Ступивши ближче, Лука побачив, що той люто мружиться, позираючи на стіни.
— Що? — пошепки запитав він.
— Бійниці, — одними губами відказав проквестор.
Лука рвучко зиркнув на мури. Справді, варто було їм ступити на відкритий майданчик при брамі, і той, хто — теоретично — ховається на галереї понад брамою, зможе без перешкод їх тут-таки і порішити. Хлопець уважно глянув на бійниці над брамою; тоді примружив око і глянув через лінзу. Ледь помітний червоний відсвіт сповістив йому, що Горган таки мав рацію. Отак і не знаєш, де тобі придасться знання середньовічної фортифікації!
— Назад, — звелів проквестор.
Лука слухняно позадкував, відчуваючи, як серце калатає йому аж десь попід горлом. Попри те, що ніхто їх не переслідував, він опустив пістолета тільки тоді, коли попереду засяяли гостинні вогні вулиці Святого Дорміана.
Вислухавши лаконічну розповідь проквестора, Мора зазбиралася геть. Вітій глянув на неї нібито шкодуючи, але вона добре знала — коли ці двоє сідають креслити свої стратегічні схеми, все інше втрачає для них будь-яке значення. Мора терпляче ставилася до забаганок керівництва, проте нині, з огляду на бентежну природу новин, вона б радше лишилася — нехай навіть просто посидіти поруч із тими, хто поділяє загрозу.
Втім, вийшовши з кабінету, Мора відразу ж упевнилась, що вчинила правильно. Коло вікна, малюючи пальцем візерунки по шибі, самотньо сидів залишений напризволяще Лука — а це ж власне в його товаристві Горган і приніс до Магістрату свої лихі вісті. Оце вже пощастило хлопцю — заледве не втрапити в засідку на першому ж таки обході! Істерики з цього приводу нібито не спостерігається, і це вже добре, як на перший раз.
Почувши її кроки, хлопець підстрибнув і, обсмикнувшись, ніяково заусміхався. Чи справа в проквесторовім піджаку, чи ще в чому, але нині Лука виглядав старше та серйозніше, аніж за перших відвідин.
— Хочу вийти звідси на півгодинки, — повідомила Мора. — Складеш мені компанію?
Лука ошелешено кліпнув очима.
— Я? Звичайно. З приємністю. А що начальство скаже?
— Начальство? — Мора лукаво заусміхалась. — Хіба похвалить, що не дозволив мені йти самій.
Хлопець скочив з місця, наче дитячий м’ячик. Оце його вона щойно назвала старшим? Примарилось, либонь, не інакше…
— Куди йдемо?
— Тут кав’ярня є неподалік. У них гарячий шоколад непоганий.
— А вони відкриті в такий час?
Який це час? А, друга ночі… Хе, теж іще — «час»!
— Аякже. Ну, ходи.
«Чароварня» часто ставала їхнім філіалом, тож власники давно вже звикли до Магістратських вігілій і не намагалися випхати гостей, щойно надійде північ. Насправді, вони невдовзі переконалися, що в університетському місті цілодобова робота кав’ярні — не такий вже і нонсенс. До того ж, у них справді був непоганий шоколад, а ще — кумедний звичай перебирати офіціанток у мальовничих середньовічних відьом. Витріщивши очі на тутешніх красунь, Лука тихо захихотів.
— Що?
— Хто б це міг уявити, що співробітники інквізиторіату ходитимуть колись на каву до відьомського кублища?
Мора заусміхалася. Справді… Якось недогледіли дракувські панотці!
— Вам чого замовити?
— Та я сама…
— Дозвольте мені!
Боже, ще і дивиться благально…
— Гаразд. Мені шоколаду з ромом та горіхами.
Хлопець одразу ж скочив і побіг до шинкваса, боячись нібито, що вона передумає. Знав би він, наскільки кумедно це виглядає…
Ну от. Саме те, чого їй праглося. З білим ромом. Краса!
Дозволивши собі хвилинку блаженного зосередження на філіжанці шоколаду, Мора зрештою зітхнула, свідома своїх нелегких обов’язків.
— Хотіла тебе розпитати, — розпочала вона. — Про твій перший бойовий досвід.
Лука пирхнув.
— Це коли назвати бойовим досвідом стометрівку парком та полювання на песиків…
— A-а, песики… — Мора заусміхалась. — Ну то це ще нічого. Коли я починала свою роботу в Магістраті, Вітій повів мене до трупарки, асистувати криміналістам під час розтину…
Хлопець нажахано витріщився на неї.
