Глупої ночі в Божу неділю, вимоливши у Всевишнього благословення, дочекались, поки поснуть діти. Навшпиньки вийшли в сіни, залізли вдвох до льоху. Прислухаючись до тиші, пересипали зерно у відра, які спеціально підготували напередодні. Ярина ті відра добре вимила та насухо витерла. Сипали ривками, щораз спиняючись та нашорошуючи вуха. Ану, як хто почує. Зернинки спочатку здивовано стукали по дну відра, тоді радісно шуміли, заповнюючи металеву посудину. Ніби раділи ті зернини, що їх нарешті визволяють з-під землі, із темного каземату. Ніби раділи ті зернини, що їх ось зараз понесуть ближче до жорен, ближче до печі, ближче до людських ротів. І Дмитро, і Ярина замилувались цим забутим звуком, цим неперевершеним виглядом бурштинової, налитої сонцем, пшениці. Жінка набрала повний полумисок зерна, тоді зиркнула на чоловіка й половину від того набраного скинула назад до відра. Полумисок внесла до хати, порозсипала тих кілька жмень пшениці по невеличких торбинках та поклала кожному із дітей по торбинці під голови. Та й бабці діставсь власний кисет із зерном. Стара не спала. Водила очима за тінню. А як та тінь підійшла до неї, прийняла із рук невістки той кисет, широкими стьожками шитий, бо нашвидкуруч, та й поцілувала Ярину в долоню, у самі кісточки. А та погладила бабцю по голові й віддала поцілунок, чоломкнувши стареньку ніжно в лоба.

— Спіть, мамо, не тривожтесь, — прощебетала й подалась до чоловіка, який намагався не гриміти в напівтемряві підвалу.

«Яка справна жіночка, — мізкувала засинаючи бабуся. — А я ж не хотіла, аби Дмитро її брав після смерті Горпини. А бач, як воно повернуло. Молода, а така за Дмитром справна. Дівчат, хоч і не її вони, а чи не більше любить, ніж своїх хлопців. А діти, діти, усі, як ото пелюстки у квіточці, один та біля іншого. Гарна господиня і гарні в неї діти. Гарні, аби не оце горе, що навалилось». І так стара розмірковувала далі, аж поки ті думи не загорнули її у дрімотний саван.

У сінях горіла гасова лампа, яка освітлювала лиш частину льоху. Там продовжувалась нічна, таємна робота.

Ярина розрівнювала долонею насипане гірками у відра зерно, наче гладила своїх дітей по блискучим голівкам. Накривала покришками від баняків. Дмитро прив’язував ті покришки хрест-навхрест мотузками до відер. Тоді вдвох закутували їх у грубі рядна. Клали відро на розстелену ряднину та робили вузол — один, а тоді другий. Порались обережно, ніби то були й не відра зовсім, а новонароджені малюки. Дмитро по одному виносив ті клунки кудись у бік городу. Тим часом Ярина стояла на варті, прислухалась, придивлялась, чи нема чужих очей та вух, чи не чигає хто о цій пізній порі. Ні, усі сплять. Сплять і буксирники. Про це знали точно, адже сорока на хвості принесла, що вилучили сьогодні зранку чи не півдіжі медовухи у сусідній Дружківці. То чого б після тієї медовухи їм швендяти селом. Сплять! Дмитро усе не повертався, а його дружина невтомно дякувала Богові, що в листопаді така довга ніч.

Худий, як тичка, чоловік стояв над останньою ямою як над могилою. Навіть шапку з голови здійняв та тримав її в руці. Місячне світло виблискувало на його випнутих гострих вилицях. Небо було таке високе й таке чисте — з безліччю яскравих зірок, з білим ледь надщербленим нічним світилом. Дмитро взявся закидати глибоку яму землею. По тій роботі щільно втрамбував і почовгав неквапом до хати. На ходу повторював про себе: «Від межі на схід сонця двадцять ступень… від сірого пеньочка праворуч три кроки і три ступні», — запам’ятовував місця сховків.

Діти на світанку чули, як батько щось гаряче шепоче матері. Але як не прислухались, зрозуміти сказаного не могли. Вловлювали час від часу смачне слово «пшениця» та ще смачніше — «хліб».

За кілька днів потому:

— Збирайтесь, дівчата, дядько Лесь вас супроводить. Щоб не ми, щоб не запідозрив хто та не доніс цим окаянцям, — щебетала над дівчатками Ярина.

Під хатою на причілку сидів Лесь, чекав, вдивлявся у світанкову темінь. До хати заходити не хотів, знав-бо, що зараз там невеликий переполох — дівчат збирають у дорогу. Ще напередодні Дмитро попросив його про послугу.

