Мануель Гонсалес на прізвисько Пліній, шеф МГТ — Муініципальної гвардії міста Томельйосо в провінції Сьюдад-Реаль — своїм звичаєм підхопився з ліжка рівно о восьмій ранку. Годинникові стрілки були так припасовані до його мозку, що заледве на ратушній вежі вибивало перший з восьми ранкових ударів, він розплющував очі й кліпав віями, зустрічаючи денне світло з невиразним відчуттям першого пробудження до життя. Десь за четвертим ударом дзиґаря вже ставав цілком свідомим свого існування, своєї родини та обов'язків. А за восьмим сидів на краєчку ліжка, чухаючи потилицю і втупившись очима в розцяцьковану мушлями скриньку на шитво, що споконвіку стояла на мармуровій плиті комода.

Поки він так сидів, напіводягнений, Грегорія, його дружина, занесла до кімнати добре випрасуваний сірий літній мундир і начищені до блиску чорні черевики.

Вбравшись, затягнувши ремінь з належним за статутом пістолетом (бувши шефом, кийка не носив) і надівши кашкета без будь-якого познаку хвацькості, вийшов на побілений вапном дворик з криницею, смоквою та повитою виноградом альтанкою. Кинув оком на байдуже небо, де плавали в ясній блакиті білі грайливі хмаринки.

Дочка Альфонса підійшла до нього зі своїм звичним «добридень, тату» і чашкою чорної кави, котрою Пліній починав свій день. Тимчасом як він мовчки смакував напій, не сідаючи, дружина і донька дивились на нього, як завжди, з прихованою ніжністю. Він допив каву і, не уриваючи мовчанки, неквапливо скрутив цигарку. Глибоко затягся, випустивши дим густою цівкою, і мовив:

— То я пішов. Може, що треба?

— На обід прийдеш?

— Так.

— Не забудь сказати бакалійникові, що в нас закінчується олива.

— Гаразд. А тобі, доню, нічого не треба?

— Ні, тату.

Не заходячи в зайві розмови, він усміхнувся до них і, піднісши праву руку на прощання, вийшов через хвіртку, бо головний вхід до будинку призначався тільки для візитів.

Дорога завжди була та сама. Привітання й слова, з котрими зверталися до нього зустрічні, повторювались майже без жодних змін:

— Добридень, Мануелю!

— Вітаю, шефе!

— Сьогодні не нарікатимеш на погоду, Мануелю. День видався прямо-таки червневий.

Пліній, не виймаючи з рота сигарети, лиш мугикав на відповідь, осміхався або кивав головою — залежно від обставин.

Жінки, що замітали вулицю перед своїми оселями, приставали на хвильку, пропускаючи його. Оскільки був понеділок, на дорозі аж роїлося від вантажівок з причепами й мотоциклів. Ще не всі подавили виноград, хоча більшість уже здала врожай до кооперативу. Вуличний гомін перших вранішніх годин був лункий, далекий і малослівний. Білі мури на осонні більше впливають на людську психіку, аніж затінок. Життя ще не надто гнітить. А надвечір усе згинається під тягарем дня, набирає ваги, стає гучнішим і не таким чистим.

Маноло, найстаріший голяр містечка (відомий, окрім того, своїми майстерно плетеними стільцями і грою на гітарі), що вивішував о тій порі голярське причандалля над дверима свого закладу, спитав Плінія:

— Ти виноград спродав чи зробив вино, Мануелю?

— Спродав.

— Дону Лотаріо, ясна річ?

— Атож, — буркнув той, не зупиняючись.

— Так, він добре платить і людина порядна…

Коли Пліній дістався ратуші, вартівник при вході по-вояцькому, але недбало віддав йому честь:

— Нічого нового, шефе.

У вестибюлі під наглядом капрала Малеси відбувалася зміна варти. Восьмеро чи десятеро вартівників, що чергували вночі, заросли бородами і мали синці під очима. Натомість ті, що прийшли їх змінити, були чисто виголені й виспані, і тепер, після інспекції, неквапливо діставали сигарети й виходили парами на патрулювання.

— Нічого не сталось? — спитав Пліній у Малеси, не відповідаючи на його привітання.

— Нічого, шефе. У місті лад і супокій, — осміхнувся той. Якщо немає нічого нагального, я залюбки поснідав би в барі «Лові».

