Втім, ані лійка, ані монографія не знадобилися. Квестор із заступником повернулися напрочуд швидко: Вітій, зловтішно насуплений, а Горган — незворушний, як завжди. У відповідь на запитальні погляди колег квестор лише втомлено кивнув.
— І чим ви його так? — захоплено поцікавився Мар’ян, і далі перебуваючи під владою тортурного ентузіазму.
— Та чим-чим… — усміхнувся Вітій. — Репутацією.
Горган глянув зверхньо, і тут Мора не витримала, зайшовшись нервовим сміхом.
— Бодай на щось придалася та сумнівна річ, — буркнув Фелікс.
Квестор присів на край стільниці, пильно озирнувши товариство.
— Отже ж так, люди добрі… Здається, ми справді поквапилися тоді із Шацьким — його роль у цій справі більша, ніж здавалося. Виглядає так, що він вступив до міської ради з єдиною метою — дістати контроль над облаштуванням тих митецьких заходів, що їх так любить наш Фелікс… Шацький поставив своїх людей доглядати за організацією, створивши таким чином систему дилерів, що знаходили клієнтів для подальшого продажу «умбри». Одною з останніх жертв і став Луччин довірливий приятель.
— Так, але до чого тут нинішні inferi? — примружився Клим, блимнувши окулярами. — Навряд чи вони діяли під орудою Шацького, так? Покійного Шацького, що характерно?
Вітій гмукнув.
— А ви гадаєте, він варив «умбру» на власній кухні? Певна річ, він мав постачальника, який нині намагається позбутися підозр. І досить рішуче, слід сказати, намагається…
— То хто він? — підібрався Мар’ян. — Ви дізналися?
— Наш балакучий приятель зміг назвати лише адресу, — хитнувши головою, промовив квестор.
— Ну то чого ми сидимо? — підскочив білявий, котрому вочевидь бракувало дії.
— Чому? Гм, цікаво… — позірно замислився Вітій. — Ну, хоча б тому, що зізнання нашого невільника могли бути частиною чийогось плану.
— То що, він вам набрехав? — зневірено блимнув білявий.
— Ну чого зразу набрехав? — образилося керівництво.
— Головне — не правда, мій юний друже, — дидактично здійняв пальця Фелікс, — головне — її застосування.
— Оце ж, оце ж! — підсумував Вітій. — Це, однак, не значить, що ми цю інформацію просто проігноруємо. Мора, будь така ласкава, виклич до нас спеціаліста.
На таке шанобливе звертання обзивався, виявляється, ніхто інший, як Теззі Велько. Він з’явився на диво швидко, позіхаючи та незграбно напинаючи піджака, мовби ночував десь неподалік, а може, навіть, попід Магістратськими сходами. Мора підсунула йому чашку з кавою, яку нещасний спершу не помітив, а навівши фокус, присмоктався до неї, наче зголоднілий упир.
Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.
— Цукерна, 21.
Теззі кліпнув очима.
— Ну?
— Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?
Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.
— А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, — мовив він, не зустрівши належного розуміння. — Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав — межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…
— Чекай, чекай, які ще тиглі? — з підозрою примружився Вітій.
— Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, — всівшись зручніше, повідомив Теззі. — Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.
— А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? — якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.
— Оце розумничка, — поблажливо посміхнувся Теззі. — Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».
Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.
— Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі — адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?
— Можливо… — непевно знизала плечима Мора. — Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги — психопат?
— Дійсно, це все пояснює! — радісно зареготав Мар’ян.
— Ні, ні, ви не розумієте! — дратівливо чмихнула Магістратська дама. — Психопат — у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…
— Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, — пробурчав Теззі.
— Припустімо, — не зважаючи на нього, провадила далі Мора, — що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!
Мора та Вітій перезирнулись.
— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?
Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.
— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!
— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?
— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!
Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.
— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.
— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…
— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…
Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.
— А що там навпроти?
— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.
— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.
— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».
Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.
Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.
Додавало певності також Велькове знання міста — він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.
Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь — до аптеки наближався якийсь нічний страдник.