Він був лікарем і розумів, що з такими ранами не живуть.

Він був лікарем і не розумів, чому він з такими ранами ще живе.

Один ніж стирчав просто у центрі його грудей — лезом до підборіддя. Можна було добре роздивитися білу пластмасову колодочку і ту частину леза, що не ввійшла у нього. Сантиметрів зо три. Воно, лезо, радісно виблискувало в світлі бра і дивно так обривалося на вході в тіло.

У його тіло.

Другого ножа було втоплено в живіт по самісіньку рукоять, строго посередині. Ще з більшою люттю.

Щоб напевно. Як не один, то другий, а обов’язково має вбити.

Він був лікарем і добре пам’ятав, що за грудниною міститься серце, отже, кінчик ножа мусив прошити перикард і застрягти десь у ділянці лівого шлуночка.

Пам’ятав, та не вірив собі. Бо то було його серце.

Ніж у черевній порожнині чогось надто безнадійного не обіцяв: мабуть, понівечив кілька кишок і, найвірогідніше, нічого життєво важливого не зачепив. Але знати напевне він не міг. І вже не дізнається. Він навіть до перитоніту не доживе.

Морок блукав кімнатою, конав у світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок брав початок десь у ньому.

Він був лікарем і розумів, що будь-який рух, будь-який натяк на нього прискорить агонію. Навіть крику не міг собі дозволити.

Та свідомість бунтувала, благала вирвати з тіла смертоносні жала, скрутитися клубком, припинити існування раз і назавжди. Але щоб не так, щоб не розпадатися живцем на пекельні фотони, щоб не згоряти в іоносфері надлюдської муки. Щоб не бачити встромлених у власне тіло ножів. З’їжджала з глузду його свідомість і мала рацію.

Він був лікарем і вмів завдавати фізичного болю, але зараз вперше за ціле життя сам його зазнав. Зазнав справжнього болю.

Але ЗА ЩО?

Він розплющив очі тієї самої миті, коли вбивця підняв затиснуті в руках ножі. Їхні очі зустрілися.

Прийде час і на вбивцю.

Лише до нього той час чомусь ніяк не квапився, конаючи в світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках.

Час смерти.

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. Перевалило за полудень — і куці тіні чіплялися до речей, наче реп’яхи до відомого всім кожуха.

Андрій йшов собі безбач, знічев’я рахуючи каналізаційні люки. За дві години нарахував їх аж двадцять дев’ять.

А що він іще мав рахувати? В кишені сиротіла зім’ята гривня. Андрій з жалем провів поглядом чергову маршрутку.

Не те, щоб не любив ходити пішки, він не любив, коли йому не залишали вибору.

Хотілося випасти з потяга. А ліпше — з літака, або ще ліпше — з орбітальної станції «Мир», щоб жодна добра душа не змогла потім відкачати.

Спекотливий липень немов підсмажував його і без того пекучі як пісок невеселі розмисли. Земля перетворилася на велетенську пательню. Майже вчувалося, як шкварчать під рекламними парасольками вітаміни в обнімку з нітратами, як спливає жиром під целофановими скафандриками морозиво. Небо вигоріло до кольору запраного простирадла.

Чіткі тіні. Різкі контрасти. Боротьба мороку зі світлом. Місяць липень. Як ніхто, вміє завдавати жару. Майже не дає собі ради з мухами. Зовсім не дає ради з прозорими блузочками й коротенькими спідничками.

«Щоб я так жив»! — зазвичай проказував його друг Славко, вивертаючи шию на продуктовому базарі. Про спіднички і блузочки він висловлювався тверезіше: «Треба випити».

Сьогодні пити не було за що. Роботи не мав зо два місяці, а вступні іспити провалив. Знав, що так станеться, ще коли подавав документи. Та все одно подавав. Назло ситому і лінивому липню. Назло кинутим у спину реплікам: «Чули-сти? Зовсім здурів: йде на юридичний без копійки! — Та чула-м. Краще б у каналізаційний люк з головою».

