— Це був мій роботодавець.

— Президент медичного центру?

— Він.

— Ти була з ним? — запитав він трохи здушеним голосом.

— Навіщо ти про це питаєш?

Зарецький опустив очі.

— Навіщо тобі це знати?

— Я не знаю, — чужим голосом сказав він, — пробач, що запитав. Я не повинен був цього робити, по-дурному трохи вийшло.

— Нічого.

Зарецький підвівся з ліжка, одягнувся, витягнув цигарку з пачки, щоб покурити надворі, але вона спинила його рукою.

— Зачекай!

Зарецький запитально глянув.

— От упертий… Він брав участь у моєму житті, особливо коли мені було дуже важко.

Зарецький усміхнувся, погладив її волосся, але Людмила пристрасно охопила його руками й звалила до себе на матраци.

— Це все в минулому, — прошепотіла вона, — ти мені віриш?

— Так, — сказав він і поцілував її в губи.

— Жодних привидів не буде — тільки ти і я, — знову прошепотіла Людмила.

— Так.

Після викуреної цигарки Зарецький знову взявся за лопату: він був переконаний, що двічі на день треба розчищати від нового шару снігу траншею на подвір’ї та прохід до сараю з дровами. Він дивився на сніг уже не вороже, а навіть із розумінням: сніг змушує з собою рахуватися, але й дозволяє бути з Людмилою, бути всупереч різним обов’язкам, звичкам, усупереч усталеному способові життя, всупереч, урешті-решт, роботі та всупереч географії, яка раніше тримала Людмилу і його на чималій дистанції. Зарецький думав про сніг і бачив у ньому свого однодумця.

— Таке враження, що нас поєднала стихія, — усміхалася вона, дивлячись, як тріскотить вогонь у каміні.

— Гарно, — сказав Зарецький і пригорнув її до себе, підтягнувши ковдру, яка з’їхала з її плеча.

— Що — «гарно»?

— Гарно сказано. Ніколи б раніше не думав, що сніг подарує мені тебе.

Людмила усміхнулася та міцніше пригорнулася до нього.

Коли стемніло, до них прийшов Микола, приніс свіжий печений домашній хліб і банку власної домашньої настоянки на травах жовтавого кольору.

— Що це за отрута? Проти колорадських жуків? — запитав Зарецький.

— Сам ти колорадський жук. Це мої нанотехнології, — гордо сказав він, — ти попробуй — бодуна ще ніколи не було.

— Давай спробуємо.

Вони засміялися. Людмила при свічках зготувала вечерю, і вони взялися за банку. «Нанотехнології» добряче всім вдарили в голову, Микола хвалився, що цю настоянку знають усі навколо, що в нього замовляють її дуже часто — навіть із ресторанів, навіть з інших сіл, клієнти приїжджають із Верховини, Косова, Коломиї, є один бізнесюк із Франківська, так той бере до сорока літрів; його база постійних клієнтів невпинно зростає, щомісяця доводиться збільшувати виробництво, деколи на 100 літрів, нічого не зробиш — людям подобається, копійка зайвою ніколи не буде.

— Де ти її робиш?

— У мене два гаражі. Один я повністю переробив під виробництво. Там сушу трави, там стоять чани, там готую свої рецепти, але вже місця мало. Я ще деколи копчу рибу і м’ясо.

— Які твої рецепти? Оцієї «радіонуклеїдівки» чи як там її?

— Це моя нанотехнологія!

— Так, так, нанотехнологівка.

— Рецепт — секрет. Кожна моя настоянка — інший букет трав, інший відтінок, інша пропорція, інший підхід.

— Цей бізнес надійний?

— Хочеш сказати, чи законний? Ну, зараз за самогоноваріння нікого не саджають, це ж не часи Брежнєва. Я роблю винятково для людей, яких особисто знаю. Навіть коли буде якийсь лєвий замовник — він до мене не зможе прийти і попросити, тільки через знайому мені людину.

— Значить, більш-менш надійний бізнес.

— Не скажу, що це бізнес, але йде непогано. Треба ж тут якось виживати. Туристам подобається, місцевим також. Я роблю все якісно, мені довіряють.

— А що в селищі?

— У селищі, як у снігах.

Микола розповідав, що селище повністю відрізане снігами від зовнішнього світу, що зв’язувалися з обласними рятувальними та військовими частинами і просили допомогти з медикаментами та харчами, в селищі є багато хворих на пневмонію, багато вуличок відрізані, й не знати, яка там ситуація, до багатьох пенсіонерів і хворих неможливо дістатися.

