала дурнуваті голоси горошин, Лу розповіла їм. Розповіла все: про Вілла, про шестимісячний контракт, про те, що сталося на Маврикії. Мамині руки злетіли до рота. Дідусь був дуже сумним. Курка вистигла, підливка задубіла на своїй тарелі.

Тато хитав головою, не ймучи віри тому всьому. А коли сестра почала детально розповідати, як вона летіла з Індійського океану, то перейшла на шепіт, переповідаючи свої останні слова до місіс Трейнор. Отоді тато відкинув стілець і рвучко піднявся, повільно обійшов стіл та обійняв її, як колись, коли ми були малими. Стояв, ніжно, дуже ніжно обіймаючи.

— О Боже, бідолашний хлопець. Бідолашна Лу. О Боже!

Не певна, що коли-небудь бачила тата таким шокованим.

— Який жах!

— І ти це все пережила? Нічого не сказавши нам? І все, що ми мали, це поштівка про підводне плавання? — Мама не вірила своїм вухам. — Ми ж думали, що в тебе найкраща відпустка в житті.

— Я була не одна. Трина знала, — промовила Лу, дивлячись на мене. — Вона мене дуже підтримала.

— Нічого я не зробила, — сказала я, обіймаючи Томаса. Йому вже стало не цікаво нас слухати, бо мама поставила перед ним розкриту коробку з шоколадними цукерками. — Я лише слухала. Це ти багато зробила. Це в тебе виникло багато задумок.

— І що з тих задумок? — запитала вона спустошено, прихиляючись до тата.

Тато повернув її лице до себе.

— Але ж ти зробила все, що могла.

— І в мене не вийшло.

— Хто каже, що в тебе не вийшло? — Тато відкинув їй волосся з лиця. Його обличчя світилося ніжністю. — Я думаю про те, а що ж я знаю про Вілла Трейнора, що я взагалі знаю про таких чоловіків, як він? І ось що я тобі скажу: не впевнений, що знайдеться бодай одна людина в світі, яка змогла б переконати його в зворотному, раз він уже все вирішив. Він той, хто він є. Неможливо змінити людей.

— Але ж його батьки! Вони ж не можуть допустити, щоб він себе вбив! — викрикнула мама. — Що вони за люди такі!

— Нормальні люди, мамо. Місіс Трейнор просто не в’являє, що ще можна зробити.

— Хоча б не везти в ту кляту клініку, — сердилася мама. Її вилиці покрилися плямами. — Я боролася б за вас обох, за Томаса до свого останнього подиху.

— Навіть якщо він вже намагався себе вбити? — запитала я. — Дуже безжалісним способом.

— Він хворий, Катрино. У нього депресія. Таким чутливим людям не слід давати можливість зробити те, про що вони… — від своєї німої злості мама аж завмерла, не в змозі говорити далі, й почала витирати очі серветкою. — Та жінка — бездушна. Бездушна! Подумати лишень, що вони втягнули в це все Луїзу! Вона ж суддя! Судді мали б знати, що правильно, а що — ні. Краще за нас усіх. Як я хочу зараз помчатися туди й привезти його назад.

— Це все дуже складно, мамо.

— Ні, не складно. Він вразливий, і вона не має допускати навіть думки такої. Я шокована. Бідний він, бідний. Бідолаха. — Місіс Кларк піднялася з-за столу, прибираючи залишки курки й величаво попрямувала до кухні.

Луїза приголомшено дивилась, як вона йде. Мама ніколи не сердилася. Гадаю, востаннє ми чули, як вона підвищувала голос, іще 1993 року.

Тато з блукальним поглядом хитав головою.

— Не дивина, що я не бачив містера Трейнора. Мені було цікаво, де він. Припускав, що всі вони поїхали кудись у відпустку.

— Вони… вони поїхали?

— Ну, останні два дні його не було.

Лу важко опустилася на стілець.

— Чорт, — вирвалося в мене, і я похопилася, затуляючи руками вуха Томаса.

— Це завтра.

Лу глянула на мене, а я — на календар на стіні.

— Тринадцяте серпня. Це завтра.

Того останнього дня Лу нічого не робила. Вона прокинулась раніше за мене й нерухомо дивилась у вікно на кухні. Падав дощ, потім перестав, а потім знову падав. Спочатку вона лежала поруч із дідусем на дивані, пила чай, що зготувала мама, а потім щопівгодини її безмовний погляд звертався до каміна та годинника на ньому. На це неможливо було дивитися. Ми з Томасом пішли плавати, кликали із собою Лу. Зваблювала її походом по крамницях, поки мама догляне дитину. Обіцяла сходити з нею до паба, щоб лише я й вона, однак Луїза відкидала будь-яку пропозицію.

— А що, як я зробила помилку, Трин? — вона так тихо запитала, що лише мені одній було її чутно.

Я глянула на дідуся, але його увага була повністю захоплена перегонами. Думаю, тато й досі нишком робить за нього ставки. Хоча перед мамою він це завжди заперечує.

— Що ти маєш на оці?

— Може, мені слід було поїхати з ним?

— Але ж… ти казала, що не можеш.

Небо було сіре. Вона дивилася на похмурий пейзаж крізь наші бездоганно чисті вікна.

— Я пам’ятаю, що я казала. Але нестерпно не знати, що відбувається. — Її обличчя покривилося. — Нестерпно не знати про те, як він почувається. Нестерпним є й те, що я навіть не попрощалася з ним.