Вулиця поблизу палацу. Лунають дзвони, і звіддалік чути крики. Кілька перехожих швидко перетинають сцену в різних напрямках. Квапливо входить БЕНІТО, за ним так само стрімко РУПЕРТ.

РУПЕРТ

Агов, Беніто! Ти казав — сьогодні?

То як? Увечері весілля?

БЕНІТО

Ніби так. (Виходять).

Входить химерно вбрана ДЖАСІНТА, в руках у неї пласка коробка. Йде спочатку квапливо, далі сповільнює ходу й нарешті зупиняється посеред сцени, замислено роздивляючись прикраси на руці, з якої зняла рукавичку. Потім ставить коробку і дивиться на годинник, що висить у неї збоку.

ДЖАСІНТА

Ще маю час, авжеж! Ще маю час.

Навіщо квапитися? В мене є

Доволі часу, дай лишень погляну!

Вінчатимуться ввечері, а зараз

Заледве полудень. Ось полічу

Хвилини всі і всі оті години

До вечора — дві, три, чотири, п'ять!

Аж п'ять годин! Я впораюся легко

За дві години із усім, що треба!

На це й годинник! Ну й ловкенькі рукавички!

Щоб я себе забігала до смерті?!

Нізащо! Квапляться дурні.

Сідає на лаву й безтурботно підбиває коробку ногами. БЕНІТО з клунком швидко перетинає сцену.

Беніто!

Беніто! Гей, поглянь! Чи ти не чуєш?

Зухвалий шалапуте, і не гляне!

Злидота, ще й не зволить привітатись,

Ні глянути, як я сиджу на лаві,

Мов синьйорина! Я ж бо синьйорина!

Таки насправді! Але я гадаю,

Що і між панями різниця є

(Бо є такі — дурні, невчені, грубі!),

Між Лалаґою отака різниця,

Старою панею, і між новою —

Міледі Алессандрою. Гадаю,

Мій вибір вельми вдалий. Ну, ще б пак!

А ще, скажіть, хіба ото можливо

Всі балачки ті чути повсякчас

І в неї залишитися? На леді

Не схожа зовсім! Та вже швидше скажеш,

Що то селючка, і таке вже скромне!

Ненавиджу тих скромниць! А говорить

З тобою так, немовби робить ласку.

Та ще й не має клепки в голові.

Ну а тепер признайтеся, Джасінто,

Ви не вважаєте, що ваша господиня

Розумно й вельми мудро повелася,

Віддавши вам усі свої оздоби?

РУПЕРТ, не помічаючи ДЖАСІНТИ, швидко проходить сценою.

Дурний як пень, інакше б зупинився,

Якби не дурень був, то б зупинився

І, капелюха знявши, привітався

Й сказав би: «Надзвичайно радий

Вас бачити, добродійко Джасінто».

Є пришелепуваті від природи,

А дехто має дурість як талан.

От хоч би Уґо-телепень, приміром.

Гадає, я піду за нього — дзуськи!

Так рідко він до голови вдається,

Що міг би й народитись безголовим!

Це що? Моєї пані папірець

Зі списком, що купити слід: шістнадцять

Брокату ліктів, десять ще тафти

І стільки ж генуезького атласу...

Чотири, п'ять, шість, вісім, дев'ять, десять.

(Рахуючи, вона щоразу відриває від папірця смужку по смужці й заклопотано розкладає долі).

Тепер вже не забуду — десять ліктів.

Атласу десять ліктів... і собі

Незле атласну справить одежину.

Тоді скидатимусь на пані... Ох,

Немов жива стоїть перед очима!

Оцій служити варто, — погляд, рухи

І гідність — так. Ось в кого гідність є.

(Встає й манірно дріботить по сцені).

А чули б її голос. Боже! Голос!

Гучний! Як личить господині, владний!

«Джасінто, це!» «Джасінто, те!» «Оглухла?»

«Поклич до мене графа Кастільйоне!»

Я: «Слухаюся, пані», — й реверанс

Отак покірно й вельми елегантно, —

Одна із тисячі робить це вмію.

Коли сама я стану господиня,

Як вийду за аптекаря, тоді

Вже інше діло — зовсім інше діло!

Ой пнутимусь, щоб панею здаватись!

Я лускатиму з гідності. Скажу:

«Негідний Уґо!» Мій слуга він буде.

Під час цієї частини монологу непомітно вгодить УҐО і, отетерівши з подиву, наступає на коробку й зупиняється.

«Негідний Уґо! Чуєш ти, паскудо!

Непотріб, лежебоко, підлий ледар!

Чом гав тут ловиш? Геть, тобі сказала,

Дурний, брудний, несосвітенний йолоп!

Цієї ж миті щезни! Геть, гадюко!

Геть, осле! Забирайся, волоцюго!»

Й тоді, як він не щезне тої ж миті,

Я повернуся й так йому... (Обернувшись, бачить Уґо).

Це хто?

Це ж він таки, добром клянуся, він!

Я розмахнуся й так йому вліплю (б'є його),

Не все одно — тепер, а чи тоді.

Отак його я пошаную, так...

Навіщо, бовдуре, ти роздушив

Коробку? Я задам йому отак,

Отак, отак...

УҐО вибігає, за ним ДЖАСІНТА, шпурляючи навздогін картонкою.

Міська околиця. ПОЛІЦІАН на самоті.

ПОЛІЦІАН

Знов почуваюсь кволо. Слабнуть сили.

Боюсь, нездужаю. А не пора

Мені вмирати, власне, ще й не живши!

Стривай-но, Азраелю! Князю Моці,

Пітьми й Могил, о, зглянься наді мною!

О, зглянься і не дай тепер загинуть

В цвітінні буйнім райської Надії!

Ще дай мені пожити, ще хоч трохи:

Це я прошу, я, я, хто вимагав

Недавно смерті!.. Що там каже граф?

Входить БАЛТАЗЗАР.

БАЛТАЗЗАР

Що він, не знаючи причини сварки

Поміж Поліціаном і собою,

Ваш виклик відхиляє.

ПОЛІЦІАН

Що ти кажеш?

Який одвіт, Балтаззаре, приніс ти?

Що за духмяний легіт долинає

З отих альтан! Чудовнішого дня,

Більш гідного Італії, здається,

Не бачив смертний. Що там каже граф?

БАЛТАЗЗАР

Що він, граф Кастільйоне, не узнавши

Причини ворожнечі або сварки

Між вашою вельможністю і ним,

Не може виклику прийняти.

ПОЛІЦІАН

Так...

Чи бачив ти, Балтаззаре, в суворій,

Холодній Англії, що ми лишили,

Таке спокійне небо, — ані сліду

Зловісних хмар?.. То що ж він відповів?

БАЛТАЗЗАР

Не більше, пане, ніж я повідомив, —

Граф Кастільйоне битися не стане,

Не знаючи причини.

ПОЛІЦІАН

Так... авжеж...

Балтаззаре, ти друг мій. Я про це

Не забуваю. Ти мені зроби

Одну ще послугу: назад іди

Й скажи йому, що я, Поліціан,

Назвав його мерзотником. Отак

Перекажи, і граф тоді причину

Для сварки матиме.

БАЛТАЗЗАР