— А ти зараз не можеш полетіти? Може, спробувати пошукати якийсь рейс?

— Запізно, — зітхнула вона. Потім заплющила очі. — Я вже не встигну. Лишилося дві години до… до зупинки. Я перевірила. По інтернету.

Я чекала.

— Вони не… роблять… цього… після о пів на шосту. — Глибоко схвильована, вона мотляла головою. — Це якось позв’язано зі швейцарськими чиновниками, які мають бути присутні. Вони не люблять… засвідчувати… таке не в робочий час.

Я мало не засміялася. Проте не знала, що їй сказати. Не могла собі в’явити, як то — чекати, як вона чекала, та знати про те, що саме має статися, ще й так далеко від неї. Ніколи я не кохала чоловіка так сильно, як Лу кохала Вілла. Ясна річ, мені подобалися чоловіки, я люблю спати з ними, та деколи я дивуюся сама собі: може, в мене відпав якийсь чип чуттєвості? Я не могла собі навіть уявити, щоб я так побивалася за будь-ким з моїх колишніх. Єдиним рівноцінним порівнянням міг бути мій Томас, якби він отак помирав у чужій країні. Щойно така думка спадала мені на гадку, я починала божеволіти, ставало моторошно. І я запхала цю думку десь далеко в свою уявну теку, у шухляду з написом «Не думати».

Я присіла біля сестри на диван, і ми мовчки дивилися верхогони «Мейден Стейкс», які починаються о пів на четверту, а потім перегони з гандикапом на чотири, потім іще на чотири заїзди. Дивилися так напружено, наче поставили всі світові гроші на переможця.

А потім подзвонили у двері.

За секунду Луїза була вже біля дверей. Відчинила їх. Те, як вона смикнула двері, змусило навіть моє серце стиснутись.

Та не Вілл був у дверях. Це була молодиця, з густим та ідеально накладеним макіяжем, волосся коротко стрижене, каре трохи нижче від підборіддя. Вона склала свою парасольку та всміхнулася, потягнувшись до своєї великої сумки на плечі. На якусь мить мені здалося, що це сестра Вілла Трейнора.

— Луїза Кларк?

— Так.

— Я з «Ґлоуб». Ми можемо поговорити?

— «Ґлоуб?»

У голосі Лу було відчутне зніяковіння.

— З газети? — Я стояла за спиною Лу. Аж потім помітила в руці у жінки блокнот.

— Дозволите мені ввійти? Я б хотіла трохи поговорити з вами про Вілла Трейнора. Ви ж працюєте на нього, так?

— Без коментарів, — відрубала я. І ще до того, як жінка встигла промовити слово, бахнула дверима перед її носом.

Сестра приголомшено завмерла біля дверей. Вона здригнулася, коли знову задзвонив дзвоник.

— Не відчиняй, — прошипіла я.

— Але як?

Я почала підштовхувати її вгору сходами. О Боже, вона така неповоротка! Таке враження, наче напівпритомна.

— Дідусю, не відчиняй дверей! — заволала я. — Кому ти говорила? — почала я випитувати, коли ми нарешті дісталися до майданчика. — Однозначно, хтось їм розповів. Хто знає?

— Міс Кларк, — проривався голос через шпарину в поштовій скриньці, — лише десять хвилин… ми ж розуміємо, що це не проста для вас тема. Ми б хотіли почути вашу версію всієї цієї історії…

— Це що значить? Що він помер? — Її очі наповнилися слізьми.

— Ні, це значить, що якийсь виродок намагається заробити на цьому, — відповіла я, подумавши хвилину.

— Хто то був, дівчата? — через сходовий марш пролунав мамин голос.

— Ніхто, мам. Просто не відчиняй дверей.

Я перегнулася через перила. Мама тримала кухонний рушничок та пильно вдивлялася в силует через скляні панелі вхідних дверей.

— Не відчиняти дверей?

Я взяла сестру за лікоть.

— Лу… ти ж нічого не говорила Патрикові, еге?

Їй навіть не потрібно було щось говорити. Вираз її стражденного лиця все пояснив.

— Добре. Не рухай! Просто не підходь до дверей. Не піднімай телефон. Жодного слова, добре?

