— То що ви пропонуєте?

Мора дістала з кишені невеличкого шкалика з темною рідиною.

— Ми звемо цю речовину «умбра». Слабкий її розчин цілковито безпечний. Проте, одної краплі досить аби стати, гм-м-м… відвертішим. Щоб обіцяти, повністю відповідаючи за свої слова. Такий стан триватиме близько години, потім — брешіть собі на здоров’я, однак дана тут і зараз обіцянка залишатиметься в силі. Ви не зможете її порушити.

Лука недобре примружився на шкалик.

— Що ви хочете, щоб я пообіцяв?

— Нічого особливого. Просто тримати в таємниці те, що стосується роботи Магістрату. Не розповідати нікому, окрім його співробітників.

— Гаразд, а які я матиму гарантії, що це, скажімо, не отрута? Мерцеві легше над усе зберігати таємниці.

Мора кивнула поблажливо.

— Бачите, я приготувала дві чашки. Я вип’ю того ж таки розчину, що і ви. Пообіцявши при тому чесно відповісти на всі ваші запитання. Гм. Якщо вони стосуватимуться справи, певна річ.

Завваживши її уточнення, він глузливо підкинув брову — Морі аж холодом сипнуло по шкірі, настільки знайомим видався цей вираз. Слід відпроситися з роботи й відпочити, як слід — бо вже мариться казна-що…

— То що ви надумали?

Хлопець повагався ще хвильку і зрештою, знизавши плечима, відчайдушно кивнув. Мора розкоркувала шкалика і відважила їм обом по краплі. Стежачи за її рухами, Лука раптом нестямно заусміхався.

— Ви знаєте, — мовив він, — такої чудернацької співбесіди в мене ще ніколи не було.

— То ви ще не знаєте, яка в нас робота.

Лука кивнув і, нахильцем видудливши чай (а дарма — доброго ж заварила!), промовив за нею слова обітниці.

Мора зітхнула. Необхідність пояснювати все це її не тішила — першою реакцією втаємничуваних, переважно, були звинувачення у шаленстві. Ну але що поробиш.

— Ви напевне, неоднораз чули про так званих душевнохворих, — зрештою почала вона. — Говорячи таким чином, ми визнаємо ймовірність того, що душа може хворіти. Зараз же нам з вами доведеться піти далі і припустити, що вона може не лише захворіти, але й померти. Зрідка трапляється навіть так, що душа помирає раніше за тіло. Саме такі випадки і належать до компетенції Нічного Магістрату.

Кандидат в інтерни сплів пальці довкіл порожньої чашки, дивлячись широко й незмигно. Він — що? Невже — отак зразу взяв і повірив?

Сказати, що Лука отак зразу взяв і повірив, було б не цілком коректно. Він був нормальний сучасний хлопець, вихований у поблажливій зневазі до релігії, рівно ж як і до науки. Ні те, ні друге не могло надати задовільних пояснень, хоч і претендувало на віру, тож коли б Мора взялася тлумачити, Лука одразу впізнав би знайому облуду. Але Мора і сама не знала, чому так відбувається.

Просто іноді люди втрачали життєву снагу, і звалося це по-всякому — жалобою, нудьгою, чи частіше, за наших часів, — депресією. Більшість із тих страдників виринали зрештою з чорторию занепаду, але декотрим щастило менше, і душа їхня, знесилена, гинула, хоча тіло ще лишалося жити. Воно, проте, відставало ненадовго. Всього на дев’ять днів. Далі плоть наздоганяла втікачку — серцевим нападом, крововиливом чи фатальною кататонією.

Мора не наполягала на тому, що згасає саме душа. Надто вже містичне значення надавало людство цьому поняттю, тож в Магістраті говорили радше про «аніму», життєву силу. Між собою ж називали її просто «вогником».

Тут, проте, слід було мати на увазі, що причини для втрати життєвих сил можуть бути різні. В одних — тривала депресія та, зрештою, цілковита апатія та нечулість, в інших — катастрофа, настільки потужна, що все інше втрачало сенс. Отож і поводження приречених у свої останні дев’ять днів різне. Перші, що їх в Магістраті кликали moribundi, завмирали непорушно, байдужі до всього світу, другі ж — inferi — нажахані й нестямні, панічно шукали порятунку, і байдуже, в який спосіб.

