Ну, появився, то появився, най там із ним чорт, із тим Леніним. Старші люди про себе все одно співали по-старому, бо ж то Христос народився, а не, прости Господи, якийсь кацап, нехай навіть дуже розумний, аж такий, котрий знає, як землю та догори дриґом розвернуть.

Солодовники давали в тимчасове користування коня незаможним, коли треба було в кращі часи чи то на базар кому з’їздити, чи труну на цвинтар відвезти, а чи й город зорати.

Коли забрали Опанаса та Федора і повантажили їх та добро їхнє, та провезли їх демонстративно селом, усі мешканці Веселівки принишкли, обговорюючи побачене. Навіть комнезамівці, ті, що самі, з власної волі, а не з примусу, записались до комітету й хоч-не-хоч мали брати участь у розкуркуленні після важкого робочого дня, ховаючись від свого ватажка Лукича, курячи самокрутки та визираючи з-за рогу порожньої хати, упівголоса обурювались.

— А куди ж це реманент увесь вилучений повезли? — питали один в одного.

— Ех, добрячий реманент у тих Солодовників. Сам колись в оренду брав, — це Кирило Перекотиполе бідкався й, мружачи очі, пас той реманент. А інструмент віддалявся од нього бозна-куди під пильною вартою озброєних депеушників.

Перекотиполе — то прізвисько, а не прізвище. Кирило де лишень не бував. Обійшов чи не всю Україну. Каже, шукав кращого життя. Коли питали, чи знайшов, мовчав і заперечно мотав головою.

— У місто, куди ж іще, — відповів Кирилові середнього віку чоловік у латаному одязі.

З цими двома старшими курили й молоді активісти-комсомольці: Сірожуня, який був на побігеньках в Охріма Буженка, колишній безпритульник Бойко, Олекса та Октябрин, який щойно допомагав в’язати Федю і навіть отримав від нього по носі.

Октябринові таке чудернацьке ім’я дали батьки — сільські інтелігенти й комуністи зі стажем — лікар та вчителька, які на початку двадцятих, залишивши восьмирічного сина із тіткою, поїхали будувати комунізм в Узбекистан. Та там і згинули — ні вісточки од них, ні з’яви.

— Диви, диви, сільраду об’їздять боком! — голосно прогугнявив Перекотиполе, не зводячи очей із буксиру.

— І до колгоспу не звернули, — здивувався Октябрин.

Хлопці рушили за червоною валкою слідом, аби подивитись, перевірити, чи ж вилучене осяде в селі, чи заберуть його собі оті, чужі.

Не доходячи до сільради, при дорозі побачили рядком мішки зі збіжжям. Тільки й всього. І ніякого тобі реманенту. Арештантів та потужні знаряддя праці, які дуже згодились би в колгоспі, повезли далі.

— Так треба ж було до колгоспу його пхать, — розмірковував Сірожуня. — Там би знайшли навесні. Дякувати Богові, зерна набрали на посівну, бо ж порожньо було, як не знати де.

Сірожуня думав про посівну, тягнучи один із мішків до сільської клуні, яка знаходилась на подвір’ї сільради.

— Та срати вони хотіли на тебе й твій колгосп, — вигукнув спересердя Перекотиполе, і на нього зашикали інші. — Тут, ач, шо робиться? — сказав уже тихіше й собі потяг за вуха мішка. — Тут, гляди, аби нас не повезли, куди їм треба.

— Та тіпун вам, дядьку, на язика, — злякано випалив Октябрин.

— Сподіваюсь, ви, шмаркачі, не підете стукати Лукичу, про що ми тут теревенили? — Перекотиполе хижо подивився на комсомольців і почухав свою порослу волоссям шию. — Бо… — далі він не продовжив, бо з-за рогу комори вийшов Лукич.

— Прохлаждаємось, братки? Ну, наробились ми сьогодні, нічо не скажеш. Тепер можна й відпочити. — Лукич вийняв з-під поли кожушка чималу пляшку з мутною рідиною.

Комнезамівці звеселились, нашвидкуруч перетягли все збіжжя до комори, Лукич замкнув її амбарним замком.

— Перекотиполе, ти на охрані! — скомандував.

Кирило незадоволено став спиною до сараю й застиг у позі охоронника — розставив ноги й натягнув на очі кашкета.