— Це наче в якомусь кіно, — сказала Людмила, — все паралізовано.

— Кабавата, — сказав Зарецький.

— Кавабата! — виправила вона і засміялася.

— Не знаю, як вам, а мені це дуже подобається. Стільки снігу — це прекрасно! Такого ще ніколи не було! Буде що дітям розповісти! — усміхнувся Микола й налив по новій.

— Ми забули послухати в моїй машині новини, — сказав Зарецький, закушуючи настоянку квашеним помідором.

— Які новини? — подивився на нього Микола, — вся країна у пастці. Те саме в Польщі, Білорусі, Румунії, в чехів і словаків — і в тих сніг. Кожен рятується, як може. Через негоду літаки не можуть скидати гуманітарну допомогу. США, Китай, Європа, Індія — всі вже надають допомогу. Так що скоро чудова казка завершиться.

— Завершиться, — невтішним голосом сказала Людмила і додала: — навіть не віриться, що це завершиться.

— Я так звик, що вже не уявляю, як можна жити по-іншому, — усміхнувся Микола.

— Середні віки? — усміхнувся Зарецький.

— Майже.

— А як там твої партизани? — запитав Зарецький.

— Малі? Нормально. Наказав, щоб із хат не вилазили. Але не послухають, я ж їх знаю, — усміхнувся він, — дід із бабою позасинають — відразу повтікають надвір, від рук зовсім відбилися.

— А батьки?

— Які в дупі батьки? Батьки роками на заробітках. Ці нещасні діти взагалі нікому не потрібні. Добре, що мене хоч трохи бояться і деколи слухають. Усе сильно змінилося. Не так, як було раніше. Це, певно, останнє покоління, яке ще знатиме гори, стежки, далекі маршрути. Усе тут скуплять, вирубають, засруть. Два роки тому побудували наш маркет — сміття тепер всюди викидають, ніколи такого срачу не було. А в «Буковелі» бидлота цілими готелями сере в річку — каналізації ж нема — а потім сидить у ресторанах біля річки, жере борщ із пампушками і своє гівно нюхає. Вбили все навколо, вирубали, засрали — гидко там бути.

— Миколо! — підвищила голос Людмила, — не за столом!

— А що тут такого? Про це всі знають. Ще два-три десятиліття в подібному дусі — і з наших гір залишаться лише голі горби та вбиті, загиджені потоки. Вони все в асфальт і бетон заганяють. Ще недавно навколо випасали овець. Кому тепер ці вівці потрібні чи вигідні? А вівці — це ж душа наших гір, вони дають їжу, дають одяг, дають тепло. А тепер цьому всьому настала кришка. Ви це розумієте зі своїми нанотехнологіями? Настала кришка тому, як тут постійно і за давніми звичками жили тисячоліттями, від покоління до покоління. А тепер? Прийшов бізнесюк, у нещасних селян за безцінь скупив землю, відразу все вирубав, поставив кілька готелів без каналізації, навколо все засрав, викорчував, людей місцевих зігнав. І таке всюди — в яке село не заїдеш.

— Може, все зміниться? — заспокоїв його Зарецький.

— Що там зміниться? Це треба в голову з дитинства вдовблювати, як я своїм малим. Та й то мало допомагає — не дуже вони хочуть слухати.

— Не прибідняйся. Вони тебе люблять, — сказала Людмила.

— Раніше вони знали ремесла — вчилися у своїх дідів і батьків. А тепер? Дід кожен день бухий. Тато років десять, як у Португалії на заробітках. Малі тиняються без діла. Добре тим, які хоч навчилися заробляти на туристах. Показують старі хати, побут, миски, прядильні верстати, інструменти — і беруть за це гроші. Але вже виросло покоління, яке нічого не вміє робити. А це розрив із попередніми поколіннями. Розумієте?

— Таке в усьому світі, — сказав Зарецький, — навіть у маорі чи в народів Африки. Ми не виняток.

— Не виняток, — зневажливо повторив Микола, — це дуже погано, це реально — біда!

Коли кум Людмили пішов, Зарецький обійняв її і прошепотів:

— Я хочу, щоб ми стали дикими.

— Я теж, — відкинула вона голову, і Богдан поцілував її в шию.

Шкіра Людмили була трішки солонувата, Зарецький лагідно блукав по ній своїм язиком і думав про сніг.