— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.

Той звівся і приречено поплентався до її столу.

— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…

Вона зиркнула на папірець з адресою.

— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.

— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?

— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.

Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!

Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.

«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.

Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.

— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?

Лука гмукнув.

— Який власне різновид ви маєте на увазі?

Велько вдоволено заусміхався.

— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.

Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.

— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.

— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.

— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.

Лука розгублено роззирнувся.

— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.

Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.

На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.

— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.

— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

— І чого ти набурмосився? — доброзичливо поцікавився він. — Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її — живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

— А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

— Ну звісно, — заусміхався Велько, — фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука — турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

— Ага… — зітхнув Лука. — А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете — трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

— Magistrate nocturni, — кивнув він, — «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

— Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш — на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

— Гадаю, Мора попередила, кого слід, — мовив Велько. — Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.

— А що з ним таке? — поцікавився Лука.

Архіваріус потер губи зігнутим пальцем, мовби вагаючись, як би його краще відповісти.

— Не подобається він мені останнім часом. П’є на роботі… Ну загалом-то, хто без гріха… Але він навіть перестав просити когось собі на зміну, і я не вірю, що це від доброго життя.

Ювен і дійсно виглядав дивно — не так щоби пригніченим, але відстороненим гранично; зустрівши колег, він навіть не привітався. Лише дізнавшись, що йому мають намір скласти компанію, блимнув, мовби фокусуючи погляд.

— Навіщо?

— Та оце… хочу інтернові одну теорію проілюструвати, — зиркнувши на Луку, зімпровізував архіваріус.

Ювен позіхнув.

— Ці ще твої теорії, Теззі… То в тебе стіни говорять, то брами здвигаються… Може, доста вже, ні?

— Брами? Стіни? — спитав Лука. — Як то?

Велько роззирнувся, відзначивши, що медсестра на реєстратурі звела на них зацікавлений погляд. Це була якась інакша дама, молодша, аніж та, котру Лука бачив раніше, ще й доволі симпатична.

— А ходімте нагору, — запропонував Велько. — Ти ж не заперечуєш, Ювене?

Той знизав плечима, та раптом усміхнувся рвучко і вклонився, немов царедворець, вказуючи дорогу. Кинувши останній погляд на гарненьку даму при вході, Лука подався за старшими колегами.

В «голуб’ятні», як і той раз, панувала сутінь та ледь чутний шелех дихання тутешніх мешканців. Теззі спинився на порозі між передпокоєм та великою залою, затримався там на мить, роздивляючись візерунок тіней від фігурних граток, тоді жестом зазвав Луку до себе.