На кухні Лора підігріла молоко в каструлі, щоб зробити собі гарячого шоколаду, іншою каструлею вона сердито постукала в стіну. Від стелі відлупився шматок тиньку завбільшки з тарілку і гепнувся на підлогу.
— Чорт!
Лора сердито зиркнула на каструлю, яку вона досі стискала в руках. Почулося шипіння, і підгоріле молоко полилося з каструлі.
— Чорт! Чорт! Чорт!
Прибравши розгардіяш і підігрівши ще молока, Лора сіла до столу, обома руками обійнявши теплу кружку. Вона відчувала, що хмари збираються в неї над головою, земля хитається під ногами. Напевно, буде буря. Її турбували не стільки сусіди, скільки Ентоні. За останні тижні щось змінилося. Його фізичний стан поступово погіршувався. Зрозуміло, вік, але є і ще щось. Це важко передати словами. Лора відчувала, Ентоні йде від неї, він немов розчарований коханець, який таємно пакує свої речі, готуючись до втечі. Якщо вона втратить Ентоні, то й Падую втратить також, а разом вони являли собою її єдиний притулок від божевілля цього світу.
Від того часу, як вона розлучилася з Вінсом, підмурки, на яких трималося її життя, захиталися. Кинувши університет і можливість професійно писати заради заміжжя з Вінсом, вона сподівалася народити дітей і реалізуватися в материнстві, а потім, можливо, здобути ступінь заочно. Та нічого з її планів не справдилося. Лора завагітніла лиш один раз. Перспектива мати дитину тимчасово зміцнила їхній шлюб, що вже потроху розпадався. Вінс не шкодував грошей і обладнав дитячу за вихідні. Наступного тижня в Лори стався викидень. Кілька років вони відчайдушно намагалися замінити дитину, яку втратили, іншою. Секс перетворився на безрадісний обов’язок. Лора з Вінсом відбули всі необхідні, деколи принизливі медичні процедури, щоб визначити, у чому полягає проблема, але результати показували — все нормально. Від неможливості мати те, чого йому заманулося, Вінс більше сердився, ніж сумував. Із часом, до неабиякого полегшення Лори, вони перестали займатися сексом.
Саме тоді Лора почата планувати втечу. Коли вони одружилися, Вінс наполіг на тому, щоб його дружина не працювала, потім виявилося, що їй не судилося народити дитину, а брак освіти і кваліфікації становив серйозну проблему, коли вона кинулася шукати роботу. Лора хотіла працювати, бо, щоб піти від Вінса, треба було мати якісь гроші. Вона не бажала багато заробляти, лише достатньо для того, щоб винайняти квартирку і прогодувати себе, вислизнути одного дня, коли Вінс на роботі, а відтак розлучитися з ним на безпечній відстані. Але їй пропонували лише тимчасовий підробіток з найнижчою платнею.
Цього не вистачало, тож вона взялася писати роман, мріючи про бестселер. Щодня Лора годинами працювала над книгою, старанно приховуючи будь-які сліди своєї роботи від чоловіка. Через шість місяців роман був готовий, і з великими надіями Лора почала розсилати його агентам. Іще через шість місяців тека з відмовами за товщиною майже зрівнялася з рукописом. Усі відмови аргументувалися, на диво, однаково. Вона пише «гарно», але сюжет надто «простий». У безнадії Лора відповіла на оголошення в жіночому журналі. Там потребували авторів, які могли б писати короткі історії специфічного формату для видавництва, чия читацька аудиторія швидко зростала. Внесок за квартиру Лори був заплачений з гонорару за жахливе нудотне порно для «журналу пристрасних жінок з палкими бажаннями» «Пір’я, мережива і фентезі».
Почавши працювати в Падуї, Лора припинила писати. На щастя, їй більше не треба було вигадувати ті жахливі оповідання через матеріальну скруту, а роман зрештою потрапив у сміттєвий кошик. Розпочинати новий їй не стало сміливості. Чи Лора звичайна боягузка, що боїться підкорювати вершини, бо можна й упасти? У Падуї з Ентоні вона могла про це не думати. Будинок був її фізичною й емоційною фортецею, а Ентоні — шляхетним лицарем. Лора провела кінчиком пальця по поверхні свого вихололого шоколаду. Без Ентоні й Падуї вона знову втратить опору в житті.