Мама не здивувалася. Вона навіть не здивувалася, коли почав дзвонити телефон. Після п’ятого дзвінка ми увімкнули автовідповідач. Проте нам довелося слухати всі повідомлення, всі ті голоси вдиралися до нас у дім. Їх було чотири чи п’ять, усі про одне й те саме. Усі пропонували Лу висвітлити свою сторону «історії», так вони це називали. Наче Вілл Трейнор був якимось бездушним предметом, за яким усі вони дерлися. Телефон дзвонив безперестанку, і дзвонили в двері. Ми сиділи з опущеними шторами, гул репортерів було чути просто за нашими ворітьми. Вони щось базікали одне з одним та багато розмовляли по телефону. Нас немов підстерігала засідка. Мама заламувала руки та кричала їм через шпаринку в поштовій скриньці, щоб вони забиралися під три чорти, тільки-но хтось із них важився пройти у ворота.

Томас спостерігав за цим усім крізь вікно ванної кімнати на другому поверсі. Йому було цікаво, чому ж це було стільки людей на нашому подвір’ї. Подзвонило четверо сусідів, вони ж бо не знали, що сталося. Тато припаркував машину на Айві-стрит та пробрався додому через задній двір. У нас була серйозна розмова про замки та киплячу олію.

Пізніше, поміркувавши трішки, я подзвонила Патрикові та запитала, скільки він одержав за своє мерзенне наведення. Легенька запинка перед його запереченнями виказала все, що мені треба було знати.

— Ти — гівнюк! — верещала я. — Я переламаю тобі всі твої марафонні ноги! Ти будеш думати, що 157-ме місце — це суперрезультат!

А Лу сиділа на кухні та плакала. Вона не ридала, просто німі сльози котилися по щоках, і вона витирала їх долонею.

Що їй сказати? Мені нічого не спадало на думку. І це було добре. Я стільки мала всього сказати отій решті! І я сказала. Окрім одного, до о пів на восьму не було вже жодного репортера. Чи то вони відмовилися від свого задуму, чи то їм набридло вибирати Томасові кубики леґо з поштової скриньки у відповідь на свої записки. Я попрохала Луїзу покупати Томаса. Хотіла якось виманити її з кухні, адже це був єдиний спосіб перевірити повідомлення на автовідповідачі та видалити ті, що від репортерів. 26! 26 негідників. І всі такі люб’язні, такі розумні! Дехто навіть пропонував гроші.

Геть-чисто всі повідомлення було видалено. Навіть із пропозиціями грошей. Хоча, визнаю, була велика спокуса дізнатися, скільки ж вони пропонували. З ванної було чути голос Лу, яка розмовляла з Томасом, його ниття та плескіт води — він бомбив шестидюймову піну своїм бетмобілем. Оце те, що ви не знаєте про дітей, поки не маєте своїх, — купання, леґо та рибні палички не дадуть вам довго думати про якісь свої страждання.

І нарешті останнє повідомлення.

— Луїзо. Це Камілла Трейнор. Перетелефонуйте мені, щойно зможете.

Я вирячилася на автовідповідач. Перемотала та ввімкнула ще раз. Потім помчала до ванної й так різко витягла Томаса звідти, що дитя навіть не зрозуміло, що то таке було. Він стояв, обкутаний рушником, наче тугою пов’язкою. Лу ж, спантеличена та ошелешена, вже збігала сходами, а я підштовхувала її в плечі.

— А якщо вона мене ненавидить?

— З голосу не скажеш, що вона ненавидить тебе.

— А якщо преса вже їх оточила? А якщо вони вважають мене винною в цьому всьому? — Очі її були широко розплющеними та нажаханими. — Ану ж як вона дзвонить мені сказати, що він це зробив.

— На Бога, Лу. Хоча б раз у житті — опануй себе. Поки не зателефонуєш, нічого не знатимеш. Дзвони їй. Просто зателефонуй. У тебе немає вибору, бодай йому всячина.

Я побігла назад у ванну, щоб розкутати Томаса. Заштовхнула його в піжаму, пообіцяла, що бабуся дасть йому печиво, якщо він швидесенько прибіжить на кухню. Тоді я визирнула з дверей ванної, перевірити, чи сестра дзвонить. Вона стояла спиною до мене, пригладжуючи рукою волосся на потилиці. Потім схопилася рукою, щоб не впасти.

— Так, — казала вона, — розумію.

А потім:

— Добре, — і після паузи: — Так.

Добрячу хвилину вона дивилася на свої ступні, аж після цього поклала слухавку.

— Ну? — запитала я.

Вона подивилася так, наче побачила мене вперше, й затрусила головою.

— Це не про газети, — відповіла задерев’янілим від шоку голосом. — Вона прохає мене, благає мене приїхати до Швейцарії. Уже замовила квиток на останній рейс. Вечірній.