— Брехня і глупство, люба моя.

Брауліо — в береті, ледь зсунутому на потилицю, без краватки, із зосередженим обличчям — не зводив очей з чергового співрозмовника й без упину водив указівним пальцем правої руки, немов окреслюючи в повітрі контури своїх думок.

— Річ у тім, що ви, жінки, скорше ірраціональні істоти, ви надто ледачі розмислом, щоб думати про смерть. Ви не хочете нічого про неї знати. Ви надто приземлені, надто метушливі, не-здольні до злетів думки, що є привілеєм нашого, чоловічого мозку.

— Браво, чорт забирай! Ти й Ціцерона за пояс заткнеш, Брауліо! Якби ти мав освіту, то друкувався б зараз в «Ревіста де Оксіденте». Хоча, щиро кажучи, ті, що сягають думкою таких глибин, не потребують писати. їх розмисел живе у віках.

— А кохання? — спитала Росіо, яка слухала мудрування Брауліо з квасною міною. — Невже кохання нічого не важить? Чи це не тема для розмови, як ви кажете?

Брауліо, ще не оговтавшись од ветеринарового компліменту, відразу прибрав зосередженого виразу.

— Кохання — це мана, затьмарення розуму, коли кров ударяє в голову чи нижче живота. Воно минає швидше ніж субота…

Ми ціле життя вигадуємо бозна-що — відтокові ринви й рівчаки для сліз, аби тільки не думати про те єдине, що є насправді і реальне.

Помалу-малу до цукерні набилося стільки люду, що приятелів притиснули до стіни, і розмова урвалася. Дон Лотаріо спохопився перший, поглянувши на годинник.

— Тим часом бувайте, панове! Мені треба ще до винарні. Якщо я буду потрібен, Мануелю, то знаєш, де мене шукати.

І, енергійно проштовхуючись, подався до виходу з цукерні.

Пліній і Брауліо, котрих штурхали зусебіч ліктями й зачіпали кошиками, прийняли в частунок од Росіо по келишку касальї і ще якийсь час притишено гомоніли про «черевообдимання» (філософове слівце), тобто дрібниці життя. Вичерпавши цю тему, вони також подались надвір.

— Ходіть з богом, ти, законнику, і ти, ворожбите на черепах! — мовила їм услід Росіо, витираючи з чола піт.

Пліній, перш ніж повернутися в кабінет, трохи покружляв своїм звичаєм площею. Привітався з кількома прихожанами, що входили до костьолу на жалобну відправу за упокій душі дона Антоніо Саласіо, котрий помер напередодні в мадрідському шпиталі; провів очима величезну цистерну зі спиртом; зайшов до Феліпе Ромеро, щоб той доставив додому оливи; купив у Кінто в кіоску «Лансу» — провінційну газету й повернувся до них. Поки він прочитав «Лансу», де докладно описувались усі футбольні матчі, зіграні напередодні в провінції, немов усе наше життя — суцільний матч, і погортав папери, вибило одинадцяту.

Невдовзі принесли вранішню пошту. Серед розмаїтої кореспонденції на зразок часопису іспанських муніципальних гвардійців, проспекту якоїсь енциклопедії, анонімного листа, на міського дорадника й реклами зброї він натрапив на конверт зі штемпелем «Генеральна дирекція Департаменту безпеки. Бригада карного розшуку. Мадрід».

У Плінія звузились очі й напружились м'язи обличчя, немов він силкувався вгадати зміст листа. Обмацавши і покрутивши його в руках, неквапливо розпечатав.

У часи, коли в цих краях за тяглову силу слугували мули, дон Лотаріо мав задосить роботи. Однак, відтоді як поле, за його ж висловом, змеханізовано, а великих злочинів чи публічних скандалів останнім часом не лучалося, ветеринар нудьгував. Нудьгував як різник під час великого посту, нидів у своїй «клініці», котру після того, як мули стали непотрібні, волів називати «винарнею». По правді кажучи, великий будинок дона Лотаріо на вулиці Вера Крус завжди сповняв обидва ці призначення.

У жовтні там бродив виноградний сік, а тварин лікували цілорічно. Відразу за дверима, так би мовити, у сінях, було приміщення для таврування худоби. Од тих часів лишилося тільки поржавіле ковадло й півтузіня підків, розвішаних, як у музеї, на стіні. Далі, по лівий бік, містились кабінет і лабораторія. Праворуч — винотока, а під нею льох.

Нині, по закінченні винобрання, довкола стояла тиша й пустка возовні. Близько одинадцятої години ранку дон Лотаріо знудьговано переглядав різні службові папери. Час од часу він зажурено поглядав на полиці, заставлені старовинними книгами з ветеринарії, і на білий стіл, де вишикувались усілякі реторти, слоїки, терези та позолочений мікроскоп, що, мов зачарований птах, зачаївся під скляним ковпаком. На вільних од полиць простінках висіли запилюжені анатомічні таблиці, фотознімки породистих коней і заправлений в рамці його диплом, а на письмовому столі — кілька тек з паперами, розрахункові книги й телефон.

