— Покажи, — Зарецький узяв у неї металеву банку, на якій була етикетка із зображенням морди кота та сосисок, — нормально! Піде на зажарку.

— Фу!

— Чого ти? Люди ще не таке їли!

— Ти збоченець, — розреготалася вона.

— Ну якщо не хочеш — віддамо сусідам.

Гелікоптер віддалився, але вони чули рівномірний гул його гвинтів. Людмила показала витягнутою рукою в напрямку церкви, де щойно з вертольота скинули контейнер із гуманітарною допомогою. Богдан сказав, що джек-пот не лише у них.

— Сюди точно ніхто не може добратися, — сказав він, дивлячись на цятку гелікоптера, який віддалявся.

— Думаєш, це надовго?

— Дороги, мабуть, конкретно завалило снігом, деревами і камінням. Зліва село підпирають стрімкі скелі з лісами, справа — яри з рівчаками, а ще ця ріка — невідомо, як вона поведеться, коли почне все танути.

— Підніметься і все заллє.

— Тому, мабуть, із неба і падає гуманітарна допомога.

— Ти не боїшся, що в усе це вляпався? — запитала вона.

— Боюся, — сказав він і розсміявся.

Зарецький миттю посерйознішав: він згадав минуле, нудні та монотонні вечори в квартирі, постійні звуки серіалів, непорушну мумію Віолетти на шкіряному дивані, застиглу перед пласким екраном на стіні. Подумки він неодноразово думав, що не варто було переїздити в Житомир, навіть на непогану роботу. Зарецький зізнався собі, що й справді боїться — боїться повертатися назад. Потім він подумав, що втрата внутрішнього зв’язку з Віолеттою — можливо, його провина, бо вона раніше не була такою: банальною та зомбованою серіалами; ніби вона втратила інтерес до життя, ніби в ній надламався раніше важливий стрижень, який робив її цікавою і який робив навколишній світ для неї також цікавим. Зарецький, ставши коліном на сніг, механічно перебирав товари в ящику, переставляв їх із місця на місце, оглядав, а насправді тільки думав; раптом рука Людмили лягла йому на голову, від чого він здригнувся і глянув догори.

— Не думай, — сказала вона, — все буде добре.

— Я знаю, — усміхнувся він.

Вони позносили речі з контейнера в будинок, потім Зарецький знову взявся за лопату. Він захотів відлити і відійшов аж за сарай із дровами. Жовта цівка сечі пробивала сніг, розбиваючи в ньому дірку. Зарецький подумав, що зі снігом можна буде боротися ним же самим: топити сніг у баліях біля каміна чи грубки, а потім виливати на сніжні маси, роблячи в них велетенські діри. Ця ідея його настільки пройняла, що він радісно побіг ділитися нею із Людмилою. Вона ще не бачила його таким окриленим й азартним. Зарецький виносив надвір відра, миски, балії, великі тазики та каструлі й насипав у них сніг, який прибирав від стіни будинку. Потім він заносив цей посуд зі снігом у будинок і ставив топитися біля тепла. Головне — метод, — говорив він собі й брався знову.

Зарецький піднявся на другий поверх, відчинив вікно і вийшов на покриття траншеї, яке збудував над входом у будинок. Він узяв два відра з гарячою водою і вилив його на сніг ліворуч від себе: гаряча вода миттю випалила в снігу глибоченьку діру. Богдан думав, що цього недостатньо і ефект незначний: заради невеликої діри треба робити цілу купу зайвих рухів — спершу набрати в посуд сніг, потім занести до будинку і поставити топитися, потім підігріти воду і знову виносити її надвір. На це потрібно витратити в декілька разів більше сил, ніж на звичайне відгортання снігу. Розрахунки його засмутили. Але ще більше його засмутило інше: відгорнутий сніг, фактично, нема куди дівати. Зарецький поглянув на сонце — наразі це єдиний союзник.

У гаражі Зарецький відчинив машину, увімкнув двигун і почав ловити радіохвилі. Коли нарешті спіймав новини, то почув, що найбільше потерпають від снігової навали декілька селищ, повністю відрізаних від усією країни, підрозділи порятунку та військові частини роблять усе можливе для покращення ситуації. Невеликий коментар дав полковник, який керував операцією відновлення комунікацій із відрізаними селищами, серед яких він назвав і те, в якому зараз перебував Зарецький. Полковник сказав, що місцевий штаб порятунку з ними постійно перебуває на зв’язку, що в селищі зафіксовано кілька летальних випадків: одна людина загинула під сніжним завалом, одна — померла від застуди, доля ще дванадцятьох — поки невідома, однак мешканці, потерпаючи від дикого холоду та нестачі їжі, тримаються героїчно, і на них дивиться вся країна. Зарецький здивувався, бо люди, які щодня катаються в центрі селища на катку, вештаються туди-сюди, були мало схожі на жертв трагедії. Полковник пафосно сказав, що в селище гелікоптери міністерства надзвичайних ситуацій уже доставили міжнародну гуманітарну допомогу, переважно поляків, американців і турків, забрали кількох хворих і скинули мобільні медичні бригади, що ситуація під контролем і що нема чого хвилюватися.

