Невдовзі на місто зійшла вечірня прохолода, і вулицями поплив легкий туман. Кельнер, непривітно позираючи, вже почав заносити стільці та столики до приміщення, тож Лука підвівся і рушив повз двері інквізиторіату, задерши голову, аби вгледіти бодай щось у вікнах, за якими якраз почали вмикати світло.

Йому здалося, ніби повз вікно пройшла недавня красуня, і Лука замислився, що ж такого вона могла робити на цій лихій службі. Перейнявшись своїми думками, він на мить втратив дотик до світу, тож, коли хтось торкнувся його плеча, Лука скинувся так, що йому заледве серце з грудей не скочило.

Позаду — двійко молодиків, яких він нещодавно був спостеріг при виході з управи. Тобто один так точно молодик, зухвалий білявець із лукавим вищиром, другий — старший, літ під сорок, із поглядом добрим і зажуреним, наче в старого пса. Обоє були вбрані в темні пари, проте білявий носив піджак у смужечку, від чого робився подібний на якогось гулящого артиста. Нічого особливо зловісного Лука у двох зустрічних не відзначив, проте тут-таки старший нібито мимоволі провів долонею вздовж свого піджака, змусивши пригадати Горганові збройні жарти.

— Ну? — поцікавився молодик.

Лука звів брови.

— Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?

— Я просто собі гуляю, — обурився Лука, — не можна хіба?

— Гуляєш… — заусміхався білявий, — три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?

Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.

— Мені — нічого! — вибухнув він. — Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!

— Ми?! — блимнув очима молодик.

Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.

— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.

Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.

— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!

I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.

— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.

Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.

— То що, зайдеш до нас?

Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.

— Зазирнув би, — погодився Лука.

— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.

Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.

— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.

Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.

— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.

Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.

Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.

Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.

— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.

Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».

Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.

На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.

— Сідайте, пане Ведель, — м’яко промовила вона. — Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.

Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.

Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його — куртка з кумедними наліпками та просторі джинси — був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе — напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.

Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.

— Послухайте, пане Ведель…

— Та кличте мене Лукою — який іще з мене пан… — хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.

— Гаразд. Лука. Тоді я — Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.

— Приємно.

— Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі — а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…

Хлопець напружився.

— Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.

Той розгублено кліпнув очима.

— А з чого чай?

Мора розсміялася.

— Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.

Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.

— Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?

Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.

— Я розкажу вам про суть нашої роботи, — повідомила Мора, — але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.

— Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…

Вона дозволила собі іронічний усміх.

— Зиску мені з тих паперів. Я не знаю жодного договору, який би замкнув вуста хвалькові або п’яниці.

Він скривився, але нібито визнав її аргументи. Хороший знак — інший би взявся заперечувати свою балакучість, а отже, і власну людську природу.