— Але ж минула твоя спроба — ще у старому місці — була цілком вдалою!

— Не цілком, — у його голосі зненацька звучить притлумлена загроза. — І я не маю охоти сперечатися.

Жінка підкидає примружений погляд.

— З цього приводу, — додає він м’яко, — але не з інших. Ти ж знаєш, я ціную твою думку.

Вона удає, ніби уточнення їй до душі, повертається до карти і торкається її обережно, наче труйної квітки.

— Ця штука мене лякає, — повідомляє гостя. — Вона і справді… жива?

Наглядач рвучко усміхається.

— Дивись сюди, — схилившись над планом, він вказує на друге найбільше перехрестя. — Тут зображено Костьол Всіх Святих. Однак — ось дата, бачиш? — план міста складено у тисяча триста дев’яностому, а костьол зведено у тисяча чотириста п’ятдесят шостому. На той час автора цього плану понад півстоліття вже не було серед живих.

— І ніхто цього не помітив? — дивується жінка.

— А! — невідь чого радіє Наглядач. — Звичайно, ні. Загальнодоступна копія, що зберігається в історичному музеї, не містить усіх цих… доповнень.

Жінка кілька довгих секунд вивчає розстелений на столі артефакт.

— Тобто… тобто коли знищити його — це справді буде вбивство?

Чоловік коротко киває.

— Добре, — нарешті робить висновок гостя, — це місто мені однаково ніколи не подобалось. Халтурна робота.

Наглядач весело сміється і бере її руку до своїх. Жінка осудливо зиркає на його перев’язану долоню.

— Навіщо було так ризикувати?

— О-о, люба, — відказує він, — деякі речі не можна доручати стороннім. Мій партнер почав мене непокоїти.

Жінка лукаво мружиться.

— Має сенс освіжити його сприйняття.

— Саме так, — вдячно киває він. — Крім того, час уже позбутися моєї… невдалої спроби. Він вичерпав свою корисність.

— Оце хороша думка. Сам до нього сходиш?

Наглядач прозоро усміхається.

— Гадаю, цього разу моя участь не знадобиться.

* * *

Це була друга в житті Луччина засідка, і не сказати, що нині він почувався значно краще в цій незатишній позитурі. Хіба може трохи впевненіше — з огляду на вогнепальну вагу при правому боці. Разом із впевненістю, проте, зброя спричиняла і мимовільну дрож, бо Лука вже почав боятися власної схильності вихоплювати її за кожної доречної нагоди. В іншому ж змінилося мало що — його водночас млоїло від хвилювання і судомило від нудьги.

Остання обставина, правда, сприяла дозвільному розгляду останніх подій, і тут було про що згадати. Пообіцявши їм із Мар’яном голову вбивці, Вітій нагадав про всіма забутого арештанта, якому, з огляду на співпрацю зі слідчими, ніхто так і не зібрався висунути звинувачення. Цей молодий, але вже зіпсутий митецькими фестивалями чоловік звався Міхалком Дзбановим, і був він помічником недоброї пам’яті Шацького у справі продажу «умбри» спраглим куражу музикам. По смерті Шацького, Міхалко працював з Павлом Закревським, чия недовга кар’єра в якості moribundi скінчилася в такий прикрий та кривавий спосіб.

Вітієва ідея полягала у звільненні Міхалка та в подальшому стеженні за ним у сподіванні на те, що Закревський шукатиме зустрічі з колишнім помічником. Це було ймовірно, вирішили вони, адже у згаданих двох були спільні інтереси, і, до того ж, Закревський мав підстави вважати, що саме Міхалко вивів на нього Магістрат. Отже, коли той і шукатиме зустрічі, то навряд чи задля дружньої пиятики з нагоди щасливого звільнення з буцегарні… Задуму бракувало етичності, не міг не визнати Лука, проте нині це його анітрохи не обходило.

Отак і вийшло, що нині четверо з них чигають у темному, пропахченому котами під’їзді на околиці старого міста. З їхньої позиції було добре видно вікна квартири Дзбанова, що дивилися на захаращений внутрішній дворик. Більше того, той, хто хотів би відвідати колишнього арештанта мусив би так чи інак проминути під’їзд — вхід до квартири було виведено у двір.

