— Давай покатаємося у снігу, — прошепотів він.
— Давай, — усміхнулася по-змовницьки Людмила.
Вони роздягнулися і голими піднялися на другий поверх, відчинили вікно. Зарецький і Людмила обережно вийшли на саморобний дах, якими він накрив траншею. Ступаючи босими ногами по засніженому накриттю траншеї, вони відчували, як під їхніми тілами тремтять і прогинаються дошки. Богдан обійняв Людмилу, довірливо поглянув їй в очі і вони разом упали в сніг, одразу біля траншеї. Сніг під їхніми тілами миттю осів, обпікши їх тисячами дрібних, непомітних голок холоду, вони цілувалися, залишаючись в обіймах одне одного, і відчували, як плавно провалюються в білу холодну масу. Зарецький помітив, що їм не вибратися, а тому почав пробивати товщу в напрямку траншеї. Невдовзі вони вибралися й, калатаючи зубами від холоду, стрімголов побігли в будинок. Богдан закутав Людмилу у велетенський рушник, потім розтирав її тіло спиртовою настоянкою на травах.
— Боже, який адреналін, — шепотіла вона і підставляли своє лице для поцілунків.
26
Вони часто виходили на другий поверх і голими стрибали у сніг. Одного дня, коли пригріло сонце й прийшла відлига, а сніг поволі почав танути, вони кохалися, постеливши килим на дошках, що лежали над траншеєю. Людмила шепотіла, що вони ненормальні, що на них, певно, вже давно звернули увагу люди, а Зарецький відповідав, кусаючи її губи, що це просто чудово і що нема на те ради. Він відчував, як тіло Людмили стало пругким і вкрилося гусячою шкіркою, а її руки міцно стиснули його сідниці. Сонце було лагідно-теплим, і лише вітерець віяв холодом, облизуючи їхні голі тіла.
— Боже, яка я розбещена! Я ще ніколи не кохалася на виду в усього села! — сміялася Людмила.
— Ти тут перша сексуальна революціонерка!
— Я тобі зараз дам! Це все ти! Це все ти! — накинулася на нього з кулачками.
— Так! Це все я! Це все я!
Потім вони обтерлися насухо, зігрілися гарячим чаєм й одягнулися у теплий одяг. Далі вийшли у коридор, що вів до кабінету над гаражем, і мовчки дивилися крізь вікно на селище, яке невпинно тонуло в сніжній біло-блакитній, а де-не-де біло-кремовій пустелі. Деякі хати було заметено з дахами, і від них лише стирчали антени або димарі. Невеликі біло-сірі плавні пагорби й пригірки — все, що нагадувало про людські оселі, які тут були раніше. У різних куточках панорами було видно, як кумедні дрібненькі постаті людей вовтузилися на дахах будинків, лопатами згрібали сніг, інші каталися на санчатах і лижах, з’їжджаючи з дахів. У горах скрипіли дерева і чувся гуркіт обвалів, певно, дерева й каміння не витримували маси снігу, що виривав їх зі скель і скидав униз — до річок і потоків.
27
— Бодю, — прошепотіла вона, дивлячись на його могутню спину, що рівномірно рухалася від дихання.
Зарецький мовчав, Людмила відчула, як він затамував подих.
— Ну Бодю…
— Що? — здригнувся він після дрімоти.
— А за що ти мене любиш?
— Що?
— За що ти мене любиш? Ти ж мене любиш?
— Я? Люблю. А що?
— Так за що ти мене любиш?
Зарецький засопів, перевернувся на живіт і збив руками подушку під головою.
— Ну?
— Не знаю, — сказав він.
— Це добре, — пригорнулася до нього Людмила і поклала руку йому на плече.
— Що тут доброго? Хоча — ні! Знаю! Я люблю тебе за все!
— За все-все?
— Так.
— Повністю за все? Хіба так буває?
— Був такий харківський фізик Ландау. Так от: у нього була формула жіночої краси — за бажання її можна буде знайти в Інтернеті, за цією формулою можна було визначити, чи можливо полюбити конкретну жінку.
Людмила від радощів аж зірвалася й почала його термосити:
— Розкажи!
— Може, зранку? Уже пізно — і формулу не побачиш.
— Я запалю свічки! Я миттю!
Вона зірвалася, побігла в темінь кімнати, зачепила крісло, яке гримнулося об підлогу. Зарецький намагався розгледіти, як вона вовтузиться, але в темряві нічого не бачив — лише її біляве тіло миготіло. Нарешті Людмила клацнула в кутку запальничкою, запалила три свічки на високому дерев’яному підсвічнику, від чого світло вирвало її обличчя, груди, плечі й руки із темені, взяла папір і підійшла до нього.
