Запах гарденій завжди нагадував Лілії про її матір у блідо-блакитній сукні від Скіяпареллі.[19] Церква Святого Петра потопала в цих воскових квітках, їхній запах розносився прохолодним повітрям, яке рятувало запрошених родичів і друзів від немилосердного полуденного сонця надворі. Врешті, квіти вибрала Еліза. Лілія рада присісти. Нові черевики намуляли їй ноги, але марнославство не дозволило взути щось зручніше, не зглянувшись на артрит і поважний вік. Жінка в недоладному капелюшку, то, напевно, його мати. Половина присутніх на лавці позаду неї зовсім не побачать весілля. Вікарій попрохав присутніх підвестися, бо якраз заходила наречена у потворній грибоподібній сукні, відчайдушно чіпляючись за руку свого батька. Серце Лілії тьохнуло.

Вона запропонувала Елізі сукню від Скіяпареллі, їй вона сподобалася, але наречений мав іншу думку: «Милий Боже, Ліззі, ти ж не можеш виходити заміж у сукні мертвої жінки!»

Лілія ніколи не схвалювала вибір Елізи. Генрі. Хіба можна довіряти чоловікові, якого звати так само, як пилосмок? Коли вони вперше зустрілися, він з таким виразом дивився на неї згори вниз, опустивши свій блискучий ніс бараболею, що вона одразу зрозуміла: на думку жінки за шістдесят п'ять цей молодик зважати не буде. Він говорив до Лілії з перебільшеною поштивістю, наче натреноване цуценя. Насправді на першій родинній вечері, приготованій з такою любов'ю, поданій з найкращими намірами, у Лілії склалося інстинктивне враження, що ніхто з родини не пройшов перевірку, крім, звичайно, Елізи. А найважливішими активами Елізи, на думку цього Генрі, були її врода і поступливість. О, він розсипався в компліментах щодо їжі. Смажене курча майже таке саме смачне, як у його матері, а вино «справді хороше». Та Лілія помітила, з якою прихованою зневагою він шукав плями на виделці та своєму келиху для вина. Еліза навіть після цього вибачила його поведінку й вигадала собі якісь пояснення таким манерам. Так дбайлива мати вибачає своєму нерозумному немовляті. А Лілія думала, що йому потрібне не розуміння, а добрячий стусан під його опецькуватий зад. Але її не стурбувало це знайомство, Лілії не могло і приверзтися в нічному жахітті, що це триватиме довго. Генрі був осоружним додатком до їхньої родини, але вона могла потерпіти тому, що він тут тимчасово. Справді?

Еліза вдалася такою енергійною дитиною, вона завжди й у всьому шукала свій шлях. Могла, наприклад, одягти вечірню сукню з високими мисливськими чоботами й піти ловити тритонів у струмку. Вона полюбляла сандвічі з бананом і тунцем, а одного разу цілий день ходила задом наперед, щоб «лише відчути, як воно». Однак усе змінилося, коли померла її мати, дочка Лілії, тоді Елізі виповнилося лише п'ятнадцять. Батько одружився ще раз, привівши додому мачуху, яка пнулася зі шкури, щоб стати в родині своєю. Але вони так ніколи і не потоваришували.

Мати самої Лілії вчила її двох речей: одягатися за власним смаком і одружуватися лише з кохання. Самій їй вдалося перше, проте не друге, і вона шкодувала про свою помилку все життя. Лілія добре засвоїла урок. Одяг завжди був її пристрастю, романом, що ніколи не розчарує. Те саме й з її шлюбом. Джеймс працював садівником у сільському будинку батьків. Він вирощував анемони, жоржини й оксамитові троянди, які пахли літом. Лілію дивувало, що такий мускулястий і сильний чоловік, з руками чи не вдвічі більшими за її, може вдихати життя в делікатні пагони й бутони. Вона закохалася. Еліза обожнювала дідуся, але Лілія овдовіла, коли онучка була ще дитиною. Роки по тому одного разу Еліза запитала Лілію, як вона знала, що це саме той чоловік, за якого треба виходити заміж. І Лілія відповіла онуці, тому що він завжди кохав її. Їхній роман тривав довго, їм довелося подолати чимало перешкод. Батько Лілії не схвалював цей шлюб, а Лілія поводила себе вперто і нетерпляче. Та незалежно від того, які жахливі вибрики вона влаштовувала, яку кислу пику демонструвала, незважаючи на те, що приготована нею їжа була майже неїстівна, Джеймс кохав її. Вони щасливо прожили в шлюбі 45 років, і Лілія сумуватиме за ним до кінця своїх днів.