Цікаво, подумав Лука, а що, коли Закревський виявить бодай яку розумову міць, і просто не прийде? Такий варіант розглядався під час підготовки до «збройного виходу», однак Вітій був схильний дивитися на речі оптимістично, а Мора вирішила підтримати його, апелювавши до схильності inferi ризикувати з огляду на власну притлумлену суїцидальність. Йшлося про те, що вони десь глибоко всередині не хочуть такого життя, однак ніхто не міг би сказати, наскільки глибоко ховалася ця добра інтенція, і надто вже розраховувати на неї не випадало.

Та попри все це, Закревський виправдав їхні сподівання.

Щоправда, вони не відразу це второпали, а коли їм все ж таки відкрилася правда, то було вже пізно — майже пізно, а надто ж, для злощасного Міхалка.

Закревський знову надурив їх. Чи, може, він просто вжив застережну тактику, якою користалися ці двоє під час попередніх зустрічей у квартирі. Як виявилося згодом, вона мала другий вхід, через сусідній будинок. Горган першим помітив щось підозріле в підзвітному вікні — це був швидкий рух, який змусив світло коротко блимнути — і першим рвонув до дверей. Далі здогадалися про вторгнення й інші, зокрема, через різкий шум, як від перекинутих меблів.

Їм залишалося тільки спрожогу штурмувати помешкання і сподіватися, що некликаний гість не вискочить звідти перш, ніж вони дістануться до нього. Горган відстрелив хирлявого замка, штурхонув двері, і вже наступної миті він та Вітій опинилися в задушливім передпокої. Лука та Мар’ян, котрим звелено було прикривати старшим спини, ступили до хати наступними.

Невідомо, як це можна жити в такому місці, мимохіть здивувався Лука. Тут царював старожитній мотлох, чия найкраща пора минула, либонь, з півстоліття тому, а сучасність принесла лише неохайне електричне дротовиння та купи свіжого сміття. Дзбанів винаймав квартиру, і таке враження, що для чогось інакшого, аніж звичайний людський побут.

Втім, господар помешкання мав наразі проблеми, суттєвіші, аніж хатній гармидер. Визирнувши з-за плеча Вітія, який спинився на порозі з піднесеною зброєю, Лука угледів те, що несвідомо чекав побачити: маленького чоловічка, закляклого поперек старого крісла, і темну постать, що схилилася до нього мовби в намаганні прошепотіти на вухо щось вельми приватне. Міхалко був іще живий, і його погляд панічно метнувся від нападника до нових дійових осіб. Закревський же рвучко відступив за крісло, що давало йому одразу дві переваги — перепону для стрільби і затінок, який надав від спрямованої до входу лампи, дуже доречно ховаючи від гостей його лице.

Це був досить розумний крок, проте зловмисник тут-таки зіпсував усе враження, зайшовшись тихим смиканим сміхом, від якого в Луки шугнули спиною хижі крижаки.

— Ха. Старий вирішив мене позбутися, — безжурно повідомив убивця. — Не дурний, коли так.

І почав стріляти. Друзки та скалки полетіли врізнобіч, надаючи нечупарній квартирі цілком аварійного виду. Магістратці попритулялися до коридорних стін, і, попри пристрасне бажання відповісти на стрілянину взаємністю, зберігали вимушену тишу. Лука добре розумів, чому Вітій наразі заборонив їм стріляти — по-перше, нехай злидень припас витрачає, а по-друге, варто би перемовитися з ним, перш ніж того розкидає попелом по кімнаті — проте бездіяльність давалася нелегко, і, судячи з придушеної Мар’янової лайки неподалік, не йому одному.

Невдовзі Закревський усвідомив марність своїх зусиль.

— Та де ж ви там? — обурено виголосив убивця. — Ну? Горгона?! Виходь, привітайся хоч би зі старим другом!

Горган не здвигнув ані пальцем. Лука кинув на керівництво здивований погляд. Це що ж це тут відбувається? Схоже, і сам зловмисник губився у здогадах.

— Чи, може, знову хочете принадити справедливим судом? Казав же — до дупи суд!

І тут нарешті Лука збагнув, що мучило його останні кілька хвилин. Манера Закревського була йому знайома, хоча він ніколи й не бачив того фестивального душогуба. Голос був інакшим, проте говорив та поводився він наче… наче на Луччиних очах убитий та розвіяний по вітрі Явір Шацький!

Цікаво… але саме так він і назвався Франекові. Чи з метою надурити, чи… просто не в силі прийняти інше ім’я? Але ж як таке може бути?!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: