— Виносити, — ще раз прохрипів чоловік.

Від його дряпкого тембру віяло могилою, а в погляді Гаврила проблискували зародки легкого божевілля. Широкі, мало не на всю райдужку зіниці перетворили звичну ясну зелень Гаврилових очей на темно-сіру каламуть. Чоловік переступав із ноги на ногу й стискав кулаки. Кадик конвульсійно шарпався на худій шиї. А та шия поросла рудуватою рослинністю, яку й бородою назвати не можна. Малиночка занадто часто облизував на вітрі потріскані губи, від чого вони спочатку робились яскраво-червоними, а за хвилю вкривались білими рівчаками. Селянин ще раз, востаннє, виголосив свою єдину фразу про те, що треба когось-там складати штабелями, і по-диявольськи усміхнувся. Від цієї натягнутої усмішки у двох місцях тріснула тонка шкіра на верхній губі. Кількома краплинами крові оросилися зуби. Чоловік відчув у роті солону рідину і, здалось, наситившись нею, трохи заспокоївся.

«Бідолашний чоловік», — Лесеві стало невимовно шкода односельчанина. Такий він вже був засмоктаний та обдертий, такий тужливий і лютий у цій тузі, що й не передати словами.

У Гаврила Малиночки в хаті на цей час, охлявши від голоду, лежало троє: молода дружина, яка нещодавно народила Гаврилові маля, і воно за тиждень померло, бо в жінки не було в грудях молока; стара мати — баба Федора й шестирічна донечка Любця. Ще двоє дітей-підлітків, Льонька й Пантюша, стояли поряд із чоловіком і тримали батька за рукави, аби той не витяг із-за пазухи ножа, яким озброївся перед походом до сільради. Діти дивились на Гаврила повними сліз та страху очима і час від часу зиркали на вхід до сільради.

Гаврило Малиночка все повторював свої слова, а люди, що перебували поруч із ним та його хлопчиками, непомітно обмахували себе хресним знаменням і скрушно хитали головами.

— Помутився, видать, Гаврило, — гомоніли впівголоса баби, і шепіт цей підхоплював вітер і ніс далі майданом.

— Ой, біда-біда…

І вже далеко від Гаврила говорили про нього і його біду, не стримуючись, на все горло.

— До чого довели чоловіка? — бідкалась тітка Павлина, переводячи дух і замотуючись щільніше в облізлу пухову хустину. Вона обтирала носа репаною долонею, шморгала від холоду і зітхаючи продовжувала: — Зовсім збожеволів. Люди казали, що він уже собі до горла ножаку приставляв, то діти одчепили.

— Най Бог боронить! — хрестились ті, хто чув тітку Павлину.

— Так Галя ж його зовсім уже… А він ото не зна, чим дітей годувати. І аби ж куркуль був, дак ні ж — біднота ше та. Пообіцяли йому не знати що. А тепер шо від того колгоспу? — питали одноосібники в колгоспників. — Усьо заберуть в город. І наше, й ваше.

— Гаврилові трудоднів не вистачило, бо ж Галя злягла, після того як…

— Ой, Боже, Боже! Аби не вбив кого, — бідкались жінки.

— Аби його, сердегу, не прибили ці чорношкурці, — додавали вже тихіше й озирались злякано поза спини й плечі веселівців, чи не затесався де активіст чи вповноважений.

А тим часом, допоки люди балакали між собою та чекали, у приміщенні сільради точилась гаряча, подекуди непримиренна перепалка між головою веселівської сільради Паламарчуком, головою колгоспу «Заповіти Ілліча» Гільком Кривим та начальником буксирної бригади Калюжним. Паламарчук відстоював інтереси селян, що зійшлись під комору із відрами, мішками та іншою менш місткою тарою, куди можна набрати бодай дрібку харчів. Люди, які працювали в колгоспі, і ті, які були одноосібниками, і навіть розкуркулені, усе ще сподівались на допомогу. Мітили оком на ті запаси, які не встигли доправити до вузлової залізничної станції чи до райспоживспілки. Калюжний небезпідставно зволікав із транспортуванням зібраного. Щодня ходив селом мов обпечений, і до нього мало хто наважувався наближатись, аби й собі об нього не обпектись. Він ніяк не міг знайти потрібну кількість возів, аби все зібране вмістилось в один обоз. Боявся їздити кілька разів, бо у лісі й на дорозі було небезпечно — усюди ходили зібрані у ватаги голодні люди й вивертали догори дриґом буксири, забирали все до дідька. Був такий випадок, коли поблизу Сосонниці на буксир здійснили напад безпритульні підлітки. Ця босота, забравши із собою те, що могли відтягти на своїх юнацьких плечах, залишила на одній із підвод титульний аркуш від книжки про Робін Гуда. Про це на закритій нараді в обласному комітеті партії розповідали всім начальникам буксирок. Обіцяли відрядити невдовзі на зміцнення охорони додаткові загони ДПУ.

— Так, а що ж, ці мужики не могли впоратись із малолітками? — дивувався тоді Калюжний.

— Як ти впораєшся, якщо в тебе куля в лобі? — питанням на питання відповів доповідач.

В очікуванні підкріплення Калюжний звозив усе з кількох сіл до веселівської великої комори, яку люди будували толокою вісім років тому. Будувалось це приміщення під артіль. Спочатку використовували за призначенням. Уже коли ремісникам роботи не стало, а в артілі залишився за старшого єдиний бондар Демид, ту артіль ліквідували. Демид перебрався до дочки в Дружківку, і бондарство у Веселівці зовсім зійшло нанівець. Коли Калюжного занесло лихою годиною до цього села, він одразу облюбував бондарню.

— Сюди складатимемо, — наказав.

З артілі винесли все устаткування, інструменти, бочки, деревину. У спорожнілий сарай почали потихеньку звозити забране в людей збіжжя. Хтось поніс по людях, що те збіжжя гниє в коморі. От, люди й рвонули до сільради.

— Краще нам віддайте, ніж воно згниє, — кричали.

У людських оселях харчів залишилось щонайбільше на кілька тижнів. А на село, як і на всю країну, сунула зима, ймовірна лютість якої вгадувалась уже по перших днях грудня.

— Це ж наші люди… ми ж із ними поруч живемо… як же їх отак… як з ними отак, — затинався Паламарчук. — А колгоспники? — він поглядом просив підтримки в Гілька Кривого, а той лиш опускав очі й щось незрозуміле бубонів. — Частина зерна мусить лишитись тут! — стукав рукою по столу і чув у відповідь іронічне пхикання Калюжного.

Паламарчукові супротивники, замість поділити між селянами продукти, що зберігались у коморі, чи бодай залишити якусь частку у Веселівці, одстоювали жорсткі вимоги високого начальства, махали стосами документів за підписами головних керманичів країни.

— Хто не з нами — той проти нас, — казав глухо Степан Калюжний. — Цю диверсію… — тицяв пальцем на стіну, у той бік, звідкіля чулись незадоволені крики селян. — Цю контрреволюцію можна спинити, — шугав вовчим позирком. — Стріляти!

Наймолодші з буксирників та комнезамівців були одправлені на бойовий пост — вийшли вервечкою з приміщення та попід стіною сільради, відпихаючи розлючене юрбище, протислись до комори. Виставили попереду себе багнети, чим примусили селян відступити од комори на кілька кроків. Окрім своїх, боронив зерно чужинець, нікому не знаний Владімір — комісар у шкіряній тужурці.

Цей Владімір прибув до Веселівки зранку. Мав завдання з обкому — довести до відома керівництва села та громади, що їхній населений пункт за невчасну хлібоздачу та зриви планів занесено на чорну дошку пошани.

— А паетаму, — голосив тонким голосом Владімір, помахуючи в повітрі чотирма аркушами, які притрушував дрібний сніг, — ви тіпєрь атрєзани ат горада. Я палнамочін забрать зєрно, каторає храніцца в єтай каморе. Дальше прідьоцца виживать самім. Ви, таваріщі, самі сєбє падасралі. В тот чяс, кагда вся страна работаєт на общюю цель, ви, таваріщі, паказалі сваю хіщьную сущьнасть, свой закарєнєлий националізм і узконаправленое сознаніє.

— Що він там лепече, цей песиголовець? — питав тугий на вухо Пилип.

— Каже, що ми довбні і не знаємо, як треба жити, — розтлумачила сказане комісаром Владіміром молодиця Катерина. — І ще каже, що ви тепер на чорній дошці пошани, діду.

— Що? Якій дошці?

— Чорній, діду. Чорній, як оце наше життя.

— А що воно за чортівня?

— Отож-бо й воно, шо чортівня.

Після красномовного виступу веселівці погомоніли кілька хвилин, утямили що до чого й почали насуватись на комісара і його почту. Комісар розрядився триповерховим матом та тричі вистрелив у небо. Перекрикуючи людський гул, пообіцяв покласти на місці всіх, хто бодай торкнеться його шкіряної куртки. Люди відступили, але не звільнили територію сільради.