— От, таку б мені невістку! — сказав був тоді Дмитрів неньо.

— Так беріть! — відразу взялась за справу Ярина. В очах світився гумор, кепкування, іронія.

І Дмитро взяв, бо ж такі ямочки в неї були. А тепер куди й поділись. Втонули в щоденній турботі про хліб насущний.

— Тримай! — коротко скомандував Дмитро. — Міцніше, голубко, не впусти.

Чоловік силувався підняти із ями замотане в старе рядно відро.

Довгенько побабравшись над прірвою, витягли на сніг обліплений соломою клунок. Дмитро нашвидкуруч закидав яму й, наче злодій, раз по раз озирався. Разом втрамбували ногами рихлу землю, Ярина накидала на свіжоскопане місце зітлілого листя, притрусила сніжком з іншого місця й, дивлячись у ясне небо, попросила в нього видати до ранку трішечки нового снігу. Затим, наче шуліки, обоє Стецюків вчепились червоними од холоду пальцями за відтягнуті «вуха» дряпкої задубілої ряднини й потягли вузол до хати. Швиденько обстукали взуття від бруду, зняли його та увійшли до темних сіней.

— Нехай, — тихо сказав Дмитро й взявся за клямку вхідних дверей. — Замкну, тоді щось робитимемо.

— Не замикай, Мітю, не нада, — різонуло і Дмитрові, і Ярині по серцях чужим голосом.

На ослоні, біля столика з відром води та квартою на ньому, сидів Заболотний. Він подлубався в носі, обмив пальці у відрі й, цмокнувши, почав:

— Наморозився я, за вами наблюдаючи.

Тоді огидно шморгнув і вичовп носа прямо на підлогу, затуливши пальцем одну ніздрю.

— Зайшов ото в хату, дай, думаю, трохи обігріюсь, все одно ж ви сюди заховане попрете. Добре, шо я на діжурстві, а не ці зальотні. Бо ті б відразу здійняли бучу, гвинтівками почали б махати. А який із цього зиск?

Допоки Кузьма Лукич розмірено говорив, Ярина та Дмитро, не змовляючись між собою, вирішили його вкатрупити просто тут, от зараз. Лиш мізкували, чим би для початку оглушити мерзотника. Заболотний, ніби прочитавши їхні потаємні думки та лизнувши слинявим язиком по губах, показав свого маузера, націленого на Ярину.

— Ви тут, цейго, злодійства не замишляйте. Вам і тієї статті хватить, що вклепають за приховування зерна.

Комнезамівець підвівся з ослона та, підійшовши до хатніх дверей, прочинив їх трішки, зазирнув усередину, пересвідчився, що там усе тихо, та посміхнувся, почесавши зброєю свою шию.

— Оце так ви хочете нове життя запровадити? — запитав Дмитро. — Нову людину виростити, а тих, що є, — змінити. А що в тобі, Кузьмо, змінилось? Ти, як був грабіжником, так ним і лишився.

Кузьма Лукич захихотів. Дрібненько, єхидно.

Заболотний жив у Веселівці з народження. Його батьки були добрі люди, але єдиного сина не змогли втримати в руках. Хлопця змалечку тягло до чужого. І де його лиш люди не ловили за руку. І на базарі, і на залізничних станціях, і в лісі. Кузьма злигався із такими самими бандюжками, як сам, і вийшов на широку дорогу. Люди гомоніли, що за рік до революції Заболотний потрапив до буцегарні за те, що в складі озброєної банди захопив вантаж із грошима та золотом. Їх упіймали та присудили по сім років каторги. Але коли сталась революція, всіх отаких повипускали. Кузьма тоді скумекав що до чого й до партії бігом заплигнув, аби показати, що він ідейно грабунки чинив. Безпринципний Заболотний і до чорта у почт записався б, аби не йти на каторгу. Відтоді він в селі за головного був, аж поки не прислали сюди Паламарчука.

— Так-от, я шо думаю, товариші, — бадьоро походжав навколо згортка з зерном Заболотний. — Я оце заберу, — підняв його двома руками, зважив, кілька разів відірвавши від підлоги. — Ого, добре втрамбували.

— Кузьмо Лукичу, діти… — вичавила із себе Ярина.

— Не треба цього, Кузьмо. Не треба, — мовив тихо, але із погрозою Дмитро.

— Так я ж не звір який, — кинув Заболотний у простір сіней.

