— Ну тихо-тихо… — заспокійливо мовив проквестор. — Що вже в тебе сталося?

Обурений Мар’ян повідав колегам сумну історію: виїхавши разом з доктором Домбровичем оглянути потенційного moribundi, він так перейнявся літньою жінкою та її мертвотною безнадією, що, відступивши мимохіть, перечепився через голодного та злого хазяйчиного кота. Мало було впасти писком у настовбурчений скалками паркет, так ще й галасливий поганець додав жару, перекинувши на співробітника Магістрату кухоль з компотом. Домбрович тоді ледь не задушився, аби не спаплюжити скорботну мить недоречним реготом.

— Так що тебе не влаштовує, я не збагну? — знизав плечима проквестор. — Хто тобі винен, що ти в нас такий незграба?

Мар’ян рвучко зітхнув. Таке було враження, що він годен заплакати.

— Та не сталось би такого, ви ж знаєте… просто вона була там одна, уже давно, навіть пил запав, і це її старезне крісло…

Мора звелася, зробила крок до молодого колеги і несподівано сильно вхопила його за вухо. Той ображено пискнув.

— Припини, — суворо кинула жінка.

Мар’ян шморгнув і, обережно вивільнившись, кивнув.

— Припиняю. Тільки можна я не поїду сьогодні до «голуб’ятні»? — стиха попросив він.

— А хто ж тоді поїде? — насупився Фелікс. — Майте совість! Бідоласі Ювену треба хоч би іноді відпочивати!

— Давайте я, — зненацька зголосився Лука.

Всі троє обернулися до нього.

— «Голуб’ятня» — це ж те місце, де ви тримаєте moribundi, доки вони остаточно не згинуть?

Мора примружилась.

— Припустімо. А навіщо тобі туди?

Лука незатишно повів плечима.

— Я так розумію, що мій батько помер саме там? Я хотів би пересвідчитись… е-е… дізнатися, на що воно схоже. Ну і до того ж, повинен же я приносити користь вашій установі, хіба ні?

Мора підійшла ближче і присіла коло Луччиного столу.

— Я не впевнена, що ти вже готовий до цього, — серйозно мовила вона.

— Ну знаєте, — обурився хлопець. — Як споглядати inferi, що згорає на місці, так я, значить, готовий!

— Так не повинно було статися, — відвівши погляд, повідомив Фелікс.

— Та ну! — не повірив Лука. — А нащо ж тоді було кликати вашу «важку артилерію»?

Колеги перезирнулись.

— А по-моєму, він наривається, — невідь-чого розвеселився Мар’ян.

Фелікс та Мора не могли не погодитись. Лука таки сам напрошувався на негаразди, а коли так, то чому б і не піти людині назустріч?

Зрештою проквестор дав дозвіл, і відчутно звеселілий Мар’ян визвався допровадити колегу до місця чергування.

Ніч стояла лунка і видна, і Лука зготувався був до приємної прогулянки дрімотним містом перед тим, як потрапити до загадкової «голуб’ятні»; попри те, що йому вистачило нахабства визватись, він не мав бажання бігти туди стрімголов. Мар’ян, проте, вхопив колегу за лікоть і кивнув на бачений уже фургончик, припаркований з другого боку вулиці, коло університетського архіву.

— Поїдемо. Тут трохи далеченько.

Лука придивився до фургончика. З вікон архіву падало достатньо світла, щоб розгледіти пропонований транспортний засіб.

— На цьому? — здивувався він.

Справді, оздоблення машини погано сполучалося з похмурими діяннями Магістрату: її корпус прикрашали зорі та дракони, а також вежі та лицарі, пофарбовані весело і веселково. Вздовж фюзеляжу в’юнилася стрічечка з яскравим надписом «Тезаурус-тур».

— На цьому, на цьому! — заусміхався Мар’ян. — Це наша службова підвода!

— Так ви що, екскурсії містом водите? — розгубився Лука.

— Бува, що і водимо. Прикриття таке-сяке та і певний додаток до бюджету… Але частіше возимо inferi до відділку. Салон броньований, замки з фірмовим напилюванням, ну й інші приємні несподіванки для постійних клієнтів. Залазь!

Лука гмукнув скептично, проте слухняно вмостився в кріслі коло водія. Мар’ян скреготнув ключем і, мугикаючи, обережно розвернув машину, аби вибратись із вузького провулка. Невдовзі вони виїхали за міські мури, опинившись на кривій вуличці Підзамча, яка бігла вздовж королівського замку, що виглядав о цій порі тьмяним та шпичастим уламком скелі.