Інші посунули до Лукичевої хати. Октябрин ішов неквапом, хотів, аби про нього забули й він міг непоміченим гайнути кудись та усамітнитись. Коли гомінкий гурт завернув у провулок, Октябрин спинився. Стояв і мовчки дивився на захід сонця, видмухував хмарками із рота смердючий дим. І так йому стало зле, що він по-дитячому заплакав. Беззвучно, боячись бодай невеличким схлипуванням виказати свої сльози. З-під носа в нього висолопились дві прозорі цівки шмарклів, які змочували на додачу до сліз його інфантильне обличчя.

— Я більше не буду, — шепотіли його губи, а очі звертались до неба.

Плакав, бо пекло йому руки, на яких залишилась Феді Солодовника кров. І пекло ж так, аж до серця пропікало. Він же Федю лиш трошки вдарив, та й то, бо старший по буксиру дивився на всі очі — наказував допомогти товаріщам. А так він Федю поважає і навіть любить, бо ж Федя ніколи його, Октябрина, у біді не лишав, завжди боронив від лихих людей. «Він мене боронив, а я його…» — Октябрин не закінчив думку й здригнувся усім тілом, почувши гучне:

— Октябрине, дідько твоїй матері. Ану, сюда! — велів Лукич, висунувши голову з дверей сільради.

Октябрин вишмаркався в долоню, витер її, вологу, об полу задовгої як для нього шинелі, тернув по очах та квапливо пішов у бік хати, звідкіля вже лунали голосні співи — комнезамівці відзначали закінчення трудового дня.

— Я більше не буду! — скрикнув Октябрин, увійшовши до хати. Але його ніхто не почув.

— Я більше не буду! — заволав він що є сили й виліз на лаву.

— Хлопче, не бузи, — попросив Лукич і налив Октябрину гранений стакан горілки. — На, закропись, охолонь.

Октябрин стукнув ногою по стакану. Той відлетів. На побіленій стіні з’явились дрібні краплі. Ніби батюшка окропив хату святою водою, як ото буває на Водохреща.

Октябрина стягнули з лави, влили насильно йому в горлянку горілки й заспівали гучно козацьку пісню, про те, що їхав козак містом, а йому під копитом тріснув камінь.

За годину хлопчина сидів за столом, підпираючи руками важку голову. Його товариші лежали п’яні хто де. Октябрин доводив напрочуд тверезому Лукичу, що він більше не буде. Каявся на плечі в начальника, ледь водячи язиком від сорокаградусного напою:

— Ну, це ж і правильно, шо вони боронили своє майно… А хіба ні? — заглядав в очі Заболотному. — От, прийшли б до вас, то ви що б зробили?

Лукич стис кулак та помахав ним у повітрі.

— О! Бачте! І вони те саме. Дядько Афанасій мені завжди давали п’ять копійок, а тітка — півників та пиріжків. Кому від них було погано?

— Власті! — коротко відрапортував Сірожуня. Він щойно оговтався, але лиш для того, аби перехилити стаканюру й знов забутись сном.

— Я більше не буду, — плакав Октябрин. — Я Федю, вже оперезаного, ногою та в обличчя втулив… А нащо? От, закипіло щось у мені, — Октябрин штурхав себе у груди й посоловіло дивився на співбесідника, намагаючись сфокусуватись.

— Так саме через це і борьба. Накипіло трудовому народу, чи то пак закипіло. Давай, хлопче, спати лягай. Завтра в Дружківку пиляти. Там тожи тих елементів до… — Лукич рубанув долонею над головою. — Давай, давай.

Лукич повів юнака до єдиного в цій хаті вузького ліжка й хотів був штовхнути його, але Октябрин якось викрутився та вибіг надвір, хилитаючись, мов билина на полі.

— От, бісова сновида! — наостанок вимовив Заболотний. — Нічо, прибіжиш, як їстоньки захочеш. — Лукич, не роздягаючись, сам влігся на спочинок на те єдине в хаті ліжко. Під його вагою скрипнули дошки й відразу замовкли, мов підстрелені.

Зима обіцяла бути суворою, бо вже в середині листопада землю спробувало притрусити, а за два тижні взагалі всіяло пухкою білою ковдрою. Дві доби в повітрі кружляли пір’ясті сніжинки й лягали шарами на городи, поля, подвір’я, дахи низеньких хат, дороги. Діти раділи снігові, бо більше не було причин, аби радіти, поривались бігти надвір. Старші тримали їх удома, не дозволяючи витрачати дарма енергію.

— Треба пережити зиму, — казали діди й бабці, лежачи на печах, лежаках, тапчанах та ліжках.

Вони складали руки на грудях та вимолювали в Бога швидкої смерті, аби не об’їдати інших, аби менше ротів на ті крихти, що лишились.