Зарецький зайшов у гараж, завів машину й увімкнув радіо. Ловлячи хвилі, він упіймав новини і дізнався, що важкий, безпрецедентний циклон нарешті покидає Східну Європу. Науковці та експерти вже встигли цей феномен обізвати «сніжною тюрмою», ділилися своїми спостереженнями, зазначали, що з кожним десятиліттям клімат ставатиме все далі більш нестабільним і непрогнозованим. Особливе занепокоєння викликала ситуація з можливим підтопленням басейнів річок Тиса, Дністер, Дніпро, Десна, Прип’ять, Західний Буг, Дунай, Вісла. Реальна загроза підтоплення нависла над Києвом: місцева влада та мешканці столиці готуються до підняття води у Дніпрі на п’ять чи шість метрів.
Коли поляки пішли, Богдан задумався. Стільки снігу — це серйозні проблеми. Він сказав Людмилі, що треба подумати про будинок: його потрібно чимшвидше відкопувати зі снігу, інакше, коли все потече, будуть серйозні проблеми, стіни змокріють і може з’явитися грибок. Вона сказала, що тут сніг швидко не тане, а в горах узагалі стоятиме до середини літа. Зарецький розгубився: він ніяк не міг вирахувати, скільки ще часу доведеться тут пробути: тиждень чи навіть більше. Першим ділом він вирішив очистити сніг бодай на відстані одного метра від будинку, а також повністю звільнити від снігу виїзд із гаража до воріт.
Людмила уважно за ним спостерігала й трохи засмучено сказала:
— Ти хочеш їхати.
— З чого ти взяла?
— Бачу по тобі.
— Ні. Не хочу.
— Але ти — неспокійний.
— Це правда. Але їхати — не хочу, — усміхнувся він.
Він підійшов, обійняв її і сказав, що вони не розлучаться. Зарецький здригнувся від цих слів, які сказав необдумано, але повірив у сказане. Людмила підвела свої блакитні очі й пильно на нього подивилася. Богдан узяв її обличчя в долоні й подивився в її смуток. Він обережно поцілував спершу праве, потім ліве око, й пальцем втер сльозу з її лиця.
— Я знаю, ти поїдеш.
— Ні.
— Час відліку почався: сніг розтане — і ти поїдеш.
— Але я повернуся!
— Не кажи так, — вона заридала, занурившись лицем у нього.
— Я справді повернуся.
Людмила його не чула: від ридання її плечі здригалися, а ноги підкошувалися. Розгублений Зарецький підхопив її на руки й поніс у будинок. Вона плакала, як мала дитина, яку ненароком образили. Він обережно поклав її на ложе біля каміна, зняв із неї зимову куртку, светр, боти й штани, турботливо вкрив ковдрами, підмостивши під голову подушку. Людмила скрутилася калачиком і ридала. Зарецький ліг поруч і шепотів, як маленькій дівчинці, що злякалася темряви, шепотів, що все буде гаразд, що на них чекають чудесні дні, місяці й роки спільного життя, що вони будуть ходити в гори, рибалити, мандрувати. Але Людмила схлипувала, а її плечі здригалися.
— Я тебе втрачу, — шепотіла вона, і Зарецькому від цього розривало душу.
— Ні, — заспокоював він її, пристрасно обіймав, відчуваючи тремтливі тендітні плечі.
— Так — я це знаю, — чужим та іншим голосом сказала Людмила.
— Рідна, — шепотів Зарецький; він не знав, як поводитися, щоб це припинити.
— Я просто не уявляю, як без тебе жити.
Богдан ще міцніше пригортав її до себе; він шепотів найтепліші та найвідвертіші слова, які лише знав, він розповідав, якими вони будуть щасливими, що вона не пошкодує, що піднімуть малу, поставлять на ноги, що разом будуть відпочивати, подорожувати, ходити в гори, збирати гриби, кататися на лижах.
Людмила мовчала й більше не плакала, лише щільніше пригортала руку Зарецького до своїх грудей. Того вечора Богдан, вийшовши курити на мороз, раптом усвідомив, наскільки делікатним і невпевненим є спокій Людмили, який вона демонструвала впродовж цих днів, яким намагалася приховати свою внутрішню невпевненість і біль утрати колишнього чоловіка. Зарецький не впізнавав Людмили — тієї, про яку мріяв усі останні місяці, тієї, з якою кохався в несподіваній сніжній навалі. Лише її світлі довгі кучері, спокійний вираз лиця та пишні форми нагадували про жінку, яку він знав раніше. Вона була тепер настільки відчуженою, ніби пізнала таємні, лише їй відомі речі, за якими розкрилося справжнє бачення світу.
