— Ну добре, добре, — примирливо звів долоні Мар’ян, — ще одну симулякру. Але, он правду Лука каже, не замість же вибухової шашки її уживати? Створити іншого одержимця — можливо, легко, але який їм з того зиск? І що вони робили з попередньою каля… симулякрою в аптеці?

Вони не знали, ну звісно ж… Хлопці занадто мало ще пропрацювали в Магістраті, аби бути готовими сприймати деякі… ідеї. Вітій перехопив запитальний погляд Теззі, зиркнув на Мору, яка насупилась несхвально, на Фелікса, який раптом задивився у вікно, не бажаючи, очевидячки, брати участь у мовчазній нараді. Горган скептично звів брову, що б це не значило нині. І що йому робити, хто би порадив? Деякі речі краще не знати, певна річ, але ж зараз може йтися про чиєсь життя, і вже досить з нього паскудних таємниць… Вітій зітхнув, відчуваючи раптом якусь нездорову, відчайдушну полегкість.

— Хлопці, для згаданих щойно предметів можливий іще один вжиток.

Лука та Мар’ян звели на нього нашорошені погляди.

— Це не та інформація, яку ми повідомляємо тим, хто працює тут… відносно недавно, але нині, на жаль, з неї може бути практична користь. Велько, давай краще ти. Бо я з тими мудрими термінами знаюся, майже як тут-ось Мар’ян…

Велько кахикнув.

— Ну, коли практична користь… — він зітхнув, зважуючись. — Отже ж так. Маючи належне обладнання, можливо створити анімулу, нікого не вбиваючи. Просто е… просто знищивши симулякр. Наявна в ньому життєва сила перейде до зручного у вжитку амулета, не перетворюючи власника на одержимця, але просто продовжуючи його фізичне існування.

Хлопці зачаровано повідкривали роти.

— То чому ж… — як і слід було сподіватися, підкинувся Лука, — чому ж тоді так не чинити? Стільки приречених, яким іще можна було б допомогти…

Велько розпачливо зиркнув на квестора.

— Якраз через це ми й не говоримо про такі речі, — сумно промовив він. — Але скажімо так: є підстави вважати, що симулякри не просто містять життєву силу, але певною мірою вони живуть. Давні вважали, що лари — духи предків — залишаються з нами з якоюсь певною метою, нібито навіть захищаючи живих… Тому знищення такого предмета — теж ніби убивство. Це правда! — ніяково пересмикнувся Велько. — І нема чого дивитись на мене, як на шаленця!

Лука вперто труснув головою.

— Значить, правда… Коли так, однаково не збагну, чому рештки чиєїсь пам’яті важать більше за людське життя!

Архіваріус сердито пихнув.

— Ну коли попередні аргументи тебе не переконали, то зваж на таке… Душа moribundi мертва — гаразд? — і жодна анімула тут не зарадить. Тепер спробуй-но уявити, як воно живеться з мертвою душею!

Хлопець шоковано витріщився на нього. На якусь мить у нарадній запала гнітюча мовчанка. Вітій, як не силкувався, не міг змусити себе ані підвести погляд, ані виштовхнути хоч би звук з раптово зсудомленого горла. Велько завжди вдало добирав слова… І правильно, так і слід… Квесторові нестерпно захотілося зачинитися у кабінеті наодинці з власним сейфом та його таємним начинням. Нехай, іще трохи, і тоді можна буде…

— Вітію, з тобою все гаразд? — стиха промовила Мора.

Квестор кивнув, не піднімаючи очей.

— Так… — нарешті, прокашлявшись, промовив невгамовний інтерн. — Але коли навіть нам досі ніхто не розповів про ці… гм, обставини, то звідкіль про це знає інша сторона?

Велько зітхнув.

— Архіви лібітінаріїв були у вільному доступі ще кількадесят років тому, і будь-який історик міг дістати слайди з університетських запасників. Це нині ми їх вилучили з обігу, але, схоже, існували копії… Досі ми мали перевагу у швидшій реакції та кращому озброєнні, але тепер… Тепер, виглядає так, що ми її більше не маємо.

Лука набрав був повітря, маючи на меті, очевидячки, подальше мордування ближніх запитаннями, однак, чомусь, косо зиркнувши на проквестора, відмовився від цього наміру. Цікаво, справді цікаво, як там розгортаються їхні робочі взаємини…

— Гаразд, — нарешті спромігся Вітій, — давайте підбивати підсумки, абощо. Отож… нашу увагу відволікли стріляниною на Веженці, аби вдертися до крипти та винести те, що могло би повернути до життя кілька десятків приречених. Або — так, Теззі, я пам’ятаю — висадити в повітря Замок-на-Скелі. Якщо хто знає, кому це може бути потрібно, зголошуйтесь, не зволікаючи. Ні? Ніхто?

