— Не дурний! — охрестили його в селі і змирились навіть із тими совєтами, які так поперек горла стояли.

Змирились і з тією комунією. Тим більше, свого поставили управляти щойно створеним колгоспом. Нехай і кривинду таку, як Гілько, але ж свого. А це найголовніше.

— Свій своїх не дасть образити, — гомоніли.

І ось прийшла біда, виростили на своїх полях, спину гнучи, врожай, саме б наїстись, саме б насолодитись плодами власної праці, та упир-держава надіслала своїх соколів, чи то пак воронів. І сказали вони: «Віддай», ще й брудними пальцями на північ показували та зброєю грозили. Поділились, а куди подінешся. Дали половину, задарма, за просто так, бо страшно не давати, бо голова сільради людина чесна, попросив по-людськи.

— Зрозумійте, товариші, я ж не для себе прошу, я ж для всієї держави. Ну, так сталось, що треба нам на ноги ставати — державі молодій, юній, можна сказати. А ми їй, як батьки. То чи ж батько відвернеться від свого дитя, чи ж не дасть йому половину з того, що має сам? Треба трохи потерпіти, — розпинався Паламарчук на зборах. Його слухали знехотя, дивились насуплено. А він недорікувато продовжував: — Ну, хто ж, як не ви, хлібороби, допоможе ближньому, — роззирався мовчазною залою. — Наші товариші в містах виробляють верстати, комбайни, техніку різну, аби завтра вам легше було обробляти вашу ж землю. Але ж і вони мають харчуватись. Не можуть же вони стояти біля верстатів голодні.

Ніби й правильно говорив, а відчувала душа — щось тут не в’яжеться. Тріпотіло серце, коли мусили тому планові ненаситному оддавати мішки із зерном, підказувало пошепки, що це лиш початок. І дійсно, справдились побоювання.

— Ач, як ви, Іване Петровичу, спочатку просили, бідкались. Мало не в ноги кидались. Допоможи, селянине, братові своєму. У довіру входили. А теперечки шо? Гай-гай. Теперечки із рота вириваєте, — совістив при зустрічі голову сільради одноосібник Дмитро Стецюк.

Не боявся паскудити керівника, знав-бо, що цей не скаржитиметься нагору, сам відсіч дати може, якщо треба.

— Усе не так! — відповідав Іван понуро.

Дмитро чекав пояснень — що має на увазі партієць.

— Як же не так? — не вгавав Дмитро, і його очі випинались. — Чи не вириваєте із горла в трудівника, у хлібороба? Чи ж ти не бачив, як ми оцими руками той хліб добуваємо? — Дмитро тицяв розчепірені порепані долоні до Іванових очей. — І не стане він вам упоперек горла? Не вдушить вас? — Стецюк розійшовся не на жарт і сам себе спинив, ніби прокинувся, відчувши свою міцну руку в себе на горлі.

Під його долонею повипиналися жили — на руці й на шиї.

— Усе не так, як я сподівався, — сумно белькотів Іван, плескав Дмитра по плечу та йшов, занурений у свої думки. Тоді повертався та тихо промовляв: — У листопаді ще прийдуть, поховайте зерно.

— Чого ж ви на нас кинули цих прийд? — біг за головою сільради. — Самі б ходили, як раніше. Ми б вам дали трохи, по мірі, — бив себе в груди, вимагаючи увійти в його становище. — У мене ж діти. Вони мені в руки дивляться. А що я їм дам? Що? — скрикнув насамкінець і мало не повалився на дорогу.

Утримався, вкляк ногами у землю, провів сільського голову поглядом. Той також не міг одійти далі, ніж на кілька кроків, від Стецюка. Ходив, мов прикутий ланцюгом пес, — туди-сюди: поривався йти від Дмитра і знову вертався до нього, уже відкривав рота, аби щось казати, й, махнувши рукою, віддалявся. І знову та невидима припиначка тягла його до «індуса». Востаннє підійшов, несподівано обгорнув руками удвічі більшого за себе дядька Дмитра та сильно стис його в обіймах. Нічого більше не сказав, а повернувшись спиною до селянина, швидко пішов до лісу, розірвавши нарешті незримі ланцюги, які оцих двох зв’язували.

