— А знаєте, пане професор, я думаю, що швидкість світла — це не фундаментальна стала, не найбільша з усіх можливих швидкостей.

Професор вийшов зі стану апатії і витягнув шию:

— Справді?

— Так, я думаю, Ейнштейн чи, як там його правильно, Айнштайн, трохи помилився з розрахунками, забагато на себе взяв. Якісь триста тисяч кілометрів за секунду, тільки подумайте, хіба не буває більшої швидкості?

— А буває?

— Ну ясно! Ейнштейн мислив об’єктивно і шукав найбільшу швидкість у навколишньому світі. Тут він, звичайно, має рацію. В об’єктивному світі швидкість світла найвища. Вона існує поза людською свідомістю. Але Ейнштейн не взяв до уваги людину. В людині є те, що рухається швидше.

Професор аж підскочив зі стільця:

— І що це по-вашому?

— Думка! Людська думка рухається швидше!

Професор засміявся. Він чув подібні теорії від своїх студентів багато разів. Лєна вела далі:

— А що тут смішного? Думка безкінечно швидка! Подивіться тільки, гопа — і я вже в Харкові! Чесно! Гопа — і я вже на Місяці! Гопа — і я вже в сузір’ї Андромеди! А це звідси ні мало ні багато — два мільйони світлових років!

— Ну, це ви думаєте, що зараз у сузір’ї Андромеди перебуваєте…

— Правильно! Я думаю! Значить, я там!

— Дитино, — сказав Лєні професор, витираючи сльози з очей старомодною іменною хустинкою, — ви не туди вступаєте. Вам би на філософію…

На цьому слові з Лєною знову стався нервовий зрив.

— Так же ж не прийняли на філософію! Сказали, що не туди вступаю! Ви всі знущаєтеся з мене?!

Знайома медсестра з університетського медпункту вчергове вколола Лєні заспокійливе. Ця медсестра взагалі була хорошою дівчиною, вони з Лєною ще після того кілька разів зустрічалися. На інших іспитах. Медсестра переписала в Лєни розклад іспитів і вже з усіма причандалами чекала в коридорі, поки покличуть.

Лєна все провалила і не вступила на жоден факультет.

А її батько якраз косив свою гречку.

День він підібрав якраз такий, як треба, не надто жаркий, щоб стебла гречки зволожніли і насіння не теребилося при скошуванні. За косаркою сидів її власник, старий дід, який зголосився працювати безкоштовно, тільки щоб подивитися, як відроджується в Україні сільське господарство. Ну, і з вдячності за відремонтований агрегат. Цей дід косив, а Лєнин батько гордо йшов за машиною, розмірковуючи, чи варто йому цьогоріч балотуватися на посаду голови місцевої селищної ради. Так тривало десь півгодини. Аж поки дід за косаркою вистрибнув із кабіни на поле. Приглянувся і закричав:

— А що ж тут косити, бізнесмене?!

Лєнин батько відразу і не знайшовся з відповіддю.

— Гречку коси, як що?

— А де гречка?

— Ну ось, ціле поле перед тобою!

— Поле полем, а де гречка?

— Ти мене за лоха маєш?

— Нє, це ти мене за лоха маєш! Стебла є, а насіння нема, подивися, воно всьо порожнє.

Батько зірвав кілька стеблин, стебла як стебла, нічого особливого.

— Ти придивися, ні однієї насінини, — кричав йому дід. — Хоч би одна, а то жодної!

— Цвіло ж, — бурмотів Лєнин батько.

— Слухай, бізнесмене, ти бджіл підвозив на поле?

— Яких бджіл?

— Звичайних бджіл! Вулики з бджолами підвозив? Щоб гречку запилювали.

— А треба було?

— Ну, ти й бізнесмен! Та як же ж без бджіл? Гречка сама тобі запилиться?!

— Я не знав, що до гречки ще й бджоли треба…

— Якби по сусідству десь були, я розумію, але зараз ніхто вуликів не тримає, пройдися по селу, ні в кого нема, мед із польських порошків женуть. Ну ти і бізнесмен! Один пустоцвіт! Хоч би в когось запитав, як сам не знаєш.

— Хто ж думав, що гречка така хитра. Бджіл підвозити треба… хто ж знав…

Дід махнув рукою і забрався зі своїм агрегатом туди, звідки приїхав. А Лєнин батько заліг у безстрокову посткапіталістичну депресію.

— Дивись, як воно хитро задумано, — повторював він, попиваючи на балконі якусь баланду з яблучного вина, — до гречки бджоли треба! Як хитро світ влаштований!

Щоб якось віддати дідові й бабі «похоронні» гроші, Лєна теж влаштувалася на базар продавати, в неї тепер було багато вільного часу. Все життя попереду.

Вона продавала «галантерею»: все, що можна собі уявити з дерматину. Рукавиці, кашкети, гаманці, сумки, пояси. Дерматинові куртки Лєні поки що не довіряли, там крутилися серйозні гроші. Крім того, коли покупці підходили і питали: «Курточки шкіряні?» — треба було, не змигнувши оком, відповідати: «Шкіряні, шкіряні!» А Лєна так не вміла.

Її сусід по торгівлі, колишній професор літератури Теофіл Кролик, казав:

— Ну що, дитя пролетаріату, повчилася в університеті?

— Ви знаєте, — відповідала Лєна, — там не люблять, коли хтось має власну думку.

— Та яка в тебе думка може бути?! Ти ж безтолкова вже за фактом народження!

— Чому ви так кажете, пане Кролик?! Вам би тільки образити когось без причини.

— Без причини? Причина є і дуже серйозна. Ти ж навіть не здогадалась, що в університет гроші треба нести, а не думку!

— Які гроші? У нас освіта безкоштовна.

— Так і сиди тепер безкоштовно на базарі!

Кілька днів Лєна обдумувала слова Теофіла Кролика, тоді сама до нього прийшла.

— Пане Кролик, що ви мали на увазі, коли говорили, що в університет гроші треба було нести?

— Те й мав на увазі. Хабар голові приймальної комісії. Або комусь із професури. Тут уже треба зв’язки мати. Знати, кому давати.

— А ви маєте зв’язки?

— А в тебе є гроші?

— Знайду.

— Ну, як знайдеш, то звертайся. Але не тягни довго, бо з вересня вже ніхто нікуди тебе не прийме.

Лєна поїхала просити гроші до своїх діда з бабою. В них, окрім «похоронних», були ще так звані «про чорний день». На ці гроші вона й сподівалася. Бабця віддала заощадження не вагаючись. Сказала, освіта — це святе, вчися, дитино, те, що навчишся, вогонь не спалить, вода не забере. Лєна аж просльозилася. Подякувала і побажала їм із дідом довгого життя. У них, зрештою, іншого виходу й не було, як довго жити. Щоб гроші на похорон знову наскладати.

— Мало, — прицмокнув Теофіл Кролик, коли Лєна віддала йому випрошене.

— У мене більше нема.

— Я подивлюся, що за ці копійки можна зробити, але обіцяти не обіцяю.

— Дивіться, не переплутайте, я хочу на філософію. Запам’ятайте.

— На філософію! Ха! Ти, викидень пролетарський! Тебе поприбирати треба цілу вічність учити. Філософ мені знайшовся!

— На філософію! Не забудьте!

Через два дні Теофіл Кролик усе влаштував, не збрехав. Сказав Лєні:

— Іди, готуйся! Зошити купи, ручки кольорові. З першого вересня починаєш вчитися. Студенткою будеш. Я про все домовився. До кінця свого пустопорожнього життя будеш мені дякувати.

Лєна пообіцяла, що буде. І пишалася собою неймовірно, хоча й вступила до університету не зовсім чесним шляхом.

«Чесність — річ відносна, — писала вона пізніше у щоденниках. — Треба вибирати пріоритети і жертвувати малою правдою заради великої. Яка була користь Україні від того, що я залишуся неосвіченою? А в цьому конкретному випадку я й не обдурювала нікого, навпаки, мене обдурили, примушуючи платити за безкоштовну освіту. Ще й отруювали мій здоровий молодий організм заспокійливим сильної дії».

На радощах Лєна забула спитати в Теофіла Кролика основне. На який факультет вона «вступила». Кролик трохи зніяковів і почав затинатися. Він завжди затинався, коли нервував.

— Та ви не переймайтеся так, пане Кролику, — казала Лєна. — Мені не дуже важливо, на який саме факультет. Хотіла на філософію, але якщо не вийшло, нічого страшного. На інших теж не так погано. Зате матиму вищу освіту.

— На фі… фі… філософію, — затинався Кролик, — грошей не вистачило.