— До тебе не чіплятимуться, куди йдеш та навіщо. То ти там прослідкуєш, аби дівчатка без перешкод до станції дійшли. А там вони вже самі. Там у натовпі загубляться. Аби лиш звідсіля вийти. Вони ж чигають повсюди та випасають, щоб жоден із нас, заможників, — Дмитро посміхнувся сумно, — заможників, — повторив і ще раз посміхнувся, — не вийшов звідсіля неушкодженим.

Вісімнадцятилітня Наталя та шістнадцятирічна Оксана, лиш піднялось попелясте холодне сонце, попрощались із батьками та бабусею, пригорнули до себе братів та подались до міста, шукати роботи, а отже, і харчів. «І правильно. І правильно, що йдуть. Бозна, що тим антихристам на думку спаде, — ховати дівок треба, ховати», — думала старенька мати Стецюка й втирала хустинкою зволожені очі.

Надвечір Лесь повернувся й хотів був сповістити батьків, що з їхніми дівчатами все добре, що вони сіли до поїзда. Натомість довелось йому спостерігати за невтішною картиною чергового етапу розкуркулення.

Надвечір за ворітьми Стецюкового мурованого будинку почувся кінський тупіт та скрип незмащених коліс. Чоловічі різкі та хрипкі голоси моноложили, вплітались у діалоги, а ті, своєю чергою, — у хорові обговорення. Сміх та крики, що гучніли, а значить, наближались, примусили всіх, хто був на цей час у хаті, заціпеніти й кинути погляди на корову, яка саме жувала сіно в кутку й безтурботно помахувала брудним хвостом. Стецюки прислухались до розмов на вулиці. Вихоплювали з-поміж інших слова «худоба», «корова», «теличка», й ураз Дмитро згадав слова Івана Цюпи, який надумав був корову різати, аби не віддати злодіям.

— По корову прийшли, упиряки, — процідив крізь зуби Дмитро.

Він замотав головою, як ото, бувало, його бугай Звір мотав, коли був злющий до краю. Ярина похапцем підхопила кварту, кинулась до корови, плеснула її по спині. Пляма знехотя здійнялась на ноги. Ярина, зігнувшись, почала судомно стискати в руках вим’я, плекаючи надію видоїти бодай трохи молока, допоки незвані гості не зайдуть до оселі. Молоко кілька разів дзюркнуло, лягаючи першим шаром у залізну кварту. Ярина, важко дихаючи, молилась, аби цього разу їхню хату обійшли.

— Може, це до Солодовників? — шамкала беззубим ротом бабуся.

— Та ні, до нас, — казав Дмитро, зазираючи у вікно.

Коли посудина наполовину наповнилась білою рідиною, сінні двері рипнули. Ярина відскочила від корови, а на її місце став Дмитро, ніби затуляючи собою і худобу, і домашніх. Він зустрів «червону мітлу» мовчазним гнівом. Жінка тим часом давала двом хлопцям, восьмирічному Андрію та малому Юстинцю, ковтнути молока. Вони жадібно прикладались по черзі до кварти, голосно ковтали й пряли очима над обідцем посудини.

Посіпаки увійшли гомінким натовпом. Спочатку сунули довгополі червоноармійці, опираючись на щупи, як старці на ціпки. За ними — актив: Калюжний, Кузьма Заболотний та начрайвідділу міліції. Начальники впевнено пройшли уперед крізь коридор виструнчених червоноармійців. Калюжний прикипів поглядом до Дмитра й, не ховаючи зневаги, цикнув.

Кузьма Лукич рвонув до Ярини та заволодів порожньою квартою. Перехилив її догори дном та оскаженіло кинув об підлогу. Кварта з дзенькотом підстрибнула та шугонула об чобіт Калюжного. Відбившись од нього, покотилась під тапчан, на якому сиділа бабуся. Бабусине чоло взялось хвилястими брижами. Калюжний скривився чи то від болю, чи від зайвого шуму. Стояв мовчки та набрякав злістю. Лукич, побагровівши, тицьнув Ярині під очі кулака. «Ще б язика свого висолопив, щоб тебе коза хвостом забила», — жінка замість відповіді гордо склала на грудях гостропалькі руки. Калюжний посміхнувся, дивлячись на реакцію молодиці, на її войовничість та німий опір. Здавалось, Ярина от-от кинеться на кривдника та повидирає йому очі.

— Відьма! Ну, чисто відьма! — засміявся Калюжний і осідлав лаву.

Махнув своїм архарівцям, і ті припнулись до стіни. Начрайвідділу міліції перейняв приклад чекіста й собі всівся на лаву. Лукич походжав хатою, роздивлявся Саваофа на покутті й пхинькав, мов навіжений.