— Так ти ж вродє віддихать приїхала… — супиться господар.

Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:

— Тут?!

Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».

— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!

— Місяць?.. — метикує Никанор.

Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.

— Ось вам за два дні постою.

Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.

— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!

Ярка позирає скоса.

— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!

Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.

— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.

Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.

— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.

Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…

Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.

Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.

Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос — от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня — не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.

Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.

З літньої кухні одразу ж визирає дівчина — ні, молода жінка в джинсах і фартушку. Ярці вона була цілком незнайома, та і лякливий погляд, непевна манера виказували не погонця, а вже радше гнаного.

— Хто ви? — холодно мовить Ярка.

Незнайомка всміхається, водночас жалібно зводячи брови. Вибачається, мовби.

— Галя… — тихо каже вона. — Никанора невістка. Я у вас тут прибрала трохи… Ну а що ми вас так негарно зустріли… то я подумала, хай хоч вечерю зготую…

Чого це вона так говорить? — чудується Ярка. Ну а втім, після тої пісеньки — чого уже дивуватися…

— Гостюєте в нього?

— Н-ні… — затинаючись, відказує Галя. — Я — ні… Це він якраз — в місті… А я тут живу.

Хе, думає Ярка, але у Вістовому вже, далебі, дві брехухи!

— Гаразд… — усміхається вона. — Але свекор ваш, я бачу, не в тім’я битий! Швидко знайшов, кого до роботи приставити! Гроші, до речі, вам передати?

Галя киває, нині усміх її вже не такий жалібний.

— Ага… Він сказав, мусить до міста їхати. І то бігом… бо ніби до лікаря. І чого б то так раптом?..

Погляди їхні перетинаються на мить; Ярка пхекає байдуже, смикнувши плечима.

— Гляну до вечері, — покірливо каже Галя.

Ярка йде за нею та притуляється на ослінчику, стежачи за роботою. Галя — поворотка, чорнокоса, гарненька — лише от темні тіні має довкіл очей, та і стан похилений від утоми… Цікаво, яке ж то лихо загнало її до цієї богоспасенної місцини? Та, мовби відгукуючись на Ярчині роздуми, обертається від плити.

— Ви ж… рибу з картоплею будете?

— Та давай вже на «ти», — мовить Ярка. — Я ж, певно, молодша.

Галя зиркає нерішуче.

— А… Добре.

За хвильку виставляє на стіл тарілку зі смаженою рибою та молодою картоплею. Ярка підступає ближче.

— Мм… Пахне смачно, — хвалить вона. — Обожнюю рибу! Мама казала, я від неї гарна виросту, то я й наминала.

— І як? — мимохіть усміхається Галя.

— Та де… — сміється Ярка. — Потім з’ясувалося — не гарна, а всього лиш розумна… Ото вже я плакала!

Галя пирхає.

— Ти ж теж повечеряєш? — пропонує ГОСТЯ.

Молода жінка знагла сумнішає, посмішка її гасне, опускаються плечі.

— Не можу… треба йти… справді треба.

Тоді, озирнувшись непевно, тікає до хвіртки.

Ярка здивовано визирає за нею. Галя спиняється майже при виході. Зиркає розпачливо.

— Я іще зайду?.. Посуд, рушники занесу?..

Ярка киває, і Никанорова невістка, осміхнувшись утішено, квапиться геть.

І що б це мусило значити? — дивується Ярка, повертаючись до гарячого наїдка. Тоді, повагавшись, виносить ослінчик і тарілку надвір. Повітря тут відчутно свіжіше, між яблунь віє нічний уже вітерець, зачинають своє музикування цикади.

По всьому видно, Галя ця пильнує власну якусь висоту. Так само уважно озирає околиці, чекаючи на ворога… Невже і я оце, гадає Ярка, виглядаю аж так жалюгідно?

Тобі завжди потрібне було дзеркало, аби збагнути на яку власне поторочу ти обертаєшся. Що ж, і це — незле, ти хоч би завдавала собі клопіт глянути; дехто й на те не спромігся, день за днем укорінюючи зміни.

Ти намагалась, авжеж, але тобі так і не вдалося звільнитися від тої владної потреби — зводити довкола стіни як не мрій, то брехні, боронячи себе від підступного світу. Ти не одна така, певна річ. Неймовірно, скільки сил ми витрачаємо на одну лиш оборону! Боїмося невідомого? Нарікаємо невідоме злом. Боїмося невдачі? Визнаємо негідним сам предмет поривань. Боїмося обману? О, завбачливо дуримо самі. І так донесхочу, до примарного, штучного спокою… Чому ми такі лякливі? Чому, збіса, такі безпорадні?

Прикро, що, вклавши стільки зусиль у створення мушлі, ми не лишаємо нічого для зрощення перлини — того духовного осердя, яке і дало би нам певність у собі. Мрії — в них немає нічого лихого, а тільки те, що відбирають снагу, лишаючи спраглим справжнього та уже і нездатним заповнити порожнечу.

А хоча хтозна… Коли вчасно розібрати, що діється, додивитися викажчики недуги — може й можна іще внести правки? Те дзеркало — перше справжнє твоє відображення… пригадуєш, що ти тоді в ньому побачила?

Ярчин дідусь Юрій був військовим, на службі його нишком величали Юлієм — за крутий норов та владну манеру; Ярка його майже не пам’ятала — помер він рано, від інсульту, ймовірно, спричиненого власною ж запальною вдачею. А от Ярчина мама, Неля, добре свого тата знала і неабияк за ним побивалася — аякже ж, попри громи на службі, вдома Юлій являв своє можновладне призволення, пестячи єдину свою донечку та зрощуючи з неї делікатну та манірну панну. В межах, звичайно, можливого на ті часи. Неля малювала, грала на фортепіано, зналася на класичній хореографії, а вже як виглядала у сукні та капелюшку… здалеку було видно — оце юна цезарівна.