Ми не помітили у створіння рота, але його відсутність компенсували чотири десятки опуклих, мов у бабки, очей, що йшли навколо тулуба один над одним, паралельно червоній смужці, що, як видавалось, слугувала за повіку. Два чи три жахливих ока були значно більші за інші і виблискували золотом.

Як я вже зазначав, тварина рухалась до нас з надзвичайною швидкістю завдяки злим чарам, бо не мала ні плавників, як у риби, ні лап, як у качки, ні вітрила, як у відомого молюска, що носиться по поверхні океану на зразок корабля,* і воно не звивалось як вугор. Його голова і хвіст були схожі як дві краплі води і різнилися лише двома невеликими отворами, що містилися на хвості і слугували за ніздрі, бо чудовисько раз у раз видавало надзвичайної сили, верескливі і неприємні звуки.

Жах охопив нас, але ще більше було наше здивування, коли при уважному огляді чудовиська, ми помітили велику кількість тварин розміром і зовнішнім виглядом схожих на людей. Ці створіння були дуже подібні на людей, за виключенням одягу: вони не носили людського одягу. Природа нагородила істот гидким, незручним покривом. Він був такий тугий, що перетворював цих бідолах у незграбних, кумедних істот і, до того ж, було видно, що він спричиняв біль. На потилицях в істот знаходилися якісь квадратні ящики, спершу я подумав, що їх призначення як у тюрбана, але, пізніше, дізнавшись, що вони надзвичайно тверді й тяжкі, вирішив, що вони необхідні для тримання голів істот на плечах у стані стійкої і безпечної рівноваги. Навколо шиї створінь були прив’язані чорні паски, які ми одягаємо на собак (без сумніву, символ рабства), лише ширші і такі тверді, що бідолахи не можуть повернути голову без того щоб не повернутися тулубом.

Коли монстр доплив до берега, де ми стояли, щось висунулося з одного його ока і випустило сніп полум’я, що супроводжувався хмарою диму і гуркотом, що я прийняв за звук грому. Коли дим розвіявся, то ми помітили дивну людино-тварину, котра стояла біля голови чудовиська з горном у руках, через який воно і звернулося до нас, приклавши цю сурму до вуст. Воно видавало голосні, хрипливі, з нестерпним акцентом звуки, які ми прийняли за мову, хоча всі звуки немов проходили через ніс.

Було очевидно, що зверталися до нас, і я розгубився – як відповісти, якщо не уявляєш про що спитали. Перебуваючи у складному становищі, я звернувся до свого носія, що був ледь живий від страху, і спитав його думку про монстра, натовп істот на його спині, і його бажання. Носій відповів, наскільки міг, гамуючи дрижаки, що він вже чув про таку морську тварюку – це жорстокий демон із шлунком із сірки і вогнем замість крові, створений дияволом, щоб сіяти страждання серед людей, а ті істоти на спині – паразити, такі як блохи, що сидять на котах і собаках, тільки більші і жорстокіші. Диявол пристосував їх до своєї справи – вони кусають і щипають демона, підтримуючи його гнів, задля того щоб той ревів, відчував себе хворим і був готовий виконувати нечестиві розпорядження диявола.

Побачене і розповідь носія змусили мене безоглядно накивати п’ятами. Я мчав з усіх сил до пагорбів, те саме робив і мій носій, лише у протилежний бік, і в кінці кінців він утік, прихопивши всі мої тюки з крамом, про які, я в цьому не маю сумніву, добре подбав, хоча можливо я помиляюсь, бо ніколи більше не зустрічав ні свого носія, ні своїх тюків.

Що до мене, то за мною біг цілий натовп людей-паразитів (вони добралися човном до берега). Скоро мене зловили, зв’язали по руках і ногах і відвезли на чудовисько, яке одразу вийшло в море.

Тепер я гірко жалівся на свою дурість, завдяки якій проміняв затишок рідної оселі на небезпечні пригоди, але всі жалі були марні, і тому я зробив найкраще у своєму стані – віддався на милість божу та людині-тварині з сурмою, якій інші істоти виявляли знаки поштивості та послуху. Мої старання не минули даремно, головне створіння почало виказувати мені знаки уваги і навіть зглянулось до того, що почало навчати того, що в них називається мовою. І нарешті я зумів, без великих труднощів, зрозуміти її і сам показав своє палке бажання побачити світ.

Одного разу, після обіду, головний сказав мені: «Ваніш скваніш скік, Синбаде, хей – дідле дідлі, грунд унт гримбл, хісс, вісс, фісс». (Я приношу тисячу вибачень, я забула що його величність не розуміє мови півне-коней,* так людино-тварини її називали, бо їхня мова була щось середнє між іржанням коня і кукуріканням півня, і з вашого дозволу я перекладу). «Ваніш скваніш» і тому подібне в перекладі звучить так – «Я такий радий, що зустрів вас, дорогий Синдбаде. Ви чудовий хлопець, а зараз ми збираємось зробити одну штучку під назвою «кругосвітнє плавання», і, знаючи, що ви завжди маєте бажання побачити світ, я зроблю невелике порушення і візьму вас безкоштовно пасажиром на спину цього чудовиська».

Коли леді Шехерезада дійшла до цього місця у своїй оповіді (зазначає «Так чи ні»), цар повернувся з лівого боку на правий і сказав:

– А дуже дивно, моя кохана царице, що ти опустила останні пригоди Синбада. Чи ти знаєш, що я вважаю їх надзвичайно повчальними і чудернацькими?

Висловивши свою думку, цар замовк, і прекрасна Шехерезада повернулася до своєї оповіді:

– Синбад продовжував: «Я подякував людино-тварині за його доброту і скоро відчув себе як вдома на спині чудовиська, котре дивним чином плило через океан, і оскільки ця частина світу була не плоска, а округла, як бік гранату, то нас весь час гойдало – то вгору то вниз».

– Ото велика чудасія! – перебив оповідь цар.

– Тим не менш, це правда, – відказала Шехерезада.

– Маю сумнів, але продовжуй, – відказав цар.

І цариця продовжила.

«Чудовисько пливло вгору – вниз, вгору – вниз, аж нарешті ми прибули до великого острова, який побудували дрібнесенькі створіння, схожі на гусінь».*

– Хм! – сказав цар.

«Ми залишили острів, – вів далі Синбад (вірніше Шехрезада, роблячи вигляд, що не помітила дурну витівку чоловіка), – залишили острів і прибули на інший, де дерева були твердіші за камінь. Вони були такі міцні, що сокири з найкращої сталі розліталися на друзки, коли ми хотіли зрубати одне з них».*

– Гм! – знову сказав цар, але Шехерезада не звернула на нього ніякої уваги і продовжувала оповідь Синдбада.

«Відпливши з останнього острова, ми досягли країни, де була печера тридцяти чи сорока миль завдовжки. В ній знаходилась величезна кількість прекрасних казкових палаців, яких не знайдеш ні в Дамаску ні в Багдаді. З дахів палаців звішувалися незлічені коштовності, схожі на діаманти, але завбільшки з людину, і серед пірамід, башт та храмів текли ріки чорні як смола з рибами, що не мали очей».*

– Хм! – хмикнув цар.

«Потім ми припливли до височезної гори по схилам якої текли бурхливі потоки розпеченого металу, деякі з них були двадцять миль завширшки і шістдесят миль довжиною.* Окрім того з вершини почав сипатися попіл і сонце спочатку стало світлою плямою, а потім взагалі стало темно як у найтемнішу ніч. Навіть відпливши на значну відстань, приблизно сто п’ятдесят миль, не можна було побачити нічого на відстані простягнутої руки».*

– Хм-м-м, – протяжно хмикнув цар.

«Ми залишили гору, і чудовисько подовжило свій шлях. Нарешті ми прибули до країни, де природа, здавалось, жила за іншими законами – ми побачили величезне озеро, на дні якого, під стофунтовим шаром води, ріс ліз з високих і пишних дерев».*

– Хух, – хукнув цар.

«Пропливши із сотню миль, ми опинилися у такому місці, де туман був такий густий, що залізні предмети висіли у повітрі»*

– Нісенітниця! – сказав цар.

«Ми продовжили плавання і прибули до найчарівнішої землі у цілому світі. Тут протікала річка завдовжки декілька тисяч миль, завширшки шість миль і була надзвичайно глибокою, а вода була прозора мов скло. На її берегах росли дерева дванадцяти футів висотою. Вони були вкриті квітами на протязі цілого року і квіти робили береги річки схожі на величезний сад. Але зветься ця пишна земля «Королівство Жаху», і залишитись тут – це приректи себе до смерті».*