— Виявляється, ми — герої, — задоволено сказав Богдан Людмилі, обіймаючи її.

— А ти цього не знав?

— За нами стежить уся країна. Усі хвилюються, — трішки підняв Зарецький розкриту долоню й потряс нею у повітрі, ніби показував вагомість своїх пафосних слів.

— Це лише початок кінця, — усміхнулася вона.

— Справді? Гм, добре, що хоч не кінець початку.

Сонце припікало, сніг поволі танув і блищав, ніби блакитно-зеленуваті кристали. Зарецький відгортав його відразу з розчиненого вікна будинку на другому поверсі. Однак і це не дало бажаного результату: сніг вибирати вздовж стіни необхідно до самого низу, де фундамент будинку, і цей сніг нема куди дівати. Товща снігу здавалося Богданові нескінченною і нагадувала високий лабіринт, у якому загруз будинок, провулок, решта хат і будівель, решта провулків і вуличок, у ньому люди спромоглися зробити лише випадкові ходи та траншеї. Людмила іноді допомагала Зарецькому і виливала на сніг гарячу воду, для якої вони перед тим брали сніг біля стін будинку. Богдан сильно стомився. Він виліз на дах будинку і дивився навколо. На сусідніх дахах, неподалік і вдалині, також були люди, вони голосно говорили, сміялися, перегукувалися, було чути стукіт молотків, з боку ріки долітав звук болгарки.

Зарецький гукнув Людмилу, щоб вилазила до нього.

— Цей сніг — упертий, — сказав він їй, коли вона лягла на даху будинку біля нього.

— Він так просто не поступиться, — усміхнулася Людмила й заплющила очі, витягнувши обличчя до сонця.

Зарецький сказав, що всі їхні дії безнадійні, однак у снігу варто пробити діри для вікон, щоб потрапляло денне світло.

— Ти ніяк не попустишся, — сказала вона.

— Я не можу сидіти склавши руки.

— Я вже тобі казала: від тебе нічого не залежить, вірніше — від тебе взагалі нічого не залежить.

— Не зовсім.

— А що від тебе залежить? — підвелася вона, обіпершись на лікті, й, примружуючи від сонця очі, поглянула на Богдана.

— Від мене залежить те, що я тут.

Людмила голосно розсміялася:

— Ну, так — те, що ти дихаєш, — оце справді залежить лише від тебе.

— Якраз те, що ми дихаємо, — від нас не залежить.

Зарецького її репліка зачепила. Він думав, як бути. Але нічого не придумувалося. Він думав про сніг, але снігу менше не ставало.

— Ти тут будеш стільки — скільки захоче сніг. І не дмися як хлопчик. Це ж правда.

— Хочеш сказати, що ми не виграємо навіть день-другий?

— Виграти взагалі нічого неможливо. Хіба це виграш — день-другий? — розвернулася до нього й, усміхаючись, провела долонею по його обличчю.

— А ти, виявляється, жорстока.

— Я?

— Ти все це знала.

— Що я могла знати?

— Про цю аномалію. Ти знала.

— Нічого я не знала. Звісно ж, що здогадувалася: буде крутіший сніг, ніж у всі минулі роки.

— І тому зробила тут семінар?

— Навіщо ці дитячі розмови? Тебе запросили — ти прийняв рішення. Якщо ти думаєш, що у твоїх невдачах винні інші, а не ти сам, тоді мені тебе дуже шкода.

Зарецький дістав цигарку, лежачи закурив і повільно видихнув дим: ледве помітна цівка одразу розвіювалася за вітерцем. На його мобільний прийшла есемеска: Віолетта з’явилася в мережі. Людмила мовчки спостерігала за Богданом, а він спокійно курив і дивився на селище, яке поволі пробуджувалося від снігу. Нарешті він докурив, мовчки підвівся і пішов. Невдовзі Людмила почула, як внизу Зарецький розгрібає лопатою сніг, і посміхнулася. Потім Богдан знову набрав Віолетту, його непокоїло, як вона пережила негоду, однак слухавки та не брала. Зарецький послав їй есемеску «як ти?», але Віолетта не відповіла.