Тілія зайшла до того генделика уже понад годину тому. Не те, щоби Лука не здогадувався, що їй там знадобилося, однак можна було би вже й… ну, повирішувати все, що слід. З-під прозорого купола, що ним укрилася літня кав’ярня, щойно надійшли холоди, линув сміх, і запашний дим, і специфічна телевізійна лайка. Фелікс за кращих часів обходив це місце дворами, бо збиралися тут не, скажімо так, слуги мистецтва, але радше його господарі. У тих завжди було все гаразд, а якщо якого молодого режисера, чи там актора, бува, й запрошували до товариства, так той потім виходив, похитуючись та приголомшено намацуючи уявний цінник, припасований до його таланту. І декотрі з них згодом опинялися в «голуб’ятні», так і не збагнувши, чому ж так, власне, сталося.

Нині, однак, Лука не схильний був квилити над долею мистецтва — запіканка скінчилася, і руки-ноги почали вже терпнути від холоду. Запхнувши долоні під пахви, хлопець виконав короткий, але енергійний танок довкіл розлогого платана. Іще трохи, і доведеться облишити вахту… Проте, на щастя, двері генделика якраз прочинилися, випустивши на волю кількох елегантних пияків і — ага! — дівчину в пухнастій курточці та на височезних підборах.

Дівчина розпрощалася зі своїми модними знайомцями, легко відмовившись від «продовжити» і «покататись», і ось, нарешті, висотні закаблуки простукотіли парковою алеєю якраз у Луччин бік. Йому пощастило, і тепер залишалося тільки влаштувати природно невмисне спіткання…

— Можеш виходити! — гукнула дівчина. — Я знаю, що ти там!

Оце тобі й невмисне спіткання… Лука скривджено шморгнув, визираючи з-за платана.

— Як то ти знаєш?

— Бачила тебе з вікна. Тебе і твої ритуальні танці.

Мимохіть Лука розсміявся.

— Це особливе дерево, ти знаєш? Тут живе справжнісінька німфа, і, коли дерево обійти тричі за рухом годинника, вона визирне зі стовбура.

— І як? — зацікавилась Тілія. — Побачив німфу?

Лука, вищирившись, зміряв її промовистим поглядом.

— Еге ж.

Тілія, кумедно наприндившись, стусонула його кулачком.

— Ти чого тут кукурікаєш? Справді, га?

— З тобою хотів зустрітися.

Вона зиркнула з підозрою.

— Чому?

— Бо мені це заборонили! — несамохіть вистрелило з Луки.

Дівчина ошелешено завмерла, а тоді раптом її густо намальовані губи склалися у дітвацьку бешкетну усмішку.

— Нічогенька причина! Ну то… я живу в Новому Місті, мені туди трамваєм їхати. Хочеш, проведи мене до зупинки. Бо ж Платани, сам розумієш, не для самотньої дівчини місцинка… хіба дівчина вже аж надто самотня.

Лука радо кивнув, погоджуючись. Справді, щодо Платанів вона мала цілковиту рацію — йому і самому часами ставало трохи лячно на цих мерхлих, сповитих туманом алеях. Ні, ліхтарі тут були, однак вони губилися межи гіллям старих дерев, а за склепінням їхніх крислатих крон часом годі було розгледіти небо. Зараз, проте, Луці не йшлося про страх — поряд була дівчина, гарна, зухвала, в тісних червоних штанцях… словом, Луччина увага була задіяна деінде.

— Слухай-но, — блимнувши лукаво, мовила вона, — а чому тобі заборонили, ну… зі мною бачитись?

Лука повагався.

— Це мотивували тим, — наважився хлопець, — що спілкування з тобою може становити небезпеку.

— Ха! — задерла носа Тілія. — Я така!

— Ні, ну в сенсі, ти зустрічалася зі злочинцем, і…

— Що?! — підкинулась дівчина, спиняючись.

Лука зіщулився подумки, спізніло збагнувши, що бевкнув щось геть зайве. Тілія стояла, зчепивши кулачки, і примарне світло Платанів мріло в її лютому погляді.

— Тіліє, вибач! — заметушився Лука. — Я не те хотів сказати…

— П-погань! — плюнула вона. — Геть з дороги!

Дівчина крутнулася і рушила у зворотній бік, злісно стукочучи підборами.

— Та чекай! — розпачливо гукнув Лука, вже й не сподіваючись на успіх.

А втім, його прохання зненацька було задоволене. Тілія спинилася. Правда — за мить відзначив хлопець — зовсім з іншої причини. На алею перед дівчиною ступили двоє, чия стрімка та недбала хода свідчила про наміри, відмінні від, скажімо, бажання спитати дорогу чи дізнатися точний час.

