— Ну нічого! Я філософом уже давно стала. Коли не маєш грошей, нічого іншого не залишається.

— І на фі… фі… фізику теж, — продовжував Кролик.

— Ой, здалась мені та фізика сто років! Нудьга чорна. На світ тільки формулами вміють дивитися. А я не така — я хочу з широко розплющеними очима!

— Словом… на фі… фі… фізкультуру я тебе прилаштував…

— Як — на фізкультуру?!

Аж такого Лєна, звичайно, не чекала.

— Хіба в університеті є такий факультет? — спитала вона крізь сльози.

— Куди дівся? Завжди був.

— Ви смієтеся? Пане Кролик! Та я й двох разів від підлоги не відіжмусь!

— Ти дівчина молода, здорова, навчишся! Животик накачаєш, фігурка виробиться. Справжньою жінкою станеш, — і Кролик підбадьорливо плеснув Лєну по плечах.

На фізкультурі, казала пізніше Лєна, взагалі-то добре було вчитися. Якщо ти народився кремезним чолов’ягою з маленьким, майже невидимим мозком. Потім, або й навіть у процесі навчання, можна було підпрацьовувати у бандюків тілоохоронцями. Вони непогано платили, а ризик бути вбитим дорівнював нулю, бо в Сан-Франциско бандити жили між собою дружно і на чужу територію не заходили.

Якщо мозок усе-таки проглядався, так, ледь-ледь, не випинаючись, можна було навіть допомагати бандитам у їхній бандитській справі, тобто теж бандитувати.

Поміж студентів-фізкультурників найпрестижнішим уважалося займатися боксом чи кікбоксингом (бокс, пояснювала Лєна, — це коли дві мавпи б’ються, кікбоксинг — це коли дві мавпочки стрибають). Важка атлетика теж проходила на ура (тут уже на ринг вступали кінконги). Усім решті — кар’єрним невдахам — залишалося або бігати, як скажені білки, щодня по десять кілометрів, — це називалося легкою атлетикою, або розтягувати в гімнастичних залах своє тіло до таких сороміцьких поз, що навіть камасутра до такого збочення не додумалась. Це теж називалося легкою атлетикою.

Першого вересня, коли студенти визначалися з профілем, Лєна підійшла до декана факультету і заявила, що займатиметься шахами.

— Це теж спорт, хіба ні?

Декан подивився на неї з жалем, він був чоловік розумний і відразу зрозумів, що Лєні вистачило грошей тільки на фізкультуру.

— А ти по спорту зовсім ніяк?

— Ніяк, — чесно відповіла Лєна.

— Може, лижі? У нас якраз лижників дуже мало.

— Я тільки на велосипеді вмію кататися. А танців нема? Я вмію ламбаду танцювати…

— На дискотеці ламбаду танцюй. А тут університет.

Лєна заплакала.

— Не реви, — сказав декан. — У нас іще можна науковою роботою займатися.

— Наука — це до мене! Я мудра, чесне слово! Я взагалі на філософію хотіла!

— Ну, будеш, значить, по науці. Вибирай — проблеми сучасної валеології чи фізична реабілітація.

Лєні сподобалося слово «валеологія». Що воно означає — одному валеологові відомо. Лєна думала, що це наука про те, як правильно валятися в ліжку і нічого не робити. Тому вона вибрала проблеми сучасної валеології і щаслива пішла намотувати свої перші кола, від яких, на жаль, її все одно не було звільнено.

«Зараз, чесне слово, я ненавиджу спорт у всіх без винятку його проявах, — писала Лєна у щоденниковому записі під заголовком «Що ще я ненавиджу». — Я ненавиджу бігати, ненавиджу присідати, ненавиджу грати в ігри, де треба бігати і взагалі рухатися. Також ненавиджу дивитися на інших людей, що біжать. Мені від цієї картини в голові паморочиться. Хочеться крикнути бігунам: “Та зупиніться ви хоч на хвилинку! Куди ви гоните?!”».

Бігати, вважала Лєна, взагалі шкідливо для серця — це вона прочитала в журналі «Наука і релігія». Серце б’ється за життя певну сталу кількість разів. Відповідно, чим повільніше воно б’ється, тим довше людина проживе. А якщо отак нерозумно його використовувати, то можна і до тридцятки не дотягнути. Економити серце треба. Воно, бідне, і без того багато що мусить терпіти.

Лєнине, наприклад, натерпілося.

Батьки запросили її в кондитерську «Коровай» на серйозну розмову. Батько замовив собі пиво, мама — нічого, Лєна — теж пиво. Так вони сиділи в кондитерській за великим дерев’яним столом, а поруч у холодильнику догнивали вершки, посипані торішніми чорницями.

— Ми маємо з тобою серйозно поговорити, — сказала Лєнина мама.

— Я уважно слухаю.

— Ми розлучаємося.

— Що?!

З’ясувалося, що Лєнині батьки вже багато років обоє мали коханців і жили разом тільки заради доньки.

— Тепер ти вже доросла, — сказала Лєнина мама, — в університеті вчишся. Ти нас зрозумієш. Ми дали тобі все, що могли, а тепер хочемо пожити для себе.

— Та будь ласка, — крикнула Лєна, — живіть собі! Хіба я вам колись заважала?!

— Квартиру ми продамо і натомість купимо дві однокімнатні, — продовжувала мама по-діловому. — Одна квартира батькові, одна мені.

— А я?

— Ну, ти можеш зі мною пожити, — дещо зам’ялася мама, — і дядьком Степаном.

— Дядьком Степаном?

— Ти його не знаєш. Він зі мною на шоколадці працював (так Лєнина мама називала шоколадну фабрику).

— Або зі мною поживи, — втрутився батько. — Зі мною і Тамарою.

— Тамарою? Ну ви даєте!

Лєна зібрала своє скромне майно і влаштувалася в університетський гуртожиток. Наукою займатися. Тоді вона безперервно повторювала собі, що розчаровуватися рано, все тільки починається. Як — це вже інша справа, головне, що починається, і куди воно рухатиметься далі, залежить від неї самої.

Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті — її звали Василина і виглядала вона як шафа з одягом, два метри в усі боки, спеціалізація — метання дисків, — була фанаткою російської співачки Земфіри. Вона постійно вмикала Земфірині пісні на повну гучність і заливалася під них гіркими сльозами, наминаючи каструлю макаронів. В одній із пісень були слова «не взлетим, так поплаваем». Лєна теж підплакувала в ритм.

— Можна ще повзати, — казала вона, — стрибати, тьопати, телімпатися, їсти, жерти, наминати, спати. А я все-таки дуже хотіла б політати.

— Щоб злетіти, — заперечувала Василина, — людині потрібна грудна клітка об’ємом шість кубометрів.

— Звідки ти це взяла?!

— Ну, я ж метаю диски.

Лєна не бачила логіки між запитанням і відповіддю, однак Василина була така, нелогічна, і метала диски, це правда.

Але валеологія. Це наука про здоров’я. Про те, як зі звичайної людини без застосування сили зробити людину здорову. Щоб людина сама цього захотіла — здоровою бути. Наука така собі, казала пізніше Лєна, поверхова, бо що таке здоров’я? Якась фікція, не більше. Лєнина старенька бабця називала здоров’ям стан, коли щодня болить в іншому місці. Кращого визначення нема. Свята правда. Крім того, як люди можуть бути здоровими, якщо в них із головою не все гаразд?

У валеології є одна хитра класифікація. Люди поділяються на здорових, хворих і на тих, що перебувають у «третьому стані». Цей «третій стан» найбільше цікавив Лєну.

— Ти, Василино, — казала вона своїй сусідці по кімнаті, — яскравий зразок третього стану.

— Ні, я п’ята генерація, — заперечувала Василина, — а що таке третій стан?

— Третій стан — це коли ні здоровий, ні хворий.

— Хіба таке буває?

— Виходить, буває. А що таке п’ята генерація?

— Це останнє покоління людей, які вже почали з’являтися на землі. Надлюди. Мають особливі здібності. Можуть навіть по воді ходити, як Ісус Христос. Власне, Ісус Христос був першим із п’ятої генерації.

— Які ж у тебе здібності такі особливі, Василино?

— Я їх якраз шукаю. Але я точно п’ята генерація. В мене знак на чолі є.

Василина буда дуже кремезною дівчиною. Гіганткою. Саме її лице, кругле, як колобок, мало метр у діаметрі. Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч. Волосся у Василини майже не було, а те, що відростало, вона підстригала манікюрними ножицями. Гуртожитське ліжко зламалося під нею, коли Василина вперше на нього присіла. Мусила купувати інше, залізне, на пружинах.