— Хочу формулу! Хочу формулу!
— Давай спати…
— Формулу!
Зарецький ліниво підвівся, обіпершись на лікті, потім так само повільно сів, склавши ноги по-турецьки, підклав під аркуш паперу одну з книжок і взявся малювати.
— Холодно, — незадоволено сказав він.
— Камін ще не згас. Підкинути дрова?
— Потім. Я підкину.
Невдовзі він покликав до себе Людмилу і показав їй формулу жіночої привабливості за Ландау:
L ≈ KMT . N2P
— Якщо я нічого не забув і не сплутав, то K — це об’єм жіночого бюсту в сантиметрах, M — стегон, також у сантиметрах, T — зріст жінки, N — її талія в сантиметрах, а P — вага у кілограмах.
— Ой, як цікаво! І що це все означає? Де краса?
— Не газуй. У часи Ландау, як стверджують його сучасники і соратники, еталоном жіночої краси були параметри, коли К дорівнювало 80, M…
— Не спіши! Що таке К?
— К — це бюст.
— Ага, давай далі…
— Так от, М — 80, N — 60…
— Що таке N? Талія? Точно — талія…
— Ти постійно мене перебиваєш, — незадоволено сказав Зарецький.
— Пробач.
— Я вже заплутався.
— Ти сказав, що груди і стегна мали в об’ємі по 80 сантиметрів, а талія 60.
— Справді? Тоді поїхали далі. Зріст — Т — 170, а вага, Р — 60. Так от, сумарно ці показники 80—80—60—170—60, атрибут тогочасної жінки-моделі, відповідали за п’ятибальною шкалою найвищій оцінці — 5. Якщо взяти показники 120—120—120—170—100, тоді, за формулою Ландау, отримаємо лише 2 бали.
Людмила задумалася. Зарецький уважно на неї поглянув й усміхнувся. Вона помітила, що йому раптом стало весело, і її обличчя напружилося.
— Навіщо ти мені розказав про цю ідіотську формулу? Хотів натякнути, що я для тебе товста і не вписуюсь у «5 балів»?
— З чого ти взяла? — здивувався Зарецький.
— Думаєш, я не бачу, як ти оглядаєш мої груди і стегна? Думаєш, я не бачу, як ти вже все порахував?
— Що я порахував? — витріщив очі Богдан.
— Що в мене груди неповні 80, стегна за 90, і талія далеко не 60…
— Господи…
— Значить, я тобі за формулою Ландау не підходжу? Мені лише цікаво: я трійка з плюсом чи тверда четвірка?
— Людо, ну навіщо молоти повну дурню?
— Я з тобою більше розмовляю.
— Людо!
— Ти — злюка.
— Кохана!
— Не торкайся до мене, — ображена, вона лягла на матраци і накрилася ковдрою з головою.
Зарецький усміхнувся, дмухнув і загасив свічки, у темряві обійняв її, наткнувшись ротом на її розтулені уста.
28
Від нудьги Зарецький і Людмила гуляли, бо сидіння в темряві при свічках дуже пригнічувало. Провулковою траншеєю вони вийшли на центральну площу. Біля зачиненого супермаркету помітили поляків, у білому та червоному пуховиках. Їхній вигляд був геть кепський. Неголені, почорнілі, змарнілі, вони були схожими на водіїв-далекобійників, які зупинилися на кілька днів, аби відпочити від дороги. Людмила запропонувала підійти і поговорити з ними.
— Б-ю-х-л-о є? — з наголосом на перший склад сказав до них червоний пуховик.
— Бухло? — перепитав Зарецький.
— Так! Так! Бухло, бухло! — радісно залопотів білий пуховик.
— Пішли, — усміхнулася Людмила й покликала їх у гості; поляки спершу розгубилися, але коли здогадалися, що їх запросили на обід, одразу пожвавилися й зраділи.
Зарецький поставив варитися велику каструлю картоплі, дістав із погреба квашену капусту та помідори. Поляки радісно говорили, що це найдрайвовіша їхня поїздка за все життя, що це крутіше, ніж було в Норвегії та на Камчатці. Після вчорашньої Миколиної настоянки Зарецький почувався не дуже впевнено, а тому йому кортіло поправитися. Під картоплю із соліннями вони випили кілька пляшок горілки. Один поляк, у червоному пуховику, вийшов покурити надвір, але миттю повернувся дуже збуджений та ошелешений. Він сказав, що сніг перестав падати. Здивовані, всі вибігли з будинку. Вечірнє темно-синє небо було чистим-чистим; снігу як і не було; жодної хмаринки; відчувався легкий морозець.