Тої ж миті коло його щоки свиснула дрібка металу, люто гримнувши об стіну та обсипавши хлопця крихтами тиньку. Звуку пострілу було майже не чути — нападник вживав глушник.

Причаївшись за баком, Лука вихопив власну зброю, гарячково смикнув затвор та зробив кілька пострілів, не цілячись. Якась несвідома заборона все іще заважала йому стріляти по людях, нехай навіть тих, що бажали його смерті. Він сподівався, що гуркіт його власних пострілів приверне увагу поліції або ж нарешті нагодиться Мар’ян і якось допоможе йому дати раду нападникам.

Проте жоден зі сподіваних рятунків не поспішав оприявнитись. Вороги не наближались, але й не припиняли обстрілу, про що свідчили свист та дзенькіт куль об металеві стіни Луччиного прихистку. На мить хлопцеві здалося, що він опинився посеред якогось сновиддя, що наявна загроза — то якась маячня, що не має стосунку до дійсного світу. Це був навіть не страх, це була тотальна відмова вірити у реальність подій, тож Луці вартувало чималих зусиль висмикнути себе зі зручної ілюзії та належним чином реагувати на небезпеку. Розлютитись. Захищатись. І нарешті, вбивати.

Визирнувши з-поза бака, він вибрав собі ціль. Гримнув постріл.

І нічого не сталося. Лука вилаявся вголос, відчуваючи, як ядуча суміш страху та азарту штовхає його вперед, звиваючи чорний тунель між ним та нападниками. Він вистрілив кілька разів поспіль, з незнаною доти щирістю бажаючи поцілити.

Спалахнуло світло. Попереду і — ліворуч, зовсім поряд. Отже… отже, він просто не помітив ворога, який підібрався ближче, користуючись тим, що Луччин зір був обмежений прицільним «тунелем».

А потім загуркотіли постріли, рівно і впевнено, наче на учбових стрільбах. Два спалахи поспіль різнули Луччине око. Протупотіли чиїсь хапливі кроки. І нарешті запала тиша.

Тоді лише хлопець обернувся, аби дізнатися, хто ж це надав йому настільки своєчасну допомогу.

Не дивлячись на нього, проквестор дбайливо ставив пістолета на запобіжник, перш ніж вкласти до кобури. Лука заледве стримав істеричний регіт; навряд чи він міг передбачити, що колись буде радий бачити Горгону.

— Ви повернулися?

Проквестор чмихнув невдоволено.

— Слід було раніше второпати. Це ж була очевидна засідка.

— А… А той другий, за яким ви побігли?

— Я покинув його, щойно почув постріли. А тепер думаю, що він би теж вивів мене на компанію inferi. Схоже, вони добре підготувалися.

Горган ступив уперед, розглядаючи позначені підпалинами позиції ворога. Ковтнувши в’язку слину, Лука зиркнув на пляму ліворуч. Схоже, що нині проквестор врятував йому життя.

— Я е-е… цеє… дякую, — нарешті спромігся хлопець.

Проквестор зиркнув на нього, і вперше Лука розгледів у його погляді щось інше, аніж знуджену байдужість.

— На здоров’я, — відказав Горгона. — Другий раз пильнуватимеш фланги.

Раптовий спалах фар змусив їх замружитись. Скреготнули гальма, і на бруківку зіскочив радісний Мар’ян. Втім, одного погляду на непорушні тіла та неохайні купки попелу було досить, аби змусити його зажуритися.

— Що, я пропустив усю розвагу?

Лука нервово пирхнув.

— Мар’яне, ти — маніяк!

— Це я — маніяк?! — стенув плечима білявий. — А хто у нас порішив чотирьох inferi за останню чверть години? І де ви їх стільки назбирали?

— Мар’яне, не базікай, а давай уже вантажитись, — звелів проквестор. — Поки не вернулася решта.

— Решта? — вискнув Мар’ян. — Та скільки ж їх? Що це тут, в біса, робиться?

— Як на мене, — мовив Лука, беручи під пахви свого безталанного «кузена», — це називається «війна».

— Та ні, — гмукнув Горган. — Це зветься «планове скорочення кадрів Нічного Магістрату».

Мар’ян кинув на нього нажаханий погляд, і не знати, що налякало його найбільше — бентежна звістка чи несподівані жарти з вуст найпершого магістратського душогуба.