Саме тоді Дмитро Стецюк усе зрозумів — не буде їм життя, загризуть вовкулаки, ті, що прийшли на його землю по його хліб. Защеміло в грудях, не від страху за себе, а за дітей.

— Оксані та Наталі треба їхати до міста, роботу шукати. Там влаштовуватись, там починати жити наново, — казав після того, як позавчора Паламарчук тишком, проходячи повз їхній двір, вкотре попередив, що з дня на день надійде буксирка, буде обшук.

— Я не поїду! — вигукнула Наталя й стала посеред хати, взявшись у боки.

Комизиться, бо в неї тут у селі парубок є. Сусідський парубок — красень Федір. Батько схитрив, ховаючи посмішку.

— Оце на днях казав Опанас, що Федора свого відправлятиме до міста. То, мо’, там би поміг нашим дівкам. Усе хтось свій.

— Треба їхати, еге ж, — розпізнавши батьків хід, втрутилась менша дочка Оксана й хвацько закрутила з Наталею по хаті. — Ти ж, сестро, не відпустиш мене саму? Га?

Та й заспівала дзвінко, як вода на толоках.

До співу долучився Дмитро — засопів, як той млин, витягши вперед губи, складені руркою.

Наталя спочатку відбивалась од тих сестриних обіймів і од того крутіння хатою, а після батькових співів і собі втяла голосом потужним низьким і ніби як не своїм:

Оксана й завершила початий концерт та, зазираючи у саму глибину до порожньої печі, одсунувши віко, замугикала:

Стецюки сміялись, сміялись усі, раділи з тієї недолугої пісеньки-жарту. Хихотіла тихенько й Дмитрова мати, затуляючи долонькою беззубого рота, реготав на все горло малий Юстин, хоча й не знав цей шилохвіст достеменно, з якого такого дива здійнявся той веселий настрій. Сміється маля, ніби його хто під пахвами лоскоче.

Дівчата після танцю довго відсапувались, посідавши на ліжник. Настрибавшись, зблідли. Наталя облизувала шерхлі губи. Оксані млоїло під серцем. Але вони посміхались, аби не показати комусь і собі не нагадати зайвий раз, як охляли, скільки втратили енергії та молодечого запалу.

— До наступного тижня й зберемо вас у путь-дорогу, — підсумував Стецюк.

Дівки сіли вишивати, а хлопчики вибігли один за одним із хати й галасували десь на подвір’ї. Кричали: «Ура!» та «Бий врага!»

Батько сидів задумливо за столом, журно мугикаючи собі під носа. Ярина тихо плакала, усамітнившись у погребі, куди полізла, аби набрати в пелену картоплі. Під шаром картоплі, тих бубок, що лишились від гарного цьогорічного врожаю, просвічувалась ще одна ляда, ще нижчий льох, і жінка нашвидкуруч, втерши сльози фартухом, приклала ту ляду купкою бараболі, аби її не було видно. Одійшла на крок, перевірила, чи не лисніє. Ніби ні! Вилізла драбиною із льоху, знову наставилась очима на місце із тією другою лядою. «Темно», — мовила тихо, опустила ляду й прикрила вхід до підполу смугастим ряденцем.

Голова сільради не уточнив, коли саме чекати на ударників. Відтак півночі Дмитро із Яриною мізкували, куди заховати три мішки зерна, які лишилися не віднайденими після попередніх наїздів й зберігалися в тій потаємній комірчині, яка була викопана в льосі. «Льох у льосі — це ж треба до такого докумкати», — радів власній винахідливості Дмитро. Радів тоді, як копав ту заглибину, а тепер от думу думав, куди перенести пшеницю, бо ж тепер тим бузувірам обов’язково впаде в око неприкрита картоплею, яку вже доїдали, підлога льоху. Глянуть, а там!