— Навіщо?
— Аби вилікувати від співчуття до inferi. Секунда вагання під час обходу…
— Обходу?! А хіба ви — теж?..
— Уже ні, — зітхнула вона.
— Бо небезпечно?
— Еге. Небезпечно. З’ясувалося, що мені протипоказаний вогневий контакт. В мене, як би це… клямка падає. Неконтрольована агресія, як реакція на стрес.
Лука нерішуче усміхнувся.
— То мені, значить, не варто вас гнівити?
Вона тихо розсміялась.
— Не варто. Я ж велика страхопуда насправді і можу з переляку порішити купу безневинного люду.
— Ага, від страху будь-що зробиш, — знітився Лука. — Це тільки Горган ваш нічого не боїться.
Мора відставила чашку з недопитим шоколадом. Так… на це слід було чекати.
— Горган — це окрема історія.
— Історія, котрої я не знаю, — підхопив хлопець. — І от вам не здається, що мені, як особі, що змушена працювати із ним поряд, придалось би трохи більше інформації?
— Якої, приміром? — приречено зітхнула вона.
Лука насупився, роздумуючи. Ну звісно, не так і просто сформулювати, що тебе непокоїть у разі такої химерної фігури. Вона і сама, коли вже на те, не могла пояснити собі відчуття якогось протесту та відторгнення, яке часом виникало у товаристві першого проквестора. З того, що вона знала, ніхто в Магістраті не плекав до нього теплих почуттів, хоча Горган, у принципі, нічого лихого нікому не заподіяв.
— От скажімо… — спромігся нарешті Лука. — Виглядає так, що той був раніше знайомий із Шацьким. А тільки ніхто чомусь на це не зважає. Може, коли так, він і про убивство тої Павліни Чарної знає більше, ніж каже?
Мора зітхнула.
— Коли вони і були знайомі, то це було давно, ще до того, як я прийшла до Магістрату. Не уявляю собі, що в них могло бути спільного. Шацький міг знати його… заочно, чи що.
— Коли навіть так, то — звідки?
— А сам ти як гадаєш?
Хлопець примружився, і Мора ледь не здригнулася — цей вираз суворого зосередження виглядав навдивовижу знайомим. А втім, обсмикнулася вона, годі вже бачити в кожному стрічному Вітієві риси!
— Мені здається, — стиха проказав Лука, — що в цій справі є якась суперечність. Ось дивіться самі: Шацький — нібито жертва вживання «умбри», так? Проте він знає більше, ніж належить знати жертві — про Горгана, про Магістрат, про те, що на нього там чекає… Так виглядає, ніби жертва є водночас і спільником злочинного задуму.
Мора кивнула.
— І що ж це значить, на твою думку? — поцікавилась вона.
— Це значить, — криво посміхнувся він, — значить, що мені ще не все відомо про діяльність Магістрату.
Вона повагалась якусь мить, перш ніж відповісти.
— Так. Не все.
Наглядач легко повернув величезного ключа, і присадкуваті дубові двері межи другим та третім прольотами ратушної вежі, повсякчасно зачинені для відвідувачів, поволі прочинилися.
Його гість, який щойно по тривній вечері подолав понад сімдесят різновисоких сходинок, спинився, тяжко відсапуючись. Наглядач, і сам не юнак, посміхнувся зловтішно, радіючи з того, що темрява приховує його лице. Помучити партнера, довести йому його слабкість — таке ніколи не завадить.
Намацавши вмикача при вході, господар запалив світло — доволі тьмяне та бліде, адже, попри щільно стулені віконниці, слід було дбати про те, щоб ніхто ззовні того світла не добачив. Досить уже одного знаттєлюба, котрого довелося спішно спроваджувати звідси, і то — минаючи сходи. Прикра історія, але нема ради…
Зараз, проте, і притишеного світла вдосталь, аби вихопити з пітьми просторе приміщення, чиї нетиньковані стіни прикрашені найрізноманітнішим збіжжям — книги, порохняві скрині, вицвілі полотна, а поряд з тим — ручної роботи лялька, уламки якогось механізму і навіть електрогітара.
Гість зробив кілька кроків вздовж полиць. Гмукнув скептично.
— Це… те, про що ми говорили?
Наглядач кивнув, пестливо торкнувшись невеличкої подушки, котру прикрашало барвисто вишите твердження «Vita somnium est».[4]
4
Життя — це сон (лат.).