Ось він і підбирав собі пристойного люка. Ґиґнути ніколи не пізно.

Правда, був ще один вихід, класний, — піти на платне відділення. Тітонька з приймальної комісії саме це йому й запропонувала. Ввічливо і безнадійно. Він подякував, забрав документи і віддав Славкові. Щоб сховав, а ліпше — спалив.

Бо той вихід був чимось схожий на Буратино: підстрибував перед ним на одній нозі, приклавши обидві руки «дудкою» до носа.

Андрій машинально дістав із кишені гривню.

Щоб я так жив!..

Повз нього кавалерійським кроком прочеканила якась жінка, тримаючи за руку дитину. Дитина тримала йогурт і лизькала просто зі склянки. Мов кицька.

Андрій зупинився. І липень зник.

…Йому чотири рочки. Мами десь немає. Довго. Надто довго. Він хоче їсти. Кухня. Височезний, до неба, стіл. Табуретки. Повно табуреток. Він протискається поміж ніжок і, нарешті, знаходить. Мисочку. На денці — залишки молока. Він крадькома озирається і починає хлебтати. Треба встигнути, поки не прийшла кицька. Бо вона буде сичати і висувати кігті. Адже він — злодій. Краде в неї молоко.

…Липень увімкнувся. Рука потяглася, щоб затулитися від яскравого світла.

Не те, щоб він не любив котів.

Він не любив прокисаючого молока.

Немає нічого бридкішого за прокисаюче молоко на денці котячої мисочки…

Славко, побачивши його обличчя, коли той вийшов з приймальної комісії, підняв вказівного пальця:

— «Той, хто не бажає бути обдуреним, байдужий до того, яка правда, аби лиш вона була правдою. Сила в байдужості». Кінець цитати.

— А якщо кирилицею?

— Треба випити.

Пити, знову ж таки, не було за що. Не було ні грошей, ні людських тостів…

— Я ж казала, що треба було купити сирок! — накинулася кавалерійська мама на хлопчиська, по вуха замурзаного у йогурт.

«Тато нас уб’є», — майнуло в голові.

— Тепер тато нас уб’є! — докінчила вона, тягнучи дитину за собою.

Інколи Андрій знав, що скажуть наступної миті люди. Це виходило само собою. Маминих слів він ніколи не вмів передрікти, і вони часто заганяли його у глухий кут. Може, тому, що мама частіше мовчала. А коли починала говорити, всередині все затерпало.

«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою. Але так мені легше розповідати. Хочу, щоб ти знав, хто у всьому винен. Отож, жили-були бабуся й онучка…»

День спогадів. День підсумків. День народження. Який він ніколи не справляв і не справлятиме. Забагато спогадів, а підсумовувати нема чого.

Хоча… є одне бажання. Нагальне. Щоб пішов дощ. Не такий, що нудно цяпає згори, що остогид навіть собі самому. А такий, що падає раптовою білою зливою, захоплюючи перехожих зненацька і не залишаючи жодної сухої нитки на їхньому тілі. Щоб ніхто не встиг отямитись і заховатися. Маленька помста великому місту.

Та Андрій змалку завчив, що бажання переважно не здійснюються, а маленьких помст не буває: або ти помщаєшся, або ні.

Він простував безбач і не спостеріг, що ззаду шкандибала на милицях його Доля, суха й обшарпана, замотана в прибите пилюкою дрантя. Вісімнадцять літ Вона шкандибала за ним, а він її не помічав. Сьогодні Вона підійшла майже впритул, та він усе одно її не завважив. Тільки машинально тицьнув їй у руку зім’яту гривню. І ступив на проїжджу частину.

Серце враз заклякло в гіркому прочуванні, передчутті, та було вже пізно. Запізно вибирати іншу дорогу, запізно народжуватися в іншому місті, запізно переінакшувати світ.

Глухо вдарило. І липень зник.