Далі їхня дорога вела через міст на другий берег Чайки. Дійсно, неблизький шлях.

— Слухай, Мар’яне, — скористався нагодою Лука, — а чого, коли тобі дами з котами так уже поперек серця, ти не попросиш, щоб тобі іншу роботу дали?

Білявий кривобоко посміхнувся.

— Та я просив. І зараз іще, бач… скиглю час від часу. Тільки ніц із того не виходить, переважно. Ми чергуємось, і кожному перепадає і бридкого, і всякого. Аби не зациклювались на чомусь одному.

— Ага, тобто коли ти весь час будеш за старенькими ходити…

— То неодмінно повішусь, — похмуро пообіцяв Мар’ян.

— Угу… А інші — так само: день з бабцями, другий — з упирями? А на третій біжать вішатись?

Мар’ян пирхнув.

— Але ти добрий. Не дарма тебе Горган привів… Ну бач, воно не зовсім так виходить. У кожного є своя ніби спеціалізація. Фелікс у нас дока по всіляких митцях, Клим — за реквізитом стежить і з поліцією домовляється, Мора — по психах знавець… ага, помітив? То все не просто так — багато хто з наших клієнтів має веселі діагнози… А Ювен — ти з ним скоро зазнайомишся — «голуб’ятню» стереже. Якось воно йому найпростіше дається.

— А Горган?

— Та що Горган… Убивця, він убивця і є.

— А ти тоді хто? — не вгавав Лука.

— Я? — вищирився Мар’ян. — А я ще не визначився. Теж, мабуть, в убивці подамся. Якщо коти не загребуть.

На тім Лука відчепився від водія, гадаючи, що ж за таких обставин може вийти з нього самого. Мар’янів натяк на те, що він подібний до Горгана, не тішив аж ніяк, та й не міг собі Лука уявити, як це він стріляє в живу людину. Ну, нехай не цілком живу. То що ж тоді? Навіженців в’язати? Ловити похмільних поетів?

Тут Лука обсмикнув себе, з подивом розуміючи, що почав насправді розглядати свої перспективи в Магістраті; цього ж не планувалося, нагадав собі хлопець — він тут хіба для інспекції, відтак мусить по змозі дивитися на речі відсторонено.

Метикуючи таким чином, Лука заледве помітив, що подорож уже добігає кінця. «Службова підвода» заїхала до району під назвою Веженець, котрий був колись окремим маленьким містечком під мурованим боком Дракува. Веженець, проте, виглядав старшим, більш занедбаним, адже туристів сюди водили рідко, і влада, очевидячки, не бачила сенсу в ремонті.

Стара будова, під якою спинився фургон, належала районній лікарні. Химери при вході і рипливий ліхтар на ланцюжку, проте, не навіювали спокою та оптимізму.

— Ходімо, — покликав Мар’ян. — На нас чекають.

Всередині лікарня, дарма що охайна та цілком сучасна на вид, теж не тішила око: непривітні чергові при вході, притлумлене неживе світло і несподівані ґрати на вікнах відразу ж викликали бажання забратися геть якомога швидше. Втім, таке бажання виникало в Луки на порозі кожної лікарні, тож довелося брати себе за петельки і рушати назирцем за насупленим, але рішучим Мар’яном.

Проминувши реєстратуру, звідки до нього звично кивнула літня медсестра, Мар’ян попростував до сходів, подолавши які, хлопці опинилися під самим дахом; третій, останній поверх мав скошену стелю та всього одні двері — дебелі та броньовані, як у поліцейськім відділку.

Мар’ян натиснув кнопку дзвінка, прислухався, тоді, з невдоволеним «заснув, зараза!», копнув двері ногою. Внаслідок цього з другого боку долинув глухий звук падіння, притишена лайка та, зрештою, непевні кроки. Щойно двері відчинилися, на хлопців війнув помірної насиченості спиртовий віддих. Обличчя, яке з’явилося по тому, було досить іще молоде, проте сонне і неголене вже, либонь, з тиждень. Чорна щетина гарно контрастувала з білим халатом.

— Допоки?! — патетично виголосило обличчя.

— Знов напився, — виснував Мар’ян.

— А ти?! — не вгавала неголена пика. — Знову надумав чергування прогуляти? Допоки, питаю, це триватиме?

— Ой, та ну, Ювене, — одразу зніяковів білявий. — Ну ти ж знаєш, як я це люблю… А я зате — ось! — заміну собі привів. Знайомтеся. Це Лука, наш новий інтерн.