— Не підемо звідси!

— Кістьми ляжемо!

— Шо так, шо так — помирати!

Уже півгодини надворі стримувалась навала людей, гнів у тій тисканині акумулювався, ріс та накручувався, як вовняна нитка, на клубок. А в приміщенні не зупинявся словесний двобій.

— Ах, ти ж контра! Під трибунал підеш! — гарчав Калюжний до Паламарчука, а той так само волав до свого візаві.

— Ще подивимось, хто піде! — і махав зброєю.

Заболотний сидів мовчки в кутку й дивився перелякано крізь вікно на народний бунт. Говорив лиш одне слово: «Стріляти».

— Давайте заспокоїмось, товариші, — запропонував Гілько, і Паламарчук, важко дихаючи, сів за стіл.

— Не можна лишати людей без зерна, — голова сільради тримався із останніх сил. Тепер говорив тихо: — Вони сподівались на весну, на новий врожай по осені… — схилив голову та обхопив її руками. — Чим засіватимемо? — одірвався од столу й впритул подивився на Калюжного.

— До весни ще далеко. А тут — директива. Та нас усіх під трибунал пустять, разом із цими… — скривив рот й кивнув на стіну, — мешканцями-анархістами. Погано, товаришу Паламарчук, роботу свою робили, погано людям доводили нашу спільну мету. І ви! — звернувся до голови колгоспу, — тут більшість ваші люди, колгоспні. Куркулів ми прорідили, вивели з ладу. Чого їм, колгоспникам, вдома не сидиться? Не відпочивається? Заробили собі трудодні — най тішаться.

— Люди, їй-бо, їсти хочуть, — коротко пояснив Кривий. — Боюсь, до весни не дотягнуть. Їм же шо… пайки скорочують, народ ледь ноги волочить, який там відпочинок. — Кривий ніяково прокашлявся. — Худоба дохне, товаришу Калюжний.

Степан із силою вгамселив по столу, аж на ньому підскочила порожня карафка й злобливо цокнула скляною покришкою.

— Беру на себе відповідальність! — різко встав із місця й швидко подолав відстань від столу до дверей. — Вивозити все зібране. А стануть боронити — в расход!

Паламарчук вибіг за Калюжним, а Кривий з Заболотним лишились у приміщенні.

— Що ж ми, Кузьмо Лукичу, їсти будемо взимку, га? — запитав злякано Гілько.

— А один одного! — відповів Лукич. Хотів пожартувати, але з огляду на гудіння, що неслося знадвору, цей жарт був не на часі й сприйнявся як пророцтво.

Надворі зчинився справжній гармидер — класове протистояння. Втомлена людська навала не могла наважитись посунути на малочисельну, але озброєну армію захисників соціалістичної власності. Калюжний з’явився у дверях взятої в облогу сільради, як привид. Одним учіпливим поглядом примусив людей відійти та замовкнути. Обвів зневажливо юрбу, примружив очі та глибоко задихав, пускаючи пару крізь розширені ніздрі, як загнаний у кут вепр. Товариш чекіст на одміну від інших був одягнений не по сезону — без шинелі й навіть без картуза. Його рідкий чуб підносив, мов флюгер, скажений вітер, і начальник раз по раз пригладжував вільною від револьвера рукою непокірне волосся. Піднявши над головою зброю, заволав якимось, здалось, не людським голосом.

— По-іншому не буде! — од цих слів по людях проходив мороз, ще більший, ніж той, який напускала на них природа чи Бог. — Ви зараз відходите від комори, а ми робимо свою справу…

Товпище знову заворушилося, зашепотіло та повільно колихнулося в бік комори. Калюжний, не попереджаючи, вистрелив перед собою. Люди одним суцільним голосом ахнули та різко відвалились назад. Хтось заскімлив, заквилив. Перед ґанком, на тому місці, де щойно перебували люди, тепер лежав пластом дід Пилип. Він тримався закривавленого плеча й по-пташиному, дрібно моргаючи й не розуміючи, що сталося, дивився на Калюжного.

— По-іншому не буде! — повторив Калюжний і знову націлив револьвер на бунтівників. — Ці-і-і-ільсь! — скомандував кудись у простір, і відразу по тому заклацали затвори гвинтівок і всі охоронці, які до цього часу стояли вздовж стін сільради й входу до комори, приставили зброю до плеча.

— Таваріщі! — втрутився Владімір. — Ваєнний комунізм не тєрпіт слюнєй. Здесь дєйствуют другіє закони.

— Сатанинські ваші закони, — мовив Гаврило Малиночка й потягся рукою до пазухи.

Лесь втримав Гаврилову руку й ніби заслонив чоловіка собою.

— Куля швидша!

Калюжний відразу вирахував, хто й звідки говорить, і тепер дуло його револьвера дивилось на нову потенційну жертву. Але не на самого Гаврила і навіть не на Тернового, а на Гаврилового сина-підлітка, який саме тримав батька за лікоть.