Але, по щирості, куди більше ніж за своєю колишньою славою і фаховими клопотами дон Лотаріо знудьгувався за поліційними пригодами, пережитими колись разом з Плінієм… Навіть більше ніж знудьгувався-він марив собі під час своїх каламарських ранків про захоплюючі пригоди, які б увійшли до славних аналів історії МГТ, уявляв кримінальні таємниці, котрі, спираючись на великий досвід Мануеля Гонсалеса, він міг би розплутати на славу їх обох та їхнього міста Томельйосо. Щодня він обмірковував новий, щораз складніший і важчий випадок.

Того ранку, коли в його думках почала вибудовуватись історія загадкової смерті семи поважаних осіб у міському казино, побіля його ліктя задзеленчав телефон.

— Алло!

— Дон Лотаріо?

— Слухаю тебе, Мануелю,

— Чи не могли б ми зустрітися о пів на першу на терасі «Сан Фернандо»?

— Щось сталося??

— Так.

— Що саме?

— Лист… з Мадріда. Докладно розповім при зустрічі.

— Гаразд, Мануелю.

Ясна річ, що вже ополудні дон Лотаріо кружляв плодею. Від бензозаправної станції до вулиці Незалежності й назад.

Було це в понеділок, як уже сказано, по закінченні винобрання, коли повітря застигає в безруху. Льохи були повнісінькі барил, а кишені — надій або ж новісіньких банкнотів, щоїх видають банки у жовтні. Люди полагіднішали, відпочиваючи після багатоденних трудів. Лиш виноградники з опалим галуззям і сухим листом тужили за втраченими гронами.

Дон Лотаріо кілька разів обійшов площу, привітався з пастором доном Мануелем Санчесом Вальдепеньясом — змарнілим, але, як завжди, життєрадісним і дотепним; перекинувся жартом з лікаревим сином Пепіто Ортегою; помахав рукою своєму колезі Антоніо Боласу, що проїхав повз нього на авто, і, коли вкотре вже поглянув на годинник, нагодився поліцейський Чічарро.

— Добридень, доне Лотаріо! Шеф просить, якщо ваша ласка, зайти до нього в бюро.

— Що ж, ходімо!

Вони перетнули площу на порушення правил вуличного pyxу, хоча обидва репрезентували законність, і дон Лотаріо майже клусом забіг до кабінету комісара.

— Ось і я! То що за таємницю ти хотів мені повідати, друже Мануелю?

Пліній видобув тютюн та бібулку, скрутив цигарку, запалив і лиш тоді проказав урочистим тоном, старанно розділяючи слова:

— Я одержав листа від нашого приятеля, комісара бригади карного розшуку в Мадріді дона Ансельмо Пералеса.

На обличчі дона Лотаріо відбився радісний подив.

Пліній дістав з кишені листа, обережно розгорнув його, начепив окуляри й зачитав, ретельно додержуючи розділових знаків:

«Пану Мануелю Гонсалесу, шефу Муніципальної гвардії Томельйосо. Шановний і любий мій друже! Даруйте, що турбую Вас, але тепер я веду справу, в якій виступають особи, котрі походять з Томельйосо. Тож мені спало на думку, що, можливо, Вас зацікавить цей випадок і Ви зголоситесь допомогти нам. Недаремно Ви маєте славу найліпшого детектива в Іспанії.

У нас доволі роботи, мені бракує людей, тож я хотів би якнайскорше передати Вам справу. А з огляду на те, що Ви маєте почесне звання комісара і хрест за особливі поліційні заслуги (я не полюбляю слово «поліційний», та вже даруйте), мені видається доречним просити Вас про співпрацю. Я погодив це зі своїми зверхниками, які дуже прихильно ставляться до Вас і дали мені, як то нині мовиться, «зелену вулицю». Я одержав також достатні кошти на покриття всіх Ваших видатків у столиці, так само як і видатків нашого вельмишановного дона Лотаріо. Я не знаю, які у Вас стосунки з алькальдом (гадаю, якнайкращі), ані Ваших обов'язків, але не думаю, щоб існували поважні перешкоди (в противному разі прошу мене повідомити) для вашого від'їзду. Пам" ятайте, що наше прохання є високою честю як для Томельйосо, так і для міської гвардії. Одне слово, Мануелю, дайте мені знати телефоном про Ваше рішення. Я рахую, що удвох ви швидко впораєтеся з цією справою, з ми матимемо приємність провести з вами кілька днів.