Коли померла її мати, Еліза втратила сенс життя, її несло за течією, мов порожній пакет. Так вона і крутилася на воді, доки пакет не зачепився за щось гостре. Генрі. Генрі керував фондом хеджування, й усі знали, що це негарна робота. Він мов садівник у світі фінансів, але вирощував не квіти, а гроші. На Різдво Генрі купив Елізі уроки кулінарії «Кордон бльо»[20] і взяв її до перукаря своєї матері. Лілія хотіла, щоб ця історія скінчилась якнайшвидше. У березні на її день народження Генрі купив Елізі дорогий одяг, у якому вона стала іншою людиною, і змінив її стареньку улюблену міні на нову брендову двохмісну машину з відкидним дахом, на якій дівчина боялась їздити, щоб часом не подряпати це чудо техніки. А Лілія все ще чекала, що це от-от закінчиться. У червні він повіз її в Дубай і освідчився. Еліза хотіла обручку своєї матері, але цей негідник сказав, що ті діаманти вже «такі старомодні». Він купив їй нову обручку з рубіном кольору крові. Поганий знак, відчувала Лілія.

Еліза мала ось-ось прийти. Лілія гадала, вони сядуть під яблунею. Там чудовий затінок, і дівчинка любить слухати, як умиротворено дзижчать бджоли, полюбляє вдихати аромат теплої трави, що пахне, немов сіно. У суботу ввечері Еліза завжди приходила на чай до бабусі. Сандвічі з лососем і огірком, ватрушки з лимоном. Дякувати небесам, сандвічі з тунцем і бананами уже вибули зі списку улюблених смаколиків. У суботу ввечері Еліза принесла Лілії запрошення на весілля і спитала, що її мати подумала б про Генрі, чи сподобався б він їй, чи схвалила вона б цей шлюб? Еліза виглядала такою молодою, попри свою модну стрижку і крутий новий одяг, так тривожилася, чи схвалять її, так потребувала запевнень, що вона «житиме довго і щасливо». Лілія виявилася боягузкою. Вона збрехала.

Генрі обернувся, побачив, як його наречена схвильовано прямує до нього, і всміхнувся. Та його обличчя не світилося ніжністю. Радше це усмішка чоловіка, якому нарешті доставили гарну нову машину, аж ніяк не нареченого, що побачив свою кохану. Коли вона наблизилася, батько передав руку доньки йому. Генрі виглядав самовдоволено; він переміг. Вікарій оголосив спів. Поки всі присутні виводили «Направ мене Ти, Великий Визволителю», Лілія відчула, як паніка булькає в ній, немов варення на пічці.

Лілія завжди використовувала найкращі китайські прибори для чаювання по суботах, а ватрушка з лимоном лежала на скляній підставці для тортів. Сандвічі готові, чайник закипів, уже можна заварювати чай. Це їхня маленька таємна вечірка-чаювання, яку вони влаштовували з тих часів, коли померла мати Елізи. Сьогодні у Лілії є подарунок для онучки.

Тиша — небезпечна річ. Мовчання — тверде і надійне, але тиша — передвісниця нещастя, як незасилена нитка, що проситься, щоб її підтягнули. Вікарій розпочав це, бідаха. Він попросив тиші. Під час війни Лілія була маленькою дівчинкою, і вони мали будинок у Лондоні. Там у садку розташовувалося родинне бомбосховище Андерсена, але вони не завжди ним користувалися. Інколи просто ховалися під стіл. Це, звісно, божевілля, але треба все те пережити, щоб зрозуміти їхні почуття. Коли летіли бомби, найдужче боялися не ударів і руйнувань, не вибухів, від яких, здавалося, зараз луснуть вуха, найдужче боялися тиші. Тиша означала, що ця бомба саме для тебе.

— Якщо хтось знає, чому…

Вікарій випустив бомбу. Запанувала тиша, і Лілія порушила її.

Коли наречена побігла назад проходом, її обличчя сяяло від полегкості. Сяяло насправді.

Еліза віддала йому обручку. Але рубін випав і десь закотився в день весілля, його так і не знайшли. Генрі лютував. Лілія могла навіть уявити його пику, кольором схожу на загублений камінець. Зараз вони мали відпочивати в Дубаї. Елізі більше подобалося Сорренто, але Генрі воно здавалося недосить престижним. Зрештою він поїхав до любого його серцю Дубая зі своєю матір'ю, очевидно, щоб гроші не пропадали. А Еліза прийшла на чай до Лілії. На її стільці лежав подарунок, загорнутий у сріблястий папір і перев'язаний блакитною стрічкою, — сукня від Скіяпареллі. Усе одно він її ніколи не кохав.