Пліній зайшов до свого кабінету шефа МГТ. Погортав рапорти, що лежали на столі. Накрутив настінний дзиґар, який висів тут ще з часів алькальда дона Хесуса Ухена, і кинув погляд на блискучу срібну пластину над своїм кріслом: «його екселенція пан Міністр і в його імені найсвітліший пан Генеральний директор Безпеки номінує Гоноровим Комісаром бригади карного розшуку дона Мануеля Гонсалеса Родріго, шефа Муніципальної гвардії Томельйосо, на визнання його надзвичайних заслуг… і т. д. і т. п.».

Потім він визирнув у вікно на вулицю Польову і якусь хвилю спостерігав за людьми, що поспішалися на ринок чи поверталися звідти з плетеними кошиками або ж пластиковими торбинками в руках

Людей так засмоктала повсякденність і вони настільки вірили своїм узвичаєнням, що Пліній знав майже напевне, хто ось-ось з'явиться на розі вулиці, хто заверне до різника Каталіно, з ким зупиниться погомоніти Херонімо Торрес і хто вийде з костьолу після ранкової меси. Ринкова площа — його площа — не що інше, як театральний кін, де щодня йшла одна й та сама вистава з дуже незначними змінами у складі акторів.

Замислившись, Пліній простояв коло вікна до дев'ятої години, після чого вийшов на площу й попрямував до цукерні, власницею якої була його добра приятелька Росіо.

Там, окрім жінок, що ласували солодкими тістечками, в кутку біля кавоварки сиділи вже Брауліо, філософ, і Лотаріо, містечковий ветеринар.

— Про вовка помовка, — не відриваючись од свого тіста, сказала на його появу Росіо. — Як став комісаром, то й голиться щодня, а не двічі на тиждень, як раніше.

Пліній, наче й не до нього мовилось, урвав той потік слів дещо холодним «добридень».

У Брауліо, філософа, в ногах стояв кошик з холодними наїдками й чималим кавуном, що світив своєю лисиною з-під накривки. Ледь Пліній підсів до нього, той виголосив немов продовжуючи перервану розмову:

— Я вже казав і повторюю, що в нашому житті все не так, як має бути, а самий факт існування людини є помилкою природи.

— А факт існування псів — не є помилкою природи? — на-поважне спитав Пліній.

— Не є. Псам, віслюкам, слонам, китам, блощицям, так само як і всім іншим створінням, що ходять і повзають по землі, літають чи плавають, бракує розуму збагнути, що вони втрапили у пастку. Натомість людина спостерігає це, заледве починає мислити. Найгірше й найпечальніше те, що вона усвідомлює свою смертність. І перше, що вона відкрила завдяки своєму розумові, — це не колесо, вогонь та одяг, а власний неминучий кінець.

Тварина не відає, чим вона є і чим стане. Людина ж знає, і тому її життя є поступове конання.

— Гаразд, Брауліо, — нетерпляче урвав його, навіть не донісши тістечко до рота, ветеринар Лотаріо. — Але що це має спільного з призначенням нового алькальда, про що ми допіру говорили?

— Так, так. Що тут спільного? — жваво завторувала йому Росіо.

— Невже незрозуміло? Адже якщо людина є помилкою природи, то всі її вчинки, слова й наміри мусять випливати з тієї первинної помилки. Тож однаковісінько, хто стане алькальдом — Рамон чи Роман, бо все, що вони зроблять чи, навпаки, не зроблять, призведе з часом до нової низки помилок.

— Якщо так міркувати, — поважно мовив Пліній, — то бай» дуже, добрий ти чи злий, розумний чи дурний, ошуканий чи ошуканець.

— Авжеж, жодної різниці. Все закінчується цілковитим за буттям під могильною плитою. Усе це важить стільки ж, скільки вітер, що рік тому прошелестів у верхів'ях дерев на цвинтарі.

— Цур вам! — знову втрутилась у розмову Росіо. — Ви гадаєте, приємно слухати щоранку Брауліові балачки про смерть?

— Але ж, Росіо, це єдина варта розмови тема. Це єдине, про що мусимо дбати по-справжньому. А решта — пусте.

— Мене особисто смерть мало обходить, філософе.