Магістратці обдарували його чергою порожніх поглядів та змученим знизуванням пліч.

— Ну тоді геть звідси, — махнув рукою Вітій. — І… не забудьте прихопити з собою по запасній обоймі.

Товариство підвелося, човгаючи стільцями та спроквола бурмочучи щось несхвальне. Квестор блимнув. Минула, здавалось би, коротка мить, а он уже всі розійшлися. Ага, всі, та не всі. Лука тинявся довкіл свого стола, збентежено поглядаючи на керівництво.

— Маєш щось мені сказати? — вимучив Вітій, прямуючи до кабінету.

Лука коротко кивнув.

— Ну, то заходь.

— А ви хіба додому не йдете?

Вітій влаштувався у кріслі, насилу долаючи потяг закласти ноги на стіл.

— Ні. Чергуватиму, доки Клим не звільниться. Я би Горгана лишив, тільки біс його смикнув під кулю підставитись…

— Кхгм, — ніяково викашляв хлопець, притулившись на крайчику стільця. — Я от власне за нього хотів був спитатись.

Вітій запитально звів брови.

— Він гм… ну, як це сталося, що він так вчасно вернувся з Веженця?

Квестор кволо всміхнувся. Все ніяк не вгамується хлоп…

— Я йому звелів.

Лука завмер з черговим питанням на вустах.

— Ви?

— А хто ж? Я знав, що Велько не витримає і хоч-не-хоч приїде до лікарні. Не хотів лишати тебе самого. Гаразд… але чому ти про це питаєш?

Хлопець набурмосився, ховаючи погляд.

— Ну… Він знав ніби, по що прийшли ті двоє. Знав, у кого здобич, і що larvati виніс на собі. І він не вбив того одержимця. Лише вибив зброю з рук, дав утекти…

Вітій пирхнув.

— А Горган таки справляє враження, авжеж? Але час тобі вже збагнути: він не всесильний, синку. Повір.

Лука затято примружився. Ага, от воно…

— А крім того, — впевнено мовив він, — я дізнався, що Горган винен у смерті дочки одного з міських чільників.

— О, цікаво, — гмукнув квестор. — Імена? Свідки? Маєш щось із того?

— Не свідки, але, можливо, свідчення, — спохмурнів Лука.

— Так, і хто ж це може їх надати? — обережно поцікавився Вітій.

Хлопець зиркнув скоса, мовби катуючись сумнівом, однак пізно — він уже занадто накрутив себе, щоб спинитися.

— Тілія Ольжич, — кинув він.

Вітій зручніше відкинувся у кріслі, звернувши на хлопця непроникний погляд.

— Тобі відомо, що вона — колишня подружка Явора Шацького?

Лука різко вдихнув, однак утримався від якихось афектованих зауваг.

— Я би не радив тобі спілкуватися з нею, — із притиском промовив квестор. — Радше навпаки. Тримайся подалі, гаразд?

Хлопець не відповів.

— Це заради твоєї ж власної безпеки, — наполіг Вітій. — Ну? Домовились?

Лука урвисто зітхнув, підводячись.

— То я… ітиму, пане квесторе?

Вітій кивнув.

— Ну біжи.

Двері бамкнули, зачиняючись, і тоді лише Вітій дозволив собі невесело розсміятися.

Те, що Лука стежив за нею, це було тільки природно. Це було — а що, зрештою, хіба ні? — утвердженням його громадських прав та особистих свобод. Оце ще керівництво буде ним попихати! Наче татко за шкільних часів: з тими знайся, мовляв, а з тими — ні, бо то брудні халамидники, і понад усе, погана компанія. А ці його розмови за безпеку — так то ж уже справжній поглум! Наражатися на кулі навіжених небіжчиків, значить, безпечно, а от з дівчиною перемовитися — так чистий тобі алярм!

Словом, нема чого ото втручатися в особисте життя підлеглих. Уговтавши бентежне сумління, Лука розпакував запіканку з грибами, придбану з найближчої «віконної» ятки на перехресті. Запіканка була хрумка й гаряча — якраз те, що треба холодного вечора, коли попелястий туман так і пнеться тобі за комір, а земля вже починає скубати морозцем.