Він розв’язав вузол, розрізав ножем мотузяччя, зняв з відра покришку та нагріб двома опасистими долонями зерна. Не нахиляючись, висипав його на підлогу крізь вузьку щілину між долонями. Зернини радісно шаруділи, опускаючись струменем донизу, й, відбиваючись од підлоги, скакали, як грайливі цуценята. Декілька зернин кольнули Дмитра по босих ногах. Від відчував серцем, як ті пшеничні дітки лежать сиротами на глиняній підлозі, і йому ще більше хотілось вдушити односельця.

— Я ше дам, — наповнений відчуттям гордості за свою щедрість, Заболотний нагріб ще дві жмені і, тепер уже схилившись, поклав купкою під ноги Ярині.

Хазяйновито скрутив два вузли, крекнувши, закинув клумок собі на плечі та мовчки пошкандибав до виходу. Коли непроханий гість вийшов, Дмитро в один рух зачинив двері на клямку, стукнув кулаком по одвірку, аж до крові розбив долоню.

— Най би ти тоді здох у лісі, — прогарчав.

Ярина, ставши на коліна, по дрібці збирала розсипане зерно, весь час повторюючи:

— Нічого-нічого, поки це є, а там інше виймемо. Дмитре, це ж добре, що Лукич забрав, а якби ці горлохвати буксирники, ті чужинці? Вони б усе вийняли. А так, віддали йому процент… Людині також жити хочеться. І гляди, не арештували.

Ярина поспіхом заховала пшеницю в торбинку, яку прип’яла мотузком зісподу зібраної тетянкою спідниці.

За тиждень після нічного випадку до Стецюків уже офіційно й удень завітали трясуни, очолювані Калюжним і Заболотним. Останній робив вигляд, що нічого від Стецюків не отримував.

— Нам тут вісточку принесли… кажуть, у вас хліб є захований… Значить хочемо совєцьку владу скинути, да? Де хліб, суки! — заверещав, мов різаний, начальник комнезаму.

— Я скажу, де хліб… — почав був Дмитро, вийшовши наперед й дивлячись налитими кров’ю очима не на односельця, а на Калюжного.

Не давши Дмитрові договорити, Заболотний зарядив йому по обличчю кулаком — раз і тут-таки вдруге. Чоловік похитнувся, але втримався на ногах скоріше завдяки силі волі, ніж фізичній силі, од якої й сліду не лишилось. Втер долонею заюшеного червоним рота, виплюнув на підлогу закривавлений зуб й помацав порожнє місце, де той зуб ріс. Ярина кинулась було до активістів, але відразу отримала влучний удар боком гвинтівки спочатку в живіт, а тоді, коли вже лежала на підлозі, два рази по спині. Із жінки вирвались глухі стогони. Діти кинулись до матері, але Калюжний їх спинив, відкинув, мов кошенят, одним помахом дужої руки. Підстрибнув до Дмитра та вгамселив його по вухах двома долонями. Дмитро впав біля дружини, схопившись за голову, — удар Калюжного виявився професійним, і з вух селянина цівками стікала на підлогу кров. Він дивився на дружину й хапав повітря широко відкритим ротом. Ярина повільно підняла руку й погладила чоловіка по щоці.

— Де зерно? — заволав що є сили комісар, і Юстин із Андрієм залізли під ліжко й звідти дивились, як б’ють їхніх батьків — ногами, руками, прикладами.

— Закрий очі, Юстинцю, закрий очі, — пошепки благав старший братик і показував, як треба закривати очі.

Юстин дрібно кліпав повіками й не міг відірватись від споглядання цієї моторошної картини — з облич його батьків шматками летіла глевка кров’яниста маса, коли чийсь брудний черевик торкався їхнього обличчя. Дмитра та Ярину підняли на ноги й почали допитувати. А ті мовчали, мов заціпило їм.

— Та най не кажуть, — зверхньо озвався Заболотний. — Я ж слідкував за ними, паскудниками, — напускаючи на себе поважності, зітхнув та продовжив: — Ходімо, товариші, покажу, де копати.

Заболотний чвиркнув крізь зуби, підійшов впритул до Дмитра, зазирнув йому в одне око, яке, на відміну від іншого — підбитого й запухлого, випромінювало ненависть, взяв чоловіка за барки й процідив:

— Ех, ви, куркуляки!

З усієї сили довбанув Дмитра об стіну. Чоловік повільно сповз на підлогу, залишаючи на білому тлі стіни червону стежечку.

— Гайда! — рвучко гаркнув Калюжний, показуючи Заболотному, хто тут головний. Кузьма Лукич улесливо усміхнувся начальнику.

— На городі закопали, упирі. У мене записані координати. Там від пеньочка треба рахувати кроки.

Дмитро підвів голову, подивився у саму глибочінь ясно-блакитних Лукичевих очей та прожебонів: