Ювен скосив на інтерна око, і, попри алкогольний дух, погляд виявився гострим і розважливим, наче аптечні ваги.

— Гм, — підсумував оглядини Ювен.

— Ну от, бач, як все добре складається, — з натужним ентузіазмом промовив Мар’ян. — Так що ви тут знайомтеся, а я собі поїду… Мене відпустили! — передбачаючи гнівну реакцію, поспішив повідомити він. — Все! Добраніч! Гарного чергування, Луко. Тебе зранку Клим підмінить, так що не сумуй.

І, боячись немовби, що його затримають силою, Мар’ян чкурнув сходами вниз. Ювен ще раз із сумнівом зиркнув на свою заміну.

— Ну заходь, абощо.

Притримавши важезні двері, Лука з легким острахом ступив до «голуб’ятні». Приміщення мало невеличкий передпокій, що містив крісло, перекинутий стілець і столик з розкритою книгою та порожньою склянкою; пляшку, чи що вже там у нього, завбачливий сторожа, ймовірно, встиг сховати.

Далі, за складаною ширмою, містилося більше приміщення.

— То що… — химерно посміхнувшись, мовив Ювен. — Ходімо знайомитись.

— Е? А хіба ми не познайомилися оце щойно?

— Не зі мною, — пирхнув господар. — 3 ними.

Ювен кивнув на тьмяне приміщення і пропустив свого нового колегу вперед. Зайшовши, Лука спершу не розгледів нічого, хіба кілька разків темних та ясних плям — світлотінь, що струменіла з високих заґратованих вікон. Лише трохи згодом, коли призвичаїлись очі, Лука розібрав нарешті, що його оточує.

Вздовж стін просторої кімнати були розташовані маленькі бокси, що тулилися в три ряди один над одним. Виглядало тут на щось із сорок ліжок, запакованих щільно, наче комірки у вулику чи, коли вже на те, наче гніздечка в голуб’ятні.

Ювен легенько підштовхнув колегу, який, приголомшений, закляк при вході.

— Ну, ворушися. Я сподіваюся, знаєш, іще затемна бути вдома.

Вдвох вони поволеньки рушили вздовж ліжок. Зайнятих місць тут було близько половини; там, де під сірою ковдрою лежала непорушна тінь, блимали зелені очка апаратури та в’юнилися паростки датчиків. Якби не це, тяжко було б відрізнити тутешніх пацієнтів від мешканців склепу — не видно було ані поруху, як на власні очі, так і через лінзу з карбункулом. «Озброєне» око бачило тільки суцільну, грузьку темряву без найменшого відблиску світла.

— Вперше бачиш moribundi? — поцікавився Ювен.

— Вперше — таким чином… — ледь чутно відказав Лука. — Чому їх тримають саме… саме так?

— А як інакше? — стенув плечима сторожа. — Якогось особливого догляду вони не потребують, а місць не так і багато. Це зараз іще нічого, а буває такий аншлаг, що заледве вправляємось — надто ж влітку та напередодні Різдва… Отож краще так, аніж на розкладачках в коридорі.

— А чому саме літо та Різдво?

— Ну-у-у… — Ювен почухав неохайну щетину. — Я тобі точно не скажу, це Мора краще знатиме. Але нібито в цей час для людей найбільше значення мають соціальні контакти. В кого з тим ділом не слава богу, тут-таки кисне та скніє… Але бувають досить нетипові випадки.

Сторожа спинився біля котрогось із ліжок та акуратно підіткнув ковдру.

— З оцим-от молодим чоловіком нещастя сталося через те, що, будучи в душі тонким ліриком, він був змушений складати тупуваті рекламні тексти для якоїсь радіоточки. Інші якось із тим живуть, але цей-от так себе за те зненавидів, що зрештою опинився тут. А ще ось… — Ювен глипнув на колегу. — Тобі цікаво?

Лука кивнув. Певна хвороблива допитливість і справді мала місце в його випадку; що ж стосується тутешнього сторожі, то той, очевидячки, переймався цим значно більше — он, навіть забув, що йому вже час додому.

— Ну, якщо цікаво, то слухай, — мовив той. — Отут лежить не стара іще дама… В неї, як можна припустити, біда скоїлась на любовному ґрунті. Мала вона високі почуття до одного авантурника, який попихав нею, як тільки міг. Кілька років він її мучив, а потім якось побачила вона свого коханого п’яним та приниженим. І розлюбила. І було б їй тішитись, так ні — разом з тією дурнуватою любов’ю пропав у панії всякий інтерес до життя. А шкода — нічогенька ж іще була… А отут — оце мій улюбленець!

Лука пересмикнувся, відзначивши, що Ювен починає говорити з інтонаціями музейного гіда, що нахвалює рідкісні експонати.

— Оцей тут, — заледве не з гордістю проказав той, — хотів бути політиком, і йому навіть вдалося зібрати свою невеличку партію. Проте кожен раз, як він виходив говорити перед публікою, його охоплював такий лютий страх, що його потім забирала реанімація. Цього конфлікту бажань та можливостей він так і не пережив. Отака історія. Взагалі цього разу ми маємо на диво цікаву добірку…

— Так це, значить, добірка? — перепитав Лука. — А ти що, Ювене, колекціонуєш е-е… мертві душі?

Ювен спершу завмер, підкинувши брову, тоді тихо реготнув, поплескавши молодого колегу по плечі.

— Правильно мислиш. Будуть з тебе люди.

На тому Ювен раптом втратив свій краєзнавчий запал, і хлопець припустив, що єдиною метою екскурсії було перевірити його, Луччину, реакцію. Цікаво, подумав він, а на що той чекав — на зойки жаху чи, може, на нездорове замилування непорушними тілами?

У кожному разі, схоже, що сторож визнав його достатньо адекватним, що би це не означало, і, пояснивши Луці його обов’язки, врешті зазбирався додому. Черговому належало час від часу ходити між рядами ліжок та дивитися, чи не змінився зелений вогник датчика на червоний. В останньому випадку слід було кликати когось із медперсоналу, що здійснювалося шляхом натискання відповідної кнопки в передпокої.

— Ювене, зачекай, — зупинив його Лука. — Якщо все так просто, то навіщо тут черговий з Магістрату? Звичайний санітар прекрасно би дав собі раду.

Сторожа стенув плечима.

— Всяке буває, — відказав він і, зненацька нахилившись до Луччиного вуха, повідомив: — Ану як хтось із них — прихований inferi, який тільки й чекає, що на безборонну жертву?

Лука аж сахнувся з несподіванки, і Ювен паскудно захихотів.

— Та ти не бійся. Зброї тут ні в кого немає, а раптом що, клич медсестру — вона тебе порятує.

Сяйнувши глузливим усміхом, жартівник нарешті зник за дверима. Проте варто було зачинитися броньованим стулкам, як Лука відчув, що ладен зносити які завгодно вибрики, аби тільки не лишатися на самоті з «голуб’ятнею». Це був склеп, проте склеп, який жив і дихав, і, здавалося, от-от почне ворушитися.

Зрештою хлопець забрався з ногами у просиджене крісло, передбачливо прилаштоване спинкою до стіни, і завмер, прислухаючись.

— Випий іще, дівчинко, — каже він. — Заспокойся.

Голос його м’який та теплий, неначе пухова ковдра. Таким голосом добре затулитися від негараздів, від божевілля, лихої маячні останніх днів. Уже ніби й зараз усе чується крізь щільну завісу, та і бачиться не так, щоби добре.

— Пий-пий… тобі треба.

Він знає, як краще, і вона слухняно підносить велику татову чашку з гірким гарячим питвом.

Смаку майже не чується. Він киває, дивиться уважно.

— Розповідай.

Їй неприємно повертатись у той вечір, коли м’які подушки та ароматні куріння змінилися раптом холодним подвір’ям та пригорщами гарячої золи, що її вітер кидав у засліплені спалахом очі. Їй сказали потім, що їй здалося, що їй примарилось, що то просто була пожежа… але що могло горіти на порожнім брукованім дворі? Їй не хочеться повертатись, але вона мусить, вона знає — це важливо.

Вона бачила не так уже й багато. Але одного їй не забути — чоловіка в чорному з криваво-червоною іскрою в оці. Чудовисько! Це він, він — убивця!

Він переслідував її, допитував у поліцейському відділку! Добре, що в неї є друзі, які визволили її з того страшного місця! Вони мусять її захистити, раптом він і далі полюватиме за нею!

— Нема чого боятись… — киває гість.

Певна річ, адже він знає, як знищити потвору!

— Що ти розказала йому?

Дівчина випростовує руку за чашкою, проте знаходить її не відразу. Вона втомилася, їй недобре. Треба лягти…

— Що ти їм сказала?!

Не можна відмовити. Це важливо. Не можна брехати, просто не вийде, ніяк не вийде. Вона розповість все, і він покарає убивцю. А щодо допиту, то нічого вона й не сказала. Прокляла, пообіцяла кару! Явір повернеться і помститься, страшно помститься за свою смерть!