Добра порада, тоскно подумав Лука. Дурниць він уже наробив, і найбільшою з них була згода працювати в Магістраті. Нехай він, зрештою, дізнається ту правду, котрою принадив його проквестор, та, схоже, вона дістанеться йому не задурно.

To що, всі вже тут? Один, два, п’ять… Ох, ну що ж це діється, де ж це мені конкурувати зі свіжим пивом? Ну, всі начебто. Гаразд, давайте трохи розтрясемо наслідки цієї наглої дегустації і пройдемо, ага, погойдуючись, довкіл нашого славного Ринку.

Друга найвища споруда площі — це, як ми бачимо отут-во, костьол Діви Марії, чільна наша святиня. Побудований він у п’ятнадцятому столітті ще за короля Авеля. Як ви можете бачити, вежі костьолу різні, і, кажуть, сталося таке через категоричну незгоду в архітектурних уподобаннях короля та королеви. Після чергової сварки вони дали архітекторові протилежні вказівки, і той, роздратований тривалими баталіями, звів одну з веж у готичному стилі, другу — в ренесансному. Отакий-от вийшов гімн подружній злагоді.

За старих часів у цьому костьолі молилася міська шляхта та багаті міщани, тож на місце старця коло входу завжди був захмарно-високий конкурс. Втім, існував інший спосіб потрапити попід стіни костьолу — здійснити, приміром, крадіжку, вилаятись у церкві чи вчинити адюльтер. Бачите кайдани при вході — ось тут і лишали злочинців прикутими усім на радість. То що, любі гості, чи всі з вас вірні своєму подружжю? Ага, отож! Як-то кажуть, люби свого ближнього, але тишком-тишком…

Так, тепер розвертаємось і бачимо навпроти костьолу гарний будинок з чортами. Тут у нас засідає нинішня міська рада. З чортами, громадяни, це фігурально мовлячи. А хоча… Про цей будинок здавна ходили лихі чутки — справа в тім, що побудовано його на місці цвинтаря. Коло костьолу завжди, як передбачає традиція, закладався цвинтар. Проте за нових часів керівництво міста вирішило, що цвинтар псує краєвид, і перенесло його за міську браму. А замість нього побудувало собі нову та простору міську управу. Кажуть, що прикрасивши будинок чортами, архітектор у таких спосіб висловив свою лояльність до керівництва.

Йдемо далі. Зверніть увагу — цей будинок має назву «Під відтятою головою». В ньому в п’ятнадцятому столітті проживав міський суддя, схильний до вольових рішень, хоча, кажуть, плакав за кожним страченим, як за рідним сином. Поряд — кам’яниця «Під золотим місяцем», тут, як свідчать легенди, жив королівський алхімік Войцех Парний. Судячи з того, що тут тепер міститься банк, яким володіє магнат з таким же прізвищем, можна припустити, що пан Войцех приховав від корони котрийсь зі своїх патентів… А це ось — дім «Під козлами»; тут, у художньому салоні панни Ксяженки, збиралася міська інтелігенція. Чого «Під козлами»? Ну, самі робіть висновки, панове… Там і зараз, до речі, проводяться всілякі митецькі презентації — з поваги до традиції, не інакше…

Біля виходу з площі бачимо невеличкий фонтан з бронзовою фігуркою студента. «Бідний Жак» називають його городяни, хоча, судячи з кухля пива в руці та молодецьки задертого берета, ведеться йому не так і погано. Е, куди це ви — брататися зі студентом? Ану припиніть, фонтан тут не для купання! Ах, монетку кинути…

Зверніть увагу, шановні, ну, тобто ті, хто ще не хлюпається у фонтані, на підпис під фігурою: Mortuus in anima qui nec vivit nec lascivit, що значить «у того мертва душа, хто не живе і не жадає». Студентська нібито мудрість, але скажіть, що не так!

Віднедавна безсоння набуло для нього нового значення. Якщо колись він, бувало, не міг заснути, потерпаючи від новин та сподівань, то нині поринав у сон невідхильно та швидко, немов потопельник — у темні води. Зате раніше, відмучившись, він бачив сни, ясні та химерні, наче авторське кіно, і в тому мав неабияку втіху. Тепер же… тепер не було нічого — лише безвидна пітьма, що належить мертвим. Він би навіть боявся засинати. Коли б лише міг боятися.

І попри все це, сьогодні він бачив сон. Жодного сумніву — це був-таки сон, достобіса яскраве сновиддя, реальне настільки, що, прокидаючись, він перетнув усі дев’ять кіл пекла, доки згадав, хто він є і який нині рік. Може, слід було радше назвати цей сон спогадом — так безжально точно було відтворено кожен порух задіяних, кожне слово і погляд… Та коли й так, то чому це відбулося саме зараз? До чого це? За що?

Не сказати б, що він забув ті події. Ні, все це певною мірою втратило значення, але з пам’яттю у нього було все гаразд. Проте зараз йому вернулися не лише події, але й тодішні почуття, яскраві надміру, що аж нинішня нечулість здається йому справжнім благословенням.

Сівши на ліжку, Юр Горган обхоплює чоло долонями. Від забутих уже потерпань голова зненацька іде обертом і болісним корчем заходиться серце. Чи міг він тоді вчинити інакше? Міг! Та певна річ! Коли б лише розважив, як слід, якби тільки мав на те хоч би одну коротку мить! Він би кинув зброю, він би дозволив їй стріляти, і тільки якийсь прикрий інстинкт змусив діяти так, як безліч разів до того — рятувати своє життя. Так, авжеж… Ніби це йому чимось зарадило.

Збентежений, він підводиться, аби глянути на годинник. Вечір. Вже однаково треба вставати. В сірім мареві сутінок він робить кілька кроків до тьмяного люстра на стіні, навпомацки знаходить кейс із лінзою, звично вбирає її і дивиться примружено… І що він думав побачити? Все як завжди. Хіба… хіба тільки його холодна зірка світить сьогодні якось смикано, припасовуючись ніби до нерівного серцебиття. Що б це мало значити?

Якусь хвильку він непорушно дивиться у дзеркало, розважуючи варіанти. Щось віднині повинно змінитись, і, з того, що йому відомо, це щось матиме для нього, врешті-решт, фатальні наслідки. Та коли й так, нема особливо за чим шкодувати.

Під його пильним поглядом світло набуває звичної рівноваги. І чого, питається, було жахатися звичайного сну? Дурниця, та й по тому. В нього є інші справи та зобов’язання, хоч і на ті йому, здебільшого, начхати… Але коли хтось і повинен нині вийти на вулиці, аби боронити перехожих від невпокоєних відчайдух, то нехай вже це буде їхній старий знайомець. «Pro fidelibus defunctis» піднімали чарку його попередники, тобто «за чесних мерців». Хіба хтось подбає про їхні чесноти краще за нього?

— То що, готовий?

«Звичайно, ні», — хотів відказати Лука, але замість того скочив з місця, перекинувши стілець. Летючі меблі, втім, вдалося втримати, чого ніяк не скажеш про поквапність реакцій. Мар’ян, який потай спостерігав за колегою, проте, не спішив глузувати, хіба кивнув підбадьорливо. Луці й правда потрібна була підтримка — бо іти оце зараз на вулицю, сам на сам з Горгоною… брр. Хіба можна бути готовим до такого?

Проквестор теж ніяк не відзначив Луччину реакцію, хіба зиркнув скоса на його вбрання.

— Ти збираєшся виходити в цьому?

А що не так з його курткою? — здивувався Лука. Досі нібито ніхто не скаржився.

— Змійки, резинки, заклепки… — у відповідь на Луччин подив зневажливо проказав проквестор. — Як довго ти будеш у тому порпатися, доки дістанеш зброю?

— Ну… е-е… ніхто ж мене не попередив! — спромігся Лука.

— Про що? Про те, що є на світі така штука, як логіка? — стенув плечима Горган, розвертаючись та крокуючи геть.

Лука розгубився на мить. Що це? Розчарований у потенційнім напарнику, проквестор надумав дати йому спокій? Оце було би гарно! Проте ні — ставши в дверях, Горган кивком покликав його за собою. Розпачливо роззирнувшись, Лука потупцяв за ним.

На його подив, керівництво, спинившись у передпокої коло шафки з одягом, зиркнуло на нього, немовби приміряючись. Потім, надумавши щось, прочинило дверцята та видобуло на світ Божий довгий темний піджак. Лука пригадав, що вже бачив його, якраз того вечора, коли їхній загін ходив ловити Шацького. Це ж у ньому, либонь, виходив проквестор супроти inferi… Лука здригнувся, припустивши, що на піджаку ще й досі могли затриматися частки попелу. Людського попелу, як не крути.