То що ж, любі гості, рушаймо далі. Від Ринкової площі до Площі Богословів веде три вулиці, але давайте зараз повернемо ліворуч — вулиця Божих Псів довга і кручена, як моя розповідь, отож ми маємо нагоду гарненько нагуляти апетит перед обідом.

Вулицю, до вашого відома, названо на честь ордену, що свого часу опікувався Святою Інквізицією. Репутація цієї установи широко відома, проте в нашому місті Інквізиції довелося мати за сусіда Університет, від чого вона з часом зробилася на диво гуманна. Та і де їм було дати раду кількатисячній студентській братії, яка щовечора виходила бити шиби та голосити брутальних пісень… Надто ж за підтримки студентської вольниці міською владою, яка діставала відрахування з академічних статків. Втім, Божі Пси виконували свою функцію, хоч і дипломатичніше, ніж деінде. От скажімо, трохи далі, на вулиці Канонічній, було відкрито Судовий Інквізиторіат, де святі отці приймали скарги від населення щодо зурочення, біснуватості та діймання примарами. В архівах міста зберігся протокол судового розгляду справи Білої Дами, привида, який дошкуляв князю Велипольському. І що, гадаєте, засудили примару? Найцікавіше, що ні, її виправдали, визнавши за нею право сновигати маєтком Велипольських, «квилити та побиватися гірко», аж доки князь не замовить пристойної відхідної та не зробить внесок на розбудову костьолу.

А йдеться, власне, про храм, котрий якраз нині постає перед нами. Зветься він Костьол Всіх Святих; це трьохнефна готична базиліка, зведена за часів правління сина короля Авеля, Велислава Сивого. Костьол виходить на Площу Богословів, що править перехрестям трьох вулиць, які сходяться під несподівано гострими кутами. Легенда каже, що закоханий у королеву Ару архітектор розпланував ці вулиці так, аби, побачені з королівської дзвіниці, вони складали її ім’я. Розрахунок був на те, що король Авель, який закульгав був після невдалого полювання, навряд чи туди видереться… Що? Куди? На дзвіницю? Людоньки, а ви точно не загін перебраних альпіністів? Там сто п’ятдесят метрів, зважте… Поговоримо про це по обіді, еге?

Гаразд, зараз ми з вами стоїмо на Площі Богословів. Площа має таку назву не випадково. Тут збиралися для диспутів магістри богослов’я з усіх усюд, і якось, кажуть, протягом одного буремного дня на цій площі було доведено існування Бога, наочно засвідчено його всюдисущість, логічно обґрунтовано єдність Трійці, а також спростовано існування всесвіту…

Але ходімо ближче глянемо на костьол. Позаду нього — келії стипендіатів духовної академії, тому дівчатка, дами… я вас прошу… та не зазирайте у вікна — немає там юних послушників, вони всі нині в трапезній. Ні, ми не там обідаємо… Де? Та трохи далі, у монастирі кармеліток… Ну гаразд, гаразд, у колишньому монастирі. Після чергової пожежі будівлю передали муніципалітету, і нині це ресторан «Під янголами».

Втім, перед тим, як віддати належне пирогам та печені, пропоную все ж таки зазирнути до костьолу та оглянути його різьблені сповідальні, що і досі принаджують грішників та грішниць з усього міста. Говорять, що саме король Велислав, засмучений історією своїх батьків, звелів написати на тимпані костьолу: «In mysterio benediction» — «Благословення — в таємниці.»

Тієї ночі всіх було відкликано з чергувань у місті, проте ніхто не поривався додому. Натомість співробітники Магістрату сукупно пили гіркий чай та тинялися конторою, віщуючи катастрофи. Лука посидів трохи коло непритомного «кузена», котрого влаштували в одній з броньованих камер у підмурі, проте зарадити він не міг жодним чином. Мора зробила невдатному співакові ін’єкцію антидоту, аби зняти фізичні симптоми інтоксикації; що ж стосується його душевних травм, то тут лишалося хіба сподіватися, що пацієнт якимось чином виборсається сам.

Арештованого розташували в сусідній камері, і, щойно той оговтався, Вітій та Горган взялися розважити його світською бесідою. Злостивий Мар’ян тут-таки заходився перераховувати тортурне приладдя, що лишилося їм від Інквізиторіату. На «ректальній лійці» Феліксові урвався терпець, і він пообіцяв садистичному колезі невідкладну розправу тлустою монографією Бертона.