— Привіт, гарнюня, — мовив один зі стрічних, сяйнувши тонким лезом з рукава. — Пощастило тобі сьогодні…

Не завдавши собі клопоту добре розважити, Лука розстебнув куртку і за два кроки наздогнав втікачку.

— Хе! — глузливо пирхнув власник ножа, ступаючи ближче. — Гарнюня має манюнього друга!

Швидким та невловним рухом ніж піднісся аж до лиця дівчини.

— Та він не буде втручатися, — промовив нападник, — коли хоче, щоб його дівчинка вернулася цілою і хе-хе… неушкодженою. Так же, Генку?

Товариш ножевласника схопив Тілію за руку. Тої ж миті Лука відчув — як тоді, на горищі — штурхан нутряної, стихійної люті, і руки почали діяти самі, не консультуючись із головою. Він майже не помітив, як вихопив зброю та, смикнувши затвор, зготувався стріляти. В голові, тьмарячи слух та бачення, клубочіла темна імла, а палець на гашетці майже одразу ж звело судомою.

Лука повів цівкою від одного нападника до другого, і погляди, котрими ці двоє, закляклі, провели зброю, скликали крижану блискавицю вздовж Луччиного хребта. Утриматись від пострілу було… нелегко.

— Вам краще… забратися звідси, — хрипко промовив хлопець.

Схоже, це прозвучало переконливо. Нападники відступили, спершу задкуючи, а тоді, розвернувшись, заледве не бігцем.

Аж тоді хлопець дозволив собі видихнути. Нищівний шал — неквапно — відступав.

— Лука… — прошаруділо поряд. — Опусти ту… річ.

Тілія… ага, так, авжеж. І чого це пістолет досі в руках? Просто дивина. Лука обережно, наче непевний у своїх рухах пияк, накинув запобіжник та повернув зброю на місце.

І лише глянувши на зблідлу, приголомшену дівчину, він збагнув, що його трусить, як у гарячці.

— Здається, — ковтнувши слину, промовила вона, — тобі… е… нам з тобою не завадить випити.

Лука кивнув.

— Але ж де о такій годині?..

Дівчина глузливо пирхнула, тоді розкрила сумочку і дістала звідти сталеву фляжку. Кивнула на порожню лаву неподалік. Зараз чомусь жоден з них не думав про нападників чи грабіжників, чи інші загрози Платанів. Треба було сісти, треба було хильнути міцного, і ніщо в світі не могло цьому завадити.

Кілька хвилин вони збавили у мовчанці, просто передаючи фляжку один одному. Тілія не витримала першою.

— Слухай, у тебе таке було лице, я сама заледве не вс… коротше, нашугалася, дай боже.

— Таке — яке? — буркнув хлопець.

— Ну, наче в маніяка якого. Ніби ти не тямив, що робиш.

Лука зробив довгий, спраглий ковток.

— Ага. Десь так.

Тілія зміряла його бентежним поглядом.

— Але тобі вже краще?

— Угу.

Вона злісно чмихнула і відібрала в нього фляжку.

— Ти розумієш, у мене вчора був поганий день… ніч, — спробував пояснити Лука. — А тут оця босота… Ну — що?

Тілія дивилася на нього якось так… Мовби причарована якимось жахіттям.

— Чому ти назвав Явора злочинцем?

Лука аж гикнув з несподіванки.

— Я сам це бачив, — мовив він. — Правду кажучи, мене просто там і вивернуло. Це… це була молода жінка… Її звали Анна-Марія.

Дивовижно, але він так і не сказав, що саме він побачив тоді, на Кутній. Проте, здається, Тілія здогадалась.

— Не вірю… — прошепотіла вона.

— Ну, не хочеш, не вір, — зітхнув Лука. — Але дай мені ще отого свого шмурдяка.

— Це текіла.

— Абощо.

Зрештою, він все ж таки відпровадив її до зупинки. Далі їхати йому Тілія не дозволила. Однак наостанку, шморгнувши, вручила йому свою візитку.

— Не стій більше під вікном, гаразд? Бо хто зна, що люди подумають.

— Подумають, що ти маєш друга-маніяка, — підхопив Лука, — і будуть ставитися до тебе з належною повагою.

Тілія кволо усміхнулась.

— Уже радше з побожним страхом, — мовила вона, застрибуючи на підніжку трамвая.

— Другий раз текіла з мене, — гукнув він навздогін.

Тілія відмахнулася, та не так, щоб аж надто категорично.