Розділ 5
Ентоні крутив свій джин з лаймом у склянці й слухав, як кубики льоду дзенькають у рідині кольору перідоту.[9] День лише починався, але холодний алкоголь мав розбудити рештки тепла, що ще залишились у його венах, а зараз Ентоні потребував хоч якоїсь енергії. Він ковтнув іще й поставив склянку на стіл серед старовинних дрібничок, які він дістав з однієї зі своїх шухляд. Ентоні прощався з речами. Зараз він почувався, наче кривий дуб у руках різьбяра або мов хлопчик, що одяг пальто свого батька, але, чітко усвідомлюючи свою нікчемність, він не боявся. Тому що тепер мав план.
Коли Ентоні почав збирати загублені речі, у нього не було жодної конкретної мети. Він просто хотів зберегти їх на випадок, якщо вони знову потраплять до власників. Часто Ентоні сам не міг визначити, що він знайшов — сміття чи скарб. Але хтось десь знав це напевно. А потім він знову почав писати, вигадував історії навколо тих речей, які знаходив. За роки він заповнив усі шухляди й полиці фрагментами чужого життя. І якимось чином чужі загублені речі допомогли склеїти його розбите серце, знову зробити його життя стерпним і навіть не позбавленим сенсу. Звісно, він не став щасливим, це неможливо після того, що сталося. Та його покалічене, вкрите жахливими шрамами існування знову почало хоч якось держатися купи, чогось вартувати. Життя з клаптиками блакитного неба серед сірих хмар, як отой клаптик неба, який він зараз тримав у руці. Він знайшов цю річ у стічній канаві на Коппер-стрит дванадцять років тому, якщо вірити надпису. Елемент пазла — яскрава блакить із клаптиком білого збоку. Просто клаптик кольорового картону. Більшість людей навіть не помітили б його, а ті, хто помітив, сприйняли б за сміття. Однак Ентоні знав, що для когось утрата цієї частки стала великим нещастям. Він поклав шматок пазла собі на долоню. Кому він належав?
Вони мали неправильні імена. Мауд — ім'я, схоже на скромну маленьку мишку, зовсім не таке, як жінка, котра його носила. Якщо назвати її буркотухою, це був би комплімент. І Ґледіс — таке ясне і миле ім'я, ім'я-радість.[10] Але бідолашна жінка, якій воно належить, зараз рідко має нагоду радіти. Сестри нещасливо живуть разом у будинку із симпатичною верандою на Коппер-стрит. То був будинок їхніх батьків і місце, де вони обидві народились і виросли. Якою Мауд прийшла в цей світ, такою і залишилася на все життя — крикливою, вимогливою, настирною. Перша донечка, батьки потурали їй, поки було вже надто пізно виховувати в цій дитині хоч якусь чуйність. Змалку в усьому світі вона помічала лише себе-кохану. Ґледіс удалася тихою втішною дівчинкою, котра, як і її мати, заледве встигала задовольнити власні основні потреби під натиском вимог своєї чотирирічної сестри. Коли у вісімнадцять років Мауд знайшла кавалера, такого ж настирного й галасливого, як і сама, вся родина зітхнула з полегкістю, відчуваючи певні докори сумління. Їхні заручини й весілля усіляко заохочували, особливо коли виявилося, що наречений Мауд має переїхати до Шотландії у справах свого бізнесу. Після дорогого показового весілля, вибраного, а потім розкритикованого Мауд, за яке переважно довелося платити її батькам, вона вирушила обдарувати своїм янгольським норовом сердешне місто на заході Шотландії, яке нічого не підозрювало про таке щастя. А життя на Коппер-стрит стало безжурним і щасливим. Ґледіс та її батьки жили тихо й мирно. Вони їли рибу зі смаженою картоплею на вечерю в п'ятницю, сандвічі з лососем і фруктовий салат зі збитими вершками в неділю за чаюванням. Кожного четверга ввечері відвідували кіно, а щоліта на тиждень їздили відпочивати до Фрінтона.[11] Інколи Ґледіс разом зі своїми друзями ходила на танці до «Кооперативу». Вона купила хвилястого папужку, назвала його Сиріл і так і не вийшла заміж. Це не був її вибір, просто наслідок того, що доля не залишила їй особливого вибору. Ґледіс знайшла гарного чоловіка, але, на жаль, він обрав одну з її подруг. Ґледіс сама пошила собі сукню дружки і випила за їхнє щастя шампанське, змішане з солоними сльозами. Вона залишилася другом для них обох і хрестила їхніх двох дітей.
Мауд і її чоловік не мали дітей. «Надто хороша справа», — тихенько говорив їхній батько до Сиріла, коли про це заходила мова.
Батьки старіли і слабшали. Ґледіс дбала про них. Вона доглядала їх, годувала й купала, робила геть усе для їхнього комфорту і безпеки. Мауд зосталася в Шотландії та принагідно висилала безглузді подарунки. А коли вони зрештою померли, вона заявила, що похорон її надто зворушує, і не приїхала. Вміст примножуваного рахунку на Пошті було розділено між двома сестрами, і, як подяку за її відданість і турботу, батьки залишили Ґледіс будинок. Але в заповіті був іще один пункт, що невдовзі спричинив катастрофу. Там говорилося таке: якщо Мауд раптом залишиться бездомною, вона може жити на Коппер-стрит, поки її обставини не поліпшаться. Пункт, внесений до заповіту з найкращими намірами подбати про старшу доньку, передбачивши обставини, які батьки вважали за дуже малоймовірні. Та «малоймовірно» не означає «неможливо», і коли чоловік Мауд помер, то їй відібрало будинок, гроші й мову від люті. Він програв в азартні ігри всі активи, якими вони володіли, і вирішив, що краще раптово померти, аніж зустрічатися після цього з дружиною.
Мауд повернулася на Коппер-стрит старою вередливою жінкою. Мирне і щасливе життя, яким насолоджувалася Ґледіс, було зруйноване за одну мить. Мауд ввалилася через вхідні двері, вимагаючи в сестри грошей, щоб заплатити водієві таксі. Ця мегера оселилась у будинку на правах постійної гості без натяку на вдячність. Маючи добре відпрацьований репертуар дрібних капостей, вона дошкуляла сестрі за кожної нагоди. Вона клала цукор сестрі в чай, прекрасно знаючи, що Ґледіс цього терпіти не може, заливала кімнатні рослини, залишала безлад і хаос скрізь, де тільки з'являлася. Вона відмовлялася бодай пучкою кинути, щоб допомогти зі справами. Товста й бундючна, Мауд день у день просиджувала за пазлами, запихаючись помадкою і слухаючи радіо на повній гучності. Друзі Ґледіс до будинку більше не приходили, а вона сама намагалася тікати звідти якомога частіше. А її повернення завжди супроводжувалося «покаранням»: то «випадково» розбилася коштовна прикраса, то улюблену сукню ненавмисно попалили праскою. Мауд навіть відлякала птахів, яких сестра полюбляла годувати, залишаючи в саду недоїдки для сусідського кота. Ґледіс не могла знехтувати волю батьків, а будь-які спроби порозумітися з сестрою або стикалися з холодним презирством, або взагалі легковажилися. Для Ґледіс Мауд була мов той терміт, непроханий паразит, який вдерся в її дім і перетворив її щастя та спокій на купу трухлявого пороху. А ще Мауд шаруділа. Точнісінько як терміт. Пухкі пальці шаруділи об стіл, руки об стілець, об край раковини. Шарудіння — то найгірше катування. Невпинне, пронизливе, воно переслідувало Ґледіс удень і вночі. Може, Макбет зарізав сон, але Мауд убивала спокій.[12] Того дня вона сиділа за обіднім столом і шаруділа, закінчуючи велетенський пазл.
Це був «Віз для сіна» Констебла[13] — велетенська репродукція з тисячі елементів, найбільша з тих, які вона будь-коли складала. Це мав бути її шедевр. Мауд розсілася, мов жаба, навпроти своїх пазлів, надлишок сідниць звисав обабіч стільця, який кректав під її вагою, і шаруділа.
Ґледіс тихенько причинила вхідні двері за собою і, всміхаючись, спустилася вниз по Коппер-стрит. Вітер гнав і закручував хрустке осіннє листя над стічною канавою. Її пальці намацали в кишені край маленького клаптика картону, вирізаний на верстаті, блакитний із крихітною цяткою білого.
9
Коштовний камінь яскраво-зеленавого кольору.
10
Від англ. glad — радісний.
11
Маленьке містечко в Англії на березі моря.
12
«Макбет зарізав сон!» — ці слова чує Макбет після вбивства короля Дункана в однойменній п’єсі Шекспіра.
13
Джон Констебл — англійський живописець, пейзажист.