Лука мимохіть заусміхався. Нарешті щось бодай, але повертає на лад.

* * *

Останнім часом офіс Магістрату, відзначила Мора, став нагадувати почекальню реанімації: всюди, де не глянь, сновигають змарнілі зайди, завчасно засмучені в чеканні поганих новин. Їй і самій робота не давалася, а все через безсоння, спричинене ретельним копирсанням у скалках та клаптях власних думок. Її мордувала підозра, що вони не зауважили щось важливе, якусь дрібну деталь, яка би надала бодай якого сенсу страховиддю останніх днів. Минулого разу це їм вдалося… Три, так, майже три роки тому теж здавалося, що справа зайшла в безвихідь, але Вітій тоді винайшов спосіб, геніально непорядний спосіб, і питання розв’язалося напрочуд швидко.

Зараз, однак… Вітій, здається, просто не годен дати собі раду. Якась лиха біда точить його зсередини, і їй, Морі, ніяк не вдається виманити її назовні. Лише сьогодні він знов приплівся з важкою головою і досі з кабінету не потикався. Мора не знала, як йому допомогти, і від цього якось несподівано щемило серце.

Гуркнули двері. Ага, це Мар’ян вернувся з «голуб’ятні». На вигляд — геть хворий. Чи, може, теж набрався знаменитої Ювенової зеленки? Мора подумки застогнала. Згадана реанімація неухильно оберталася на витверезник… Вітієві час уже наважитися на якісь дії — і байдуже, плідні чи ні, — інакше Магістрат зіп’ється усім дружнім колективом, і цього разу Мора таки складе колегам компанію.

О, а це ще хто? Лука — але що це з ним? Хлопець виглядав так, мовби теж поснідав медичним спиртом, та принаймні в приязному товаристві. Він фактично навіть усміхався, і від цього несподіваного видовища Морі війнуло сновидчим абсурдом.

Хлопець спинився неподалік і зиркнув непевно.

— Моро, а скажіть, коли хочеться когось прикандичити, це нормально?

Ні, точно набрався. І що за біда!

— Нормально-нормально, — замість неї відповів Мар’ян. — Ненормально, це коли ти, голий, біжиш вулицями і співаєш державного гімна. А вбити когось — це пересічне людське бажання. Я от постійно про це думаю.

— Але ж ти, я сподіваюся, — спромоглася Мора, — тримаєш себе в руках?

— Я стараюся, — якось дивно шморгнув Лука, — бо ж хіба на цій службі платять наднормові?

Мар’ян зареготав. Лука, схлипуючи, долучився до нього.

— Хлопці! — втрутилася Мора, — ану припиніть істерику!

Не зразу, але, повитиравши їдкі сльози, вони зрештою урвали свої нездорові веселощі.

— Хтось тут, здається, хильнув забагато, — розглядаючи стіну, сповістила Мора. — Або, може, якраз замало…

Хлопці соромливо повідводили очі.

— І я, схоже, знаю, в чому біда.

Два скептично-чекальні погляди блимнули у відповідь.

— Вам здається, від вас очікують, що ви повинні мужньо е-е… чхати на небезпеку, не зважати на загибель ближніх і стріляти в людей незворушно, наче в тирі…

Мора мимохіть підхопилася та закрокувала кімнатою. Хлопці, мов причаровані, стежили за нею.

— Так от, — спинившись, мовила вона, — це неправда.

Лука іронічно звів брови. Ну звісно, завжди легше смішки справити, аніж визнати власну слабкість чи принаймні право на неї. Ет, дітиська-дітиська… Мора зітхнула.

— Чи усвідомлюєте ви належним чином, чим відрізняєтесь від, скажімо, inferi?

— Ну, — вищирився Мар’ян, — як щодо «кровожерних виродків», якими ми не є? На відміну він них, е?

Лука пирснув, висловлюючи таким чином свою згоду з речником.

— Близько, — не зважаючи на нього, схвально кивнула Мора. — Проте ви, здається, не цілком розумієте, про що мова. Inferi мають не лише відмінну від нашої психологію, але і фізіологію також. Щойно душа їхня гине, тіло перебудовується в такий спосіб, щоб уможливити полювання на інших людей. Мораль, співчуття, совість — все, що робить нас людьми — більше їх не бентежить. У їхньому тілі більше не виробляється адреналін, а отже, ці… гм, особини не здатні хвилюватися чи відчувати страх. Вони завжди спокійні, завжди байдужі. А отже… отже, вони вже не люди.

Хлопці ошелешено завмерли.

— A… a larvati? — поцікавився невгамовний інтерн.

— Ну, larvati — це ще гірше, оскільки вони теоретично залишаються людьми, але, усвідомлюючи наявність людської етики, вони діють так, ніби дістають задоволення від нехтування нею. Треба розуміти, що larvati — це людина, чия душа виїла сама себе внаслідок якихось негараздів, і яка раптом дістає такий запас життєвої сили, з яким просто нездатна впоратись. Вся ця енергія рефлекторно спрямовується на вирішення старих проблем — помсту чи, там, самоствердження. Це така ніби гнівлива манія, помножена на вибухову реакцію психопата. — Мора потерла скроні пучками пальців. — Отож дивіться самі, ким краще бути: байдужим хижаком, маніяком-убивцею чи, все ж таки, людиною, яка здатна боятись і співчувати.

Мар’ян помітно спохмурнів, замислившись, а Лука зиркнув якось навіть винувато. І що це в нього за деструктивні бажання? Мора примружила ліве око… Овва! Вогник інтерна, досі непохитно-яскравий, жахтів нині, наче купальське багаття. Ну, спишемо це, вирішила жінка, на келишок-другий, перехилений на дозвіллі, і пильнуватимемо надалі… Бо надто вже знайомі прикмети у цієї болячки…

З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.

— Психологічний тренінг, еге ж? — скептично примружився він.

Мора кинула на нього зверхній погляд.

— Ні, оперативний інструктаж, — відказала вона.

Вітій кволо всміхнувся.

— Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут — цілком нормальні, — все ж таки визнав він, — проте мені дорога ця втішна ілюзія.

Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.

— Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?

Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх — такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…

— От, приміром, ти, Мар’яне, — кивнув до хлопця Вітій. — Чого би ти нині найбільше хотів?

— Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! — твердо відказав білявий. — Знайти і прикандичити!

— А ти? — Вітій обернувся до Луки.

— Підтримую, — тихо проказав він. — Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.

Квестор прихильно кивнув.

— Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.

Хлопці радісно перезирнулися.

— От бачиш, — Вітій обернувся до Мори та підморгнув, — у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?

— Ну, ти знаєш… — замислилась вона, — підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.

Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?

* * *

Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.

Чоловік та жінка схилились над пергаментом, розстеленим на кам’яній плиті. Чоловік, очевидячки, занурений у поважний роздум; його губи щільно стиснені, а дбайливо перев’язана долоня притримує край старовинної карти. Жінка, по-юнацьки гарненька попри зрілий уже вік, сторожко позирає на стіл, спираючись на плече свого супутника.

— Ти впевнений щодо всього цього?

— Гм?.. — неуважно кидає Наглядач.

Жінка відступає на крок і позирає на нього з-під довгої темної гривки.

— Це місце… Тут трохи моторошно.

Наглядач повільно усміхається.

— Авжеж.

— Ти мене не заспокоїв! — докоряє гостя.

Чоловік знизує плечима.

— Вибач. Так треба. Тут ця річ, — він обережно торкається карти, — спрацює найкращим чином. А я не маю права приставати на менше, ніж найкраще.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: