— Так, а скільки хвилин тримати його в тій печі? — питали дівки. — Бо на примусі треба той борщ півдня варити, мабуть. Поки закипить, поки квасоля розвариться, поки капуста. По годиннику скільки?

— Скільки по годиннику? — каже здивовано Оксана. — Та немає в нас ніякого годинника. Я так знаю. Саме треба стільки тримати, доки тісто сходить на хліб. Лишень воно зійшло — час борщ виймати, а хлібини ставити.

— Ну, борщ — це таке, і ми варили. Хліб — також справа нескладна, — протяжно резюмувала секретар комсомольської організації Зіна Трубник.

— Може, й так, — погодилась Оксана та лягла біля замріяної сестри, аби до ранку згадувати обличчя мами й татуся, а також молодших братів.

У передостанній день листопада вночі тихо відійшла в потойбіччя бабуся — мати Дмитра Стецюка. По світанку вона лежала на своєму звичному місті, мирно склавши на грудях витончені голодом руки. Закриті очі зяяли чорними западинами, ніби саме туди, у ті безмежні провалля, пірнув скрипучий голод. Дмитро та Ярина безмовно дивились на охололе тіло матері. Чоловік заплющувався, аж давив повіками на очні яблука, до мерехтіння в очах, до болю в скронях.

Бабцю кволо відспівав піп-розстрига, якому пообіцяли склянку зерна після завершення ритуалу. Допоки тіло матері лежало на столі й чекало на поховання, у родині радились щодо місця захоронення.

— Ми не доволочемо її по такому снігу до цвинтаря, — монотонно рекла Ярина.

— Яму копати треба дні три, — не своїм голосом басив Дмитро, і його повіки самі по собі опускались на очі, як важкі ляди. — На городі можна, — додав після довгої паузи й приліг на лаву. — Попросимо когось допомогти.

— Терновий як прийде… якщо прийде… — Ярина, човгаючи ногами, зробила кілька кроків до покуття, підхопила плетене рядно, подолала відстань у кілька метрів, ніби підкорювала найвищу вершину світу, й, накривши Дмитра тим рядном, собі повалилась на сусідню лаву — сил дійти до ліжка, де, розмірено дихаючи, лежали діти, вже не віднайшлось.

Терновий приходив до Стецюків раз на кілька днів, приносив трохи своєї пайки дітям. Хоча й сам ледь клигав, пристав на прохання Ярини — допоміг у такій копіткій та невідкладній справі.

На городі, біля межі, розвели багаття, щоб бодай трохи прогріти мерзлу землю. Бо ж та земля ніби дитина, що не хоче їсти й зціплює при цьому зуби, склепила свої обійми й, здавалось, не бажала приймати в себе нових мерців. Ніби вже ті трупи, що наситили її по зав’язку, не дають дозволу на додаткові надходження — упираються всіма кістками зсередини.

Клаптик городу, на якому яскраво й весело палали дровенята, засочився відлигою, подобрів, просяк вологою. Як просякала колись слізьми носова хустинка в руках тендітної пані, яка, дивлячись на сільських дітей, не могла втримати в собі замилування, й ті замилування лились ручаями по її порцелянових щоках. Чогось саме зараз Терновому згадалась та панночка. Він навчався у школі, а вона приїхала до тієї школи із цукерками та книжками…

— Копаймо, — вивів Тернового із мандрівки по минувшині Дмитро.

Почали копати. Знесилені руки не могли дати ради заступам, чоловіки працювали з великими перервами — стояли, поклавши голови на долоні, складені хрест-навхрест на держаках лопат. Ті держаки лопат походили на диби. Ярина крізь вікно слідкувала за двома темними силуетами, що ледь-ледь рухались у мороці сірого ранку. Діти з цікавістю роздивлялись мертву бабусю. Андрій гонив Юстина від небіжчиці. А коли той не йшов, пригортав його личко до себе, затуляючи долонями очі. Сам тим часом влипав поглядом у воскове нерухоме і якесь незнайоме обличчя, впізнавав смерть, відчував її всередині себе, дивився на почорнілі бабусині повіки й переводив стурбований погляд на матір. «У неї такі самі». У цих чорних колах навкруг потьмянілих очей чекала на своє смерть. Діти це второпали і, що найголовніше, зовсім не боялись її, цієї загадкової та незбагненної гості. У хаті панувала густа, млосна тиша. Усі чогось чекали, але самі не знали чого. Ярині мріялось, що разом зі старенькою їхню оселю покинуть негаразди й, закопавши це вистраждане тіло в землю, вони оддадуть свою жертву й завдяки цій жертві будуть врятовані діти. Жінка обвела поглядом синів, встала із ослона й, похитуючись, підійшла до столу.

— Йдіть сюди, діточки, будемо прощатись із бабцею.

Двоє чоловіків не спроможні були із бодай невеликим пошанівком винести тіло з хати. Бабцю мало не впустили, знімаючи зі столу. Поклали на куфайку й поволокли спочатку по хаті, акуратно перетягуючи на порогах, а тоді й на город. Ярина допомагала волокти — притримувала голову.

Спустили тіло до ями, прикрили обличчя й складені руки рушником, попросили пробачення в старенької за порушення обрядовості, швидко засипали могилу й вже не могли зрушити з місця. Мовчали, дивлячись, як на грудчастий горбочок свіжої могили падає пір’ям ангелів лапатий сніг. Ті пір’їни торкались землі й тут-таки танули.

Ярина повернулась з городу вщент знесилена. Дочвалала до покуття й повільно опустилась на коліна перед образом, не відводячи погляду від осяйного обличчя Матері усіх матерів. Гаряче, хоч і безмовно, молилась. Її пересохлі губи гарячково ворушились. Зверталась Ярина до Бога, але не так, як її вчили ще з дитинства. Не завчену старослов’янську незрозумілу молитву вона промовляла, а своїми словами спілкувалась із Всевишнім, ніби говорила із подругою чи з чоловіком.

— Головне, — шепотіла зосереджено і, замість скласти руки в молитовній фігурі, емоційно розмахувала ними — і де лиш сили взялись? — Головне, аби на городі більше не було могил. Одна — це ще куди не йшло… важкий час, можна зрозуміти. Але, Господи, ми ж на тебе сподіваємось. Ти ж не допусти. Змилуйся над нами, — переводила дух, стояла якийсь час мовчки, опустивши голову, і так їй хотілось лягти на долівку, розкинути руки й вже так продовжувати молитись, але боялась впасти у сон, у сон одчаю та безсилля. Піднімала обличчя до ікони й продовжувала: — Ну, нехай і не наді мною змилуйся. Бери й мене, якщо вже… най так і буде. — Трохи підвищувала голос і озиралась — перевірити, чи не чують діти. Ні, сплять уже — повідкривали ротики. Ярина замилувалась на них, а тоді враз згадала про молитву й із божевільними нотками зашепотіла далі: — Якщо тобі треба, то забери і Дмитра… Але ж діти. — Не замислюючись над тим, що робить, помахала вказівним до образа так, ніби погрожувала вищій силі. У голосі з’явилась хрипота: — Хай би жили, Боженько. Най би вони жили. Хіба це так важко? Тобі ж нічого не важко — то я тебе прошу — нехай діти живуть… — жінка опанувала свою емоцію, вже тепер склала руки корабликом на рівні сонячного сплетіння і, заплющивши очі, повела далі. — Вони зовсім по-іншому житимуть. От, їй-бо! І церкви відбудують, і гнівати тебе не стануть. Лиш зроби так, аби весна прийшла скоріше. І зроби так, — переходила на повний шепіт, — щоб ми змогли витягти зерно. Щоб ніхто не побачив, бо ж тоді нам — кінець. Заберуть, і що? — схилила голову на плече, ніби очікуючи відповіді.

— Треба діставати зерно, — увійшовши до хати, мовив Дмитро.

Остання ніч останнього осіннього місяця видалась ясною, зневоднене, витончене легким морозцем повітря аж дзвеніло, зірки та кругле, мов гарбуз, наливне світило перетворювали цей пейзаж на бутафорію, на штучні декорації до якісної театральної постановки. І чого саме цієї видної ночі їм замарилось тягти зерно зі сховку? Треба ж було почекати завірюхи, заметілі та іншої негоди, коли й пси на вулицю не виходять… але які там пси? Не бачив уже давно ніхто на вулицях ні собак, ані котів, ані пташечки дрібненької. Зголоднілі люди ловили й їли. А хіба в тому є якийсь гріх? Гріх у іншому.

— Обережно, обережно, — чулося перешіптування від городу Стецюків.

Дмитро був зодягнений у подерту куфайку, підперезану жінчиною вовняною хустиною. Цей одяг робив його доволі округлим, попри те що чоловік добряче схуд за останній місяць. Він раз у раз виставляв голову із ями й замовкав, жестом примушуючи Ярину робити те саме. Прислухався до тиші, вдивлявся в простір, дихав через раз. У світлі місяця милувався жінчиним обличчям. Встигав подумати про її красу і про те, що в Ярини запали щоки і вже не видно тих звабливих ямочок, які так любив. Саме на ці ямочки й повівся, коли вперше побачив веселу й гостру на язик Ярину. Було це на базарі, Дмитрів батько привіз на торг свій товар, а син був із ним — уже вдівець: дві дочки залишились на ньому. Поруч зі старим Стецюком тоді торгувала зовсім юна Ярина. Вона продавала часник і вправно зазивала покупців і до себе, й до сусідів по місцю на базарі.