Біда полягала в тому, що такий спосіб існував. Приречений міг дістати відстрочку присуду, позбавивши життєвої сили іншого. Йшлося про вбивство, причім бажано, людини молодої та безжурної. Зловивши останній подих жертви, убивця іще деякий час годувався життєвою снагою передчасно загиблого.

От у це вже повірити було значно важче, і коли б Лука не бачив на власні очі убивства на Кутній, він би нині порадив чарівній Морі не пити дурного натщесерце. Проте бачив же — і довіку не забуде — збоченого поцілунку у скорчені конанням вуста.

Таких мисливців за чужим життям Нічний Магістрат вистежував, а знайшовши — намагався знищити. Інших же, сумирних приречених, доправляли до спеціально обладнаного притулку, де вони під належним наглядом чекали на завершення своєї новендіалії.[3]

Отож, коли прийняти це химерне пояснення, виходило, що ніхто Луччиного батька не вбивав. Його знищило інше — марнування душевних сил на пошук наукового визнання, яке так ніколи й не нагодилося. Лука добре бачив, що діється з батьком, та тоді він і припустити не міг, що хронічне невдоволення собою та світом може вбити не гірше за постріл у скроню.

Коротко перемовившись із велично-сивим, хоч і втомленим надміру квестором Вітієм, Лука вийшов з Магістрату й почимчикував, куди очі світять. Його недавній запал, навіть страх, у передчутті розкриття кривавої змови супроти мирного населення якось нараз розвіявся, лишивши по собі млосну тугу та притлумлений сумнів.

Два останні роки він жив бажанням відплати, заклавши йому в жертву можливість вивчитися на щось путяще, та і просто — нормальне людське життя, як дружнє, так і особисте. Його шкільні товариші давно вже вибрались до університетів, завівши собі нових друзяк, а подружка Янка, що бачила в Луці передусім перспективного професорського сина, була гірко й незворотно розчарована.

Отже, так чи інак, а Лука випав зі щільного суспільного графіка, й остання співбесіда лише заплутала справи замість того, щоби владнати. Перспектива ганяти нічними вулицями за кровожерними шаленцями його чомусь зовсім не вабила, навіть, можна сказати, навпаки.

Аж тут, перечепившись через камінь вищербленої бруківки і боляче забивши палець, Лука усвідомив, що якраз тепер він іде тими самими нічними вулицями, і ніщо не може завадити черговому зловмиснику зненацька постати з туману, дістати зброю і… Лука здригнувся. Ніколи раніше не боявся він ні грабіжників, ані вбивць, вважаючи, що першим він не може надати поживи, а другим — достатніх підстав. Проте тепер він знав, що в підставах може й не бути аж такої вже нагальної потреби.

Озирнувши плетиво тіней від шпичастих брам та зеленавий відсвіт ліхтаря на бруківці, Лука відзначив, що місто дивовижним чином стало істотно зловіснішим, коли порівнювати з тим же містом, скажімо, вчора. Йому спало на думку, що він почувався би значно краще, відчуваючи під рукою затишну вагу вогнепальної зброї.

Пришвидшивши крок, Лука вибрався на добре освітлені та повсякчасно сповнені людом вулиці довкіл Ринкової площі. Мимоволі зітхнув з полегшенням; і тут, разом зі спокоєм, до нього вернулася відкладена до пори підозра. А чи не занадто рано він відмовився від помсти? Чи знає він достатньо про Магістрат, аби бути певним, що його співробітники не помиляються, а чи й не зловживають, бува, своїми повноваженнями?

Щойно сформулювавши те, що бентежило його найбільше, Лука відчув, як йому повертається впевненість, а головне — окреслюється ціль. Вони запропонували йому роботу, а разом з тим — доступ до своїх таємниць? То що ж, не слід відмовлятись. Адже навряд чи ще коли нагодиться така зручна оказія зсередини перевірити сумлінність магістратців, ставши таким чином сторожем над сторожею.

Були часи, коли Вітій любив збирати співробітників на робочу нараду. Він іще трохи блазнював тоді, вдаючи магістра якогось таємного ордену, який врочисто відкривав зловісну зустріч під покровом ночі. Він був тоді молодший, певна річ, і вихваляючись перед Мелісою, повідомляв, що поспішає на шабаш, а та змушувала його обіцяти, що тепло вдягнеться і не забуде повечеряти.