— Трохи задовгий, — повідомив Горган, мовби й не помічаючи Луччиних вагань. — Та нехай буде, на перший раз.

Хлопець, проте, не спішив вбирати піджака — мовби річ, яку носив убивця, могла накласти на нього якусь ганебну відзнаку. Майже несвідомо Лука обтрусив поли пропонованої одежі і, почувши тихе гмукання, здивовано підвів погляд. Горган не посміхався, ні, цю криву гримасу і вищиром достоту не назвеш…

— Вважаєш мене за ката, еге? Гадаєш, вони такі вже безборонні?

І тут проквестор зробив дивну річ — запхнувши долоню у рукав піджака, повернув його до світла, мовби пропонуючи поглянути на пляму. Але мова була, звісно, не про те. Рукав, просто під згином плеча, містив невеличку наскрізну дірку.

— А хіба Шацький стріляв? — сторопів Лука.

— Можеш вважати, що це він так плюнув, — запропонував проквестор. — Ну все, ходімо.

Лука похапцем скинув куртку і напнув дірявого піджака, заприсягшись собі завтра ж прийти у власному. Не застібаючись, перевірив, чи легко ходить щойно видана зброя у поясній кобурі. Пола піджака виявилася добре припасованою до справи — під руки не пхалась, але й не відлітала за найменшого поруху завдяки важкенькій ручці у правій кишені. Логіка, значить? Гаразд, будьмо знайомі.

Знуджено відзначивши Луччині маніпуляції, Горган кивнув на двері. Не маючи наразі іншого вибору, хлопець рушив за ним.

Проквестор крокував вулицею швидко і зосереджено, тож розмови, схоже, не передбачалося. Луку це влаштовувало, бо він і гадки не мав, про що йому говорити з убивцею. Мимохіть подумалося про еволюцію його взаємин із Горганом — якщо лише можна було говорити про якісь людські взаємини в їхньому випадку. Два роки він боявся його і ненавидів, плекаючи плани про помсту. Тепер… тепер він і знати не знає, що йому думати. Навряд чи є сенс винуватити його у смерті батька — це було прикро, але, схоже, правда. Однак, попри те, проквестор залишався особою таємничою та лихою — от, приміром, цілком вірогідною виглядала його участь у вбивстві тої дівчини-свідка.

А чом би й ні, власне? Зважаючи на ймовірне, але не визнане, знайомство Горгана із Шацьким, дівчина могла би на допиті розказати щось для нього небажане. Цікаво, що? Надто мало інформації, мусив визнати Лука. Хоча незворушний та суворий Горган був спроможний на будь-яке лиходійство. Онде навіть проти inferi вийшов з холодним серцем і не здригнувся ж навіть, коли той заледве його не підстрелив! Легка вентиляція в правому рукаві неминуче нагадувала про цей істотний факт. Як і про те, що нині Лука наражає себе на точно таку ж небезпеку, і слід було би краще розуміти, звідки чекати біди.

— А… гм… а на що мені звертати увагу? — наздоганяючи проквестора, що ішов трохи попереду, наважився запитати Лука.

Той спинився та роззирнувся дещо здивовано, мовби цілком забувши, що має ниньки компанію. Тоді тяжко зітхнув.

— Inferi, переважно, — самітники, — неохоче пояснив він. — Самотні хижаки. Пришвидшена реакція, уважний погляд, характерні пружні рухи. Звертай увагу, коли хтось іде наодинці або поводиться неадекватно. Але передусім, звичайно, позирай через лінзу. Бачиш підозрілий об’єкт — говориш мені. І жодних зайвих рухів. Ясно?

— Угу.

Луці зовсім не все було ясно, та він вирішив не сперечатися. «Неадекватно» — на диво чіткий критерій… Взявши його на озброєння, слід було би в’язати кожного другого, починаючи від самого проквестора. Проте Лука заходився сумлінно відстежувати «підозрілих», уважно позираючи довкіл.

Невдовзі службовий шпацир вивів їх на Цукерну, де навіть о нічній порі духмяніло корицею та шоколадом. Межи численних кав’ярень, сповнених світла та золотих вензелів, сновигали пишні дами з енергійними кавалерами; навздогін їм линуло кришталеве дзеленькання та легковажний джаз. Примружившись, Лука намагався розгледіти ворожі обриси, проте даремно — цю вулицю, повну життєствердних ароматів та гормонів радості, можна було назвати, либонь, найщасливішою в усьому місті.

