У листопаді буксирники обдерли лиш куркулів, підкуркульників та «індусів». Середняків та співчуваючих допоки не чіпали, хоча на них вже писались директиви та накази, йшло планування повним ходом.

— І до них руки дійдуть, — погрожував Заболотний, засиджуючись допізна в комітеті незаможників.

Він примушував Октябрина вигравати на балалайці, залишеній йому в спадок Грішкою Безбахом. Оскільки Октябрин ніц не вмів грати, Кузьма Лукич, сварячи малого на чім світ стоїть, брався за інструмент сам. Верещав на все горло «Марсельєзу» й заохочував комсомольців до співів. Окрім гімну французькій революції, комнезамівці співали «Інтернаціонал» та згодом, хоч-не-хоч, а мусили переходити на козацькі пісні. Бо ж совіцький репертуар був ще занадто вузьким, не встигли ще напридумувати тих пісень за такий короткий строк владарювання.

Під той пісенний супровід, що носився над селом, як собачі завивання на місяць, одноосібники ховались по хатах. Намагались зайвий раз не траплятись на очі комнезамівцям, чекістам, колгоспникам та одне одному.

— Треба пережити зиму, — наказували матері, вмиваючи холодною водою своїх дітей, які просили їсти й показували пальчиками на поморщену картоплю чи на скибку сухого хліба. — Це на вечерю, — строго наказувала мати, й жаль її розбирав — лупала того хлібця чи й ту картоплину й давала дитині. Сутужно мислила, що ж покладе на стіл ввечері, чим частуватиме і оцю дитину, яку умиває, і оту, що сидить на запічку, й оту, що бавиться надворі… і чоловіка, і матір… та й себе чим?

Навіть найменше дитя розуміло, що не можна хапати і їсти той окрайок чи ту барабольку без запиту, бо ж треба розтягти їдло аж на цілу зиму. Розуміли, але вже не володіли собою не лише діти, а й дорослі. Пхали до голодних ротів усе, що лежало на видному місті.

— Василеві дівки втекли до Костя, в місто, — зайшовши до хати та важко дихаючи, промовив Дмитро.

Ярина допомогла чоловікові роздягтись, хоча в неї тремтіли руки від нестачі сили. Дмитро взяв жінку за вузькі долоні й зазирнув їй у очі.

— Ти зранку їла? — запитав, а сонце вже давно сіло, була сьома година пополудні.

— Їла, — не думаючи, випалила Ярина та для годиться посміхнулася, а в очах — туга.

— Не їла вона, — повільно рапортує Дмитрова мати та голосно ковтає слину. — Бачила, як Юстину й Андрушці віддала свій хліб.

— А чого ж вони втекли? — перевела Ярина розмову на інше — на Василевих дочок.

— Чого ж? Голод погнав, — пояснив чоловік.

Маладики харчувались виключно горохом та картоплею і вже на собі почали відчувати ті ознаки голодного мору — щось рябило в очах, усе хотілось спати, кінцівки не слухались наказів. Найстарші та найменші саме так і чинили — більшу частину дня і всю ніч вони спали. А їсти хотілось — жах Господній. Про що б не думав — усе ті думки до їдла прямують, усе живіт клекотить, кличе, нагадує: «Агов, ви що там, нагорі, забули про свої обов’язки чи якого матері лиха, га?»

Ой, та й то чи ж можна назвати горохом отой ріденький кандьор, що його Дарина варила у величезному, аби на всіх вистачило, казані. Казан то великий, а кандьор, чортова личина, уварювався. Глип, у того казана, а там страви лиш на дні. Аби більше було, водою розбавляла. Тут уже так: або густіше, але менше, або навпаки. Так і харчувались — день густіше, день — прозоре. Як густіше зварить, то розплескувала по тарілках, аби більше видавалось. А в тому кандьорі, у тій жовтуватій мішанині, киснуть, як голі діти у ночвах, шматочки картоплі. Сам вигляд тієї їжі вже верне з нутра.

— А ви соліть краще та й їжте, — наказував Василь норовливим піонеркам Валентині та Галині. — Тут перебирати не доводиться: що є, те й їжте, дасть Бог, переживемо цю потолоч.

У магазин привозили ячні крупи — Дарина напередодні ходила пішки до райцентру та продала намисто, яке їй на весілля подарували батьки. Продала за безцінь, думала відразу купити яких продуктів. Та вже порожні були ті крамнички на базарі. А тут саме до кооперації в село оцю ячку й привезли. Дарина жінка розбитна, як побачила, що машина їде дорогою, схопила ті гроші та й гайда до магазину. А люди вже за нею тупочуть. Хто сильніший — швидше біжить, а хто охлялий — ззаду теліпається. Така процесія вишикувалась по дорозі — куди там тій жовтневій демонстрації. Дарка була чи не третьою. Перед нею лиш чоловіки. Стоять, допитують у продавщиці, що даватимуть. Думали, може, борошно. Та де там! Ячка. Ну, так, то так. Перебирати не доводиться. Купила півпуда тих круп — лиш стільки давали в одні руки. Припхала здобуток додому і тут-таки стала варити. А вже на вечерю і на стіл поклала. Крупи з остюками та дрібними камінчиками — їли, а під зубами аж рипіло.

— У нас забрали добірне, а нам за наші ж гроші привозять гімно, — бідкався Василь.

Дівчатка надувались, як середа на п’ятницю, ворожо дивились на батька, відпихали тарілки, хоча потім таки їли, а куди дінуться? Більш промітна Галя чи не щодня пиляла батька, вимагаючи від нього дістати зі сховків зерно.

— У вас є зерно, є, є, є, — істерично доводила Галя, зав’язуючи червоного піонерського галстука навкруг шиї.

— Ну, то де ж воно? — спантеличено питав батько.

Дівчатка те неіснуюче зерно щодня шукали — нишпорили, підслуховували, чи не шепочуть часом Дарина з братом про сховки, допитували в малого Миколки. Та ще й термосили Василя день у день, аби той відмовився од свого куркульського минулого та записався до колгоспу і не соромив їх перед іншими учнями в школі.

— Немає нам від вас життя, — плакали й сьорбали ту кашу-не-кашу. — Відмовимось ми від вас! Правда, Галь? — зверталась Валентина до сестри.

— Кость відмовився — живе й горя не знає. Всього в нього є до погибелі. І ковбаса, і риба. А тут землю їж, — додавала Галя, яка й була заводієм із них двох.

Батько, трижильний та мозолястий, підіймав руку, немов хотів ударити, а мати спурхувала із лежанки та ставала на захист. У дівчатах піднімалась на татуся ще більша злість, бо ж Валю й Галю добряче обробляли вчителі. Що не день, то добрий день. «Ага, — казали голосно, аби всі чули, — прийшли наші куркуляточка. То що, діти, будемо їх брати на поруки?» — питала вчителька Анна Сергіївна, а ті діти в один голос, наче отара овець, тягли: «Та-а-а-ак».

Але щоб аж так гнобили, як до цього гнобили брата й сестру Гнатюків, що вчились у молодшій групі, того не було. Бо ж у Маладичок середній брат. А того брата та завжди за приклад ставили, запопадливо й ніжно називаючи його товаришем Костянтином Васильовичем із області. Про Василя ж Маладику відпускали колючі жарти. А одного разу намалювали його, і то не діти намалювали, а вчителі в тій шкільній стінгазеті. Карикатура зображала пузатого, кривоногого та куцорукого, бородатого куркуля, який у широко відкритому роті тримав наповнений зерном чималий мішок. На мішку було написано: «Моє добро. Василь Маладика». Діти реготали, беручись за животи. Показували на Валю й Галю пальцями, кричали: «Куркулихи Валя-Галя» — та складали образливі вірші. Вчителі мали за священний обов’язок розповісти перед усім класом про батька Валі й Галі і на його прикладі показати, що то вже відживший своє елемент, гальмо на великій справі індустріалізації, поламаний гвинтик, нікудишня вівця і таке інше. От, після тієї стінгазети дівчатка зібрались, прихопили свої скарби — листівки та кулінарну книжечку, та й подались до Костя шукати гарного життя.

— Ну і добре! — розмірковувала Ярина, затираючи в ступці жменю зерна. — При споживспілці хоч баланди їсти не будуть. Кость їх образити не дасть.

— Так ото ж бо й воно, — розповідав цю саму історію Мефодій Терновий сину. Його слухала й дружина, яка щойно доповіла, що дівкам при Костеві непогано буде, і захитала головою, як почула від чоловіка продовження. — Вигнав брат дівок. Гондо, йшли дорогою, ревли одна поперед одної — хто голосніше. Питаю, чого, курчата, плачете, чи образив хто, а хіба зараз нема кому? А вони: «Кость сказав, їдьте додому, бо я не буду користуватись своїм високим становищем і рятувати куркулів. Хоч би ким вони мені доводились». Отаке на світі робиться. Дітей не пошкодував. Напевно, та Мілька гавкнула на нього, то він і посинів увесь. І як ото його Василь вчив, не розумію. Мало, мабуть, бив, коли треба було більше.