— Товаришу Октябрине! — звернувся Калюжний до своїх людей, не зводячи погляду з селян. — Підганяй підводи. Хто буде ставати на заваді — стріляй без попередження. Перекотиполе, відчиняй! Ти! — тицьнув у юрбу зброєю на одного з чоловіків. — Ти і ви троє, — вказав на інших. — Бігом усередину, будете виносити й вантажити. І без фокусів, я стрілятиму не у вас, а у ваших сучок і сученят.

Люди, окрім тих, на кого вказав начальник буксирки, повільно почали розбрідатись по домівках — не могли бачити, як вантажать та вивозять останню їхню надію на виживання. Йшли мовчки, бо й не знали, що його можна один одному сказати, чим зарадити. Діда Пилипа несли на мішку, який, сподівались, наповниться зерном бодай наполовину, а насправді він просочився кров’ю.

— Та куди ж ви мене, соколики, несете? — питав Пилип, закусюючи вус і повільно хитаючись у такт з ходою. — Хто ж мене виходить? — цікавився і тут-таки сам собі давав відповідь. Гірку й однозначну. — А ніхто!

Дід був самітником і завжди давав собі раду сам, а тепер, поранений, і гадки не мав, що його робити далі, адже куля застрягла десь глибоко у плечі, ближче до серця, й пекла пекельним полум’ям. Але дідові більше боліло всередині, ніж у рані, десь там, де зазвичай ховається душа. Боліло й не хотіло відпускати. Дід попросив покласти себе в хаті на дубовий стіл. Хлопці, які волокли його, так і вчинили. Знявши шапки та схиливши голови, втримували в собі сльози. Дід ледь чутно командував:

— Андрію, ану вийми-но з-за мисника свічки та запали. Одну давай мені в руки. Там… — переводив дух і довго збирався із силами. — Десь там пошукайте рушник мій… той, що на смерть… несіть сюди. Та покличте Макіївну, вона все знає, що до чого в таких випадках робиться. Зараз, зараз, я трошки віддихаюсь і тоді… вже…

Коли ховали Пилипа, здавалось, ховали все село Веселівку. На цвинтар прийшли ті, хто хотів ще вчора боронити право на життя, а сьогодні дивився на порожню яму і нашвидкуруч збиту труну як на єдине спасіння. Не плакали, не говорили, думали. Вже йдучи з кладовища, мізкували, як бути далі.

— Треба з села тікати, — сходились на єдиній тезі. — До міста. Всіх-бо тут кістлява забере до себе раніше призначеного.

Із села вивезли все дочиста. Селяни, яких Калюжний обрав як помічників, згодом розповіли односельцям, що змогли під загальний шум запхати по кишенях якусь жменю-другу зерна.

— Та хіба товаріщ міг нас не облапати перед тим, як одпустить? — казали в кінці розповіді, перебиваючи один одного.

— Той Владімір самолічно вийняв з моєї кишені горох та вкинув усе до останньої горошини у мішок, який не полінувався розв’язати та зав’язати знову.

— Ще й маузером перед носом махав, щоб ми боялись.

— А наостанок примусили Октябрина деркачем усю полову вимести з комори і усе це до окремого мішка ски`дали.

— Просіяли попередньо.

— Самі лапацони й сіяли? — дивувались жінки.

— Та де самі? Вони й сито не знають, яким боком брати. Малі наші й сіяли — Сірожуня та Октябрин. Ружжа поскладали під стіною та давай мирною роботою займатись.

— До міста треба йти, там за хустку та скатерку вишиту можна виміняти хлібця, — казали люди й, побачивши котрогось із червоноармійців, розходились — кожен своєю дорогою.

Подумки вже збирали речі й готувались до втечі з села.

Лесь Терновий якось зненацька помітив і неймовірно здивувався тому, що його свідомість перестала двоїтись. А от коли саме це сталось, не відав. Просто кудись щезло оте друге надокучливе «Я», що буравило мозок. Оте «Я», що не давало сумирно виконувати забаганки «великої й правдивої, єдиної у своїй величі й правді партії більшовиків». А на додачу розчинились у важких голодних буднях непотрібні слова, якими послуговувався кореспондент у тому, минулому своєму житті. У тому житті, яке й життям повноцінним не міг би тепер назвати. Так — картонні муляжі, декорації, імітація життя. Терновий уже й забув, викреслив із пам’яті ті роки, що відділяли його від рідного села. Сприймав їх лише як досвід. Неоціненний, хоча й негативний досвід свого становлення як людини. «Напевно, людина має через усе пройти, — розмірковував. — Упасти аж так низько, щоб уже й не було куди нижче. Й лише як упаде й боляче вдариться чи й покалічиться, то може починати свій шлях нагору, до сонця, до неба, до життя. Та не всі після падіння мають сили дертись нагору. Є такі, що розбиваються на смерть, а є такі, що краще плазуватимуть на тому смердючому дні, а не наважаться долати перешкоди. Бояться вони після першого падіння знову впасти, бояться не дістатись виходу з темного лабіринту — дарма покласти сили. Страх цим людям — ворог. Найбільший. — Зазирав у своє нутро, душу колупав, перевіряв, чи ж сам боїться, чи вже переступив ту риску страху. Впевнено додавав: — У мене вже немає страху. Хіба за інших — не за себе».