Але от, звернувши на Дорміана та пірнувши крізь Болотну Браму, Лука та проквестор опинилися в цілком інакшому світі. Тут, у парку за міськими мурами, панував вологий морок та галчаче ґелґотіння. Охочих гуляти тут, межи зеленавих ліхтарів та вікових дерев, було, очевидячки, небагато; «Платани», як звався цей парк, були місцем темним та вадким, що принаджувало ночами всілякий сумнівний люд.

Горган певний час ішов Платанами мовчки, хіба кинувши на супутника один-два примружені погляди. Луці ставало дедалі незатишніше — як од відлюдного місця, так і від поводження проквестора. Той щось задумав, певна річ, і навряд чи цей задум передбачав для магістратського інтерна приємні враження від прогулянки.

Нарешті Горган спинився й обернувся до Луки, блимнувши червоним оком. Навколо — нікого, лише шурхіт верховіття та шарудіння пса-приблуди в купі сухого листя.

— Тепер, — сухо сказав проквестор, — ти дістанеш зброю і застрелиш цього собаку.

Лука сторопів.

— Навіщо?

Горган глянув на нього пильно й несхвально.

— Три причини. Перша: ти — мій підлеглий і повинен робити, що я скажу. Друга: подивимось, як добре ти стріляєш. І третя: пес — це лише пес. Але якщо ти завагаєшся зараз, я не зможу довірити тобі свою спину в разі збройної сутички. Все ясно? Ну то давай, ворушися.

Лука знехотя дістав пістолет. Вимога Горгана була цілком вмотивованою, але… але забрати чуже життя, нехай навіть собаки, просто заради тренування? Одна річ — стріляти, захищаючи себе, чи, нехай вже там, ближнього, і цілком інша — зробити убивство звичкою, вихованим рефлексом… Адже ж цього нібито хоче від нього проквестор?

Хлопець ковтнув слину. Ну а що буде, коли він відмовиться?

Горган уважно спостерігав за ним — злостива, цинічна потвора… Адже ж знає, що для Луки підступити зараз означає розпрощатись із Магістратом. А може, якраз цього він і прагне? Прагне позбутися доскіпливого приблуди? Оце вже ні…

Закусивши губу, Лука смикнув затвором і підніс зброю. Пес — темна тінь проти старого муру — мовби відчувши небезпеку, підвів погляд і загарчав. Примружившись, хлопець зловив оком мушку у розрізі цілика. Тримаючи руків’я у натренований Климом спосіб, він подужав зрештою нервову дрож; цього разу він не схибить…

— Досить, — мовив проквестор.

— Що? — розгубився Лука.

— Опусти зброю.

Лука рвучко глипнув на Горгана.

— Досить того, що ти був готовий стріляти. Запам’ятай це відчуття.

Хлопець повагався. Що, оце і все? На його подив, повернути зброю до кобури було значно важче, аніж дістати. Лука востаннє зиркнув на пса вздовж дула пістолета…

І раптом гримнув постріл.

— Я ж сказав, не стріляти! — дратівливо мовив проквестор.

Лука ошелешено зиркнув на свою зброю.

— Це не я!

Горган пропік його нестямним поглядом. Тоді блискавично вихопив свого пістолета і крутнувся довкіл. У парковій тиші пролунав звук чиїхось поквапних кроків.

Проквестор рвонув з місця, кинувши напарникові глухе «за мною». Лука, не вагаючись, побіг назирцем. Йому лишалося радіти, що Горган біг попереду, на слух знаходячи наскрізний шлях межи паркових алей; залишалося хіба не відставати. Хлопцеві не було коли особливо роздумувати над причинами подій, та одне не вимагало роздумів — хтось, очевидячки, намагався вполювати котрогось із них з проквестором. Усвідомлення цього факту додало снаги, і Луці вдалося подолати чималий відрізок бігцем, не випускаючи Горгана з виду. Хоча той, все ж таки, випередив його на добрий десяток метрів.

Зненацька проквестор спинився, і Луці довелося спішно гальмувати, аби не наскочити на нього. Горган застережливо звів ліву долоню.

Зазирнувши через його плече, Лука побачив, що вони вийшли до старої Кінської Брами, до котрої колись завозили до міста фураж та всілякий реманент. Нині брамою ніхто не користався, дорога була занедбана, і довкіл воріт буяли чагарі. Проте зловмисник, очевидячки, пробіг саме тут — досі чути було шерех жорстви поза широким муром. То чому ж тоді Горган спинився?!