— Продовжуючи розмову, — стиха мовив він. — Чому, на твою думку, ми звемо це місце «голуб’ятнею»?

Лука незатишно смикнув плечима.

— Ну, бо напхано їх тут, наче пташок під стріхою…

— І це теж, — поволі мовив Велько, — але «голуб’ятня» передусім, це — дослівний переклад давнього терміна columbarium. Це тобі нічого не нагадує?

— А… то це теж із вашого «трунарського» жаргону? — здогадався Лука.

Велько радісно кивнув.

— Ну. Колумбарій, такий собі багатомісний склеп. Тямиш?

— Ве-есело… — протягнув Лука.

— Та не зважай на нього, — порадив Ювен, порпаючись у присадкуватій залізній шафці. — Велько ж у нас — старший по небилицях… Пити будете?

— А що є? — безтурботно поцікавився «старший по небилицях».

— Ну… марганцівка, зеленка, йод… — теленькаючи скельцями, повідомив господар.

— Здається, не до вибору тут, — комічно зітхнув архіваріус. — Давай зеленки!

Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку — бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.

У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст — і ледь не закашлявся.

— Добра, еге ж? — гордовито спитав господар, — Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!

Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.

— Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас — найкращий учень «старшого по небилицях».

Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку — а нічогенька зеленка!

— Ну то… — відсміявшись, мовив Ювен, — що в тебе була за теорія?

— Гмм… — Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. — А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?

— Яка з них? — байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Та ж «сидіння при мерці», — пояснив архіваріус.

— А-а-а… — відказав сторожа. — Ця традиція.

Лука мимохіть зацікавився.

— А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…

— От-от, для чого? — підхопив сторожа. — Завжди хотів знати.

Велько зітхнув.

— Невігластво й недбалість… — буркнув він. — Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не могли знати, з ким вони мають до діла — з мертвим чи з moribundi. Бувало так, що через пошкодження лараріуму — жертовника ларів — котрийсь із них міг втілитися в moribundi, перетворюючи його на одержимця. Був собі сумирний мрець — і от, раптом, спраглий крові larvati. Мало сенс, отож, завчасно відстежити це перевтілення… Але з розвитком медицини таких випадків поменшало, і зрештою всі й забули, для чого було запроваджено цю славну традицію.

— Чекайте, — насупився Лука, — а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?

— Намагалися одразу ж, — кивнув Велько, — лише не завжди виходило — іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…

Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.

— Це все гарно, — виринувши звідти з поживою, промовив він, — тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.

Ювен хильнув те, що націдив був із шафки — марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…

— Та не кажи, — промимрив Велько. — Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?

— Ну! — кивнув той. — А я тут до чого?

— Larvati робляться з moribundi, так? — похмуро пояснив архіваріус. — А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.

Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.

Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.

Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.

— Навіщо це?

Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.

— Запаленням свічки вшановують мертвих… — мрійливо повідомив він. — Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.

Гість кинув на господаря лютий погляд.

— Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?

Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.

— Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…

Гість закотив очі.

— Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?

Наглядач скорботно хитнув головою.

— Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…

Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.

— Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?

Господар кинув на нього пильний погляд.

— Ви це зараз дуже вдало відзначили, друже мій… Однак, я хотів би впевнитися, що під час виконання наступного завдання ви не припуститесь подібних… помилок.

— Ой, та звичайно! — махнув рукою гість, спричинивши різким рухом буревій межи свічок. — Можете на мене покластися.

Наглядач кахикнув.

— У такому разі, я більше вас не затримую.

Гість вайлувато вибрався з крісла і, звівшись, зиркнув на господаря з висоти свого чималенького зросту.

— Можете вважати, що та крипта уже ваша, — глузливо промовив він. — Якщо, звичайно, вас тішить така перспектива.

Господар стримано посміхнувся, однак, варто було дверям зачинитися, як він засичав, як сердита гадюка.

— Не лютися, серце! — пролунало зненацька у темній кімнаті, і з-за портрету статечно вийшла жінка у чорнім строї. — Він того не вартий.

Наглядач зітхнув, ловлячи її долоню та притискаючи до щоки.

— Моя мудра мадонна.

Жінка поклала другу долоню йому на плече, схилилася до вуха.

— В лікарні все влаштовано. Якби ти мав лише охоту, ми могли б водночас позбутися всього Магістрату.

— Ще не тепер, — тихо відказав Наглядач. — Вони мені потрібні, аби мій компаньйон не… брав на себе зайвого.

— Але ти зрештою зробиш це?

Наглядач поцілував тонкі пальчики своєї гості.

— Певна річ.

Від «Голіардів» Франек вертався вже над ранок, коли вщухла холодна злива, рівно ж як і гаряча митецька гостинність. Репетиція, як і слід було сподіватися, обернулася дружньою пиятикою в студентськім «Скрипторії», а згодом — ще десь; багато доброго було сказано і гарного — обіцяно, проте тішитись тим хлопець не мав уже сили. Можливо, завтра, коли згадає — якщо згадає…

Франек щасливо хихикнув, спересердя зашпортавшись та заледве не поцілувавши підніжжя Мадонни на перехресті. Що вже там — усе він згадає, і буде йому честь і слава, і золотий піджак, як у Елвіса.

За роздумами про всякі гаразди Франек дістався «старого новобуду»; ще кілька кроків — а там уже й ліжечко під картатою ковдрою, що у хаті того дивака з пістолетом… Ця остання незатишна думка не засмутила музику, просто золотавий хміль трохи розточився, дозволяючи бачити трохи далі власного носа. Скоро ранок — а однак іще темно, і відсвіт ліхтаря під старим кленом стелить вологу доріжку повз дворові лави, чиїсь сонні авта… та двійко темних постатей у затінку арки…

Уже проминувши невідомих, що провели його пильним позирком, Франек збагнув, що зараз би здалося зайтися в паніці та з гуком пірнути в під’їзд. Сповільнена радісним маренням, проте, реакція припізнилася, а репетувати, замкнувшись у квартирі, було вже наче ні до чого. На тому приборкавши сумнів, Франек намацав ліжко та заснув мигцем, не подбавши й роздягнутися.