Зарецький думав, що все це від його невпевненої та непереконливої поведінки, він не знав, як правильно вчинити, які сигнали їй подати — поглядом, жестом, теплим словом, інтонацією. Він, як ніколи раніше, хотів, щоб Людмила йому повірила, щоб вона повірили в них обох — не як тимчасових коханців, а в спільний завтрашній день, який змінить їх, окрилить і ніби знову народить на світ. Богдан не міг дібрати необхідних слів і заспокоював себе: на все свій час, на все свій час. Він не знав, чи варто одружуватися з Людмилою, але йому страшенно хотілося бути поруч, відчувати її дихання, спілкуватися з нею, бачити її ранкову усмішку, цілувати цю жінку, кохатися з нею, разом готувати їжу, прогулюватися чи навіть просто, по-дитячому, казитися.
29
Віолетта часто блукала засніженим вечірнім Житомиром і почувалася самотньою. Було так дивно — на проїжджих частинах дороги, де раніше була тьма машин, тепер спокійно гуляли люди. Одного разу — посеред вулиці — вона зустріла кількох своїх однокласниць із двома незнайомими їй подругами і страшенно втішилася. Вони пішли в кафе, замовили мартіні і розговорилися. Вони розважали себе дурнуватими балачками про подружнє життя, сексуальні стосунки і таке інше, жартували зі своїх чоловіків, але з повагою й любов’ю. Віолетті раптом здалося, що вона насправді завжди була одна, навіть коли в них із Зарецьким усе було добре. Віолетта ридала цілу ніч і запитувала у стін, чого така нещасна.
30
Зарецький був трохи стривожений. Людмила пильно за ним стежила. За сніданком, коли вони сиділи на стільцях під зимово-весняним сонцем, спершу почули далекий шум двигуна, який наближався. Потім обоє здригнулися: з боку гір розвернувся і наближався до них гелікоптер. Шум гвинтів зростав і ставав уже нестерпним. Вони скочили зі стільців на ноги і замахали у бік вертольота. Людмила радісно викрикнула, бо розгледіла пілотів у кабіні. Гелікоптер наблизився, буквально завис над подвір’ям, бокові двері відчинилися, і звідти висунулася голова вусатого чоловіка в зимовій шапці, він голосно їм гукав і махав руками, але вони нічого не могли розчути. На столику задзвенів посуд. З вертольота висунувся пеналоподібний зеленого кольору контейнер і впав у сніг на подвір’я Людмили, неподалік від гаража. Гелікоптер трохи набрав висоту, виструнчився, кабіна з пілотами злегка подалася вниз, і він полетів, роблячи невелику дугу.
— Що це?
— Не уявляю. Можливо, гуманітарна допомога, — сказав Зарецький, він підійшов до столика і взяв свою чашечку з кавою, але вона була розлита.
Зарецький видряпався на сніговий замет, куди впав контейнер, проте дістатися до нього не зміг.
— Це гуманітарна допомога! — гукнув він Людмилі.
— Справді?
Вона допомогла йому накидати на сніг дошки та дрова, на які вони змогли обережно ступати й добратися до контейнера.
— Господь про нас пам’ятає!
— Американський Господь, — сказала Людмила, читаючи написи англійською та назву країни-постачальника.
— О, наші гелікоптери розкидають американські цукерки — прикольно! Може, там є наколоті апельсини?
— Ага, ще безкоштовні порножурнали.
— А що ти маєш проти порножурналів?
— Так, менше базікай — відчиняй!
Зарецький відкрив замки-защіпки і відкинув верхню герметичну кришку контейнера. Всередині лежали цілі купи різноманітних пакетів, переважно з крупами, сухим молоком, в’яленими фруктами, металеві банки з кавою, чаєм, ананасами, бобами, квасолею, невеликі пластикові пляшечки з віскі, печиво, шоколадки, цукерки, медикаменти, бинти, вата, тюбики з мазями й гелями, коробки з лікарськими сиропами та пігулками, купа блоків цигарок і навіть презервативи.
— Тепер точно не помремо, — усміхнувся Зарецький і взяв пластикову пляшку віскі.
— О, тут є корм для домашніх тварин! Здається, для котів.