Проте норок треба було годувати. І не якимись там недоїдками, а свіжим м’ясом. І Кособлик, дарма що з нього кепкувало все село, мотався скрізь і всюди як підсмалений. Він, де тільки міг, скуповував телячі й свинячі тельбухи. Він раз на тиждень, хай би яка випала негода, теліпався в райцентр на базар. А коли з харчем для норок наставала зовсім тісна хвилина, мусив, під люті жінчині прокльони, різати власних курей…

І от на фермі почали здихати поросята. Кособлик став хапати начальство за поли, щоб тушки віддавали, а ні, то продавали йому. Однак дістав категоричну відмову. Здохлих поросят, боячись поширення інфекції, під пильним наглядом ветеринара закопували на пустирищі. Кособлик почав нишком відкопувати їх. Хтось доповів про це Бажаєві, і той суворо повелів, щоб надалі поросячі тушки обливали соляркою.

Факт цей, на думку Завірюхи, щось та промовляв. Адже Кособлик, будучи безпосередньо зацікавленим, міг під шумок, що на фермі епідемія, спеціально нищити поросят. Та поросята здихали й тоді, як він сам захворів і два тижні провалявся в ліжку. А це, можна сказати, зводило всю версію нанівець.

Що стосується Олени Ріжко та Марії Сичевської, то тут історія взагалі була анекдотична.

Протягом багатьох літ Олена з Марією щиро дружили. Ходили в приятелях і їхні чоловіки Петро та Карпо. І раптом між ними перебіг чорний кіт. Минулої зими Петро з Карпом злагодили човна. А щоб не виникало з тим човном ніяких непорозумінь, домовились: Петро накладає на нього монопольку в парні дні, а Карпо — в непарні. Місяців зо три тому Петро на півдня позичив човна своякові. А той як запопав його, то не вертався з плавнів, де косив сіно, три доби. Тим часом, Карпо у свій “законний день” вирішив після роботи порибалити. Прийшов з усім рибальським причандаллям на берег, а човна біля припону нема. Він до Петра. Той хотів усе обернути на жарт — мовляв, свояк у кругосвітні мандри подався. А Карпа ніби ґедзь укусив — розпалився й під гарячу руку наговорив приятелеві такого, що в того аж вуха попухли. Одне слово, полаялись вони капітально. А як вернувся з косовиці свояк, витягли човна на берег, точно розміряли рулеткою, де середина, й перепиляли на дві рівні половини.

Відтоді кінчилася й Оленина та Маріїна дружба. А це дозволяло припустити, що свою взаємну неприязнь вони перенесли й на поросят.

— Що ж, — вислухавши Грицькову розповідь, сказав Завірюха, — інколи кримінальний злочин виростає із звичайнісінького курйозу. Нам часом зраджує і відчуття гумору, й елементарний глузд. У житті все буває.

Але в душі він мало вірив у цю версію: ситуація була надто вже анекдотична…

Домовившись із хлопцями, що рівно о десятій вечора вони зустрінуться біля свинарника знов, Завірюха вирішив не гаяти часу й переговорити із завфермою, бригадирами та свинарями. Через те, що він видавав себе за кореспондента обласної газети, питань, які цікавили його в першу голову, треба було торкатися хитро, обачно, підбираючись до них ніби покрадьки.

Двогодинні розмови нічого по суті не прояснили, й невеселий Завірюха, закинувши за плече польову сумку з нотатками, подибав через сад до ставу. Він неквапом дійшов до середини гатки, присів біля зчорнілого дубового “монаха”, в якому таємниче плюскотіла вода, й замислився.

Що ж, перший день збіг, як з горба. А наслідків — кіт наплакав. Два малоймовірних припущення. От і все. Може, вийти на проблему без камуфляжу, не приховувати, хто ти є, а всіх, кого слід, рішуче допитати? Та хіба зловмисник, якого другий місяць не можуть вхопити за руку, несповна розуму? Хіба просто так підставить свою макітру під обуха? Та за найменшої ж небезпеки він зачаїться, “ляже на дно”, і тоді сто літ прокукаєш, поки він хоч чимось виявить себе.

Завірюха задумливо помасував вказівним пальцем перенісся, ліг горілиць і задивився в небесну блакить. Так непорушно, під дрімотливе кумкання жаб та покрякування качок, що обскубувались та чепурилися тут-таки при березі, він пролежав з годину біля “монаха” і що більше аналізував ситуацію, то твердіше ставав на думці: за обома свинарниками треба організувати невпинне спостереження. Особливо вночі. Та так, щоб жоден комар не проник непоміченим досередини. От тільки хлопців малувато. Ну, та на крайній випадок можна гукнути своїх оперативників…

Три ночі Завірюха із Грицьком, Степаном та Костиком пролежали в бур’янах, тримаючи обидва корпуси свинарника в глухій мертвій облозі.

Здається, все було передбачено до найменших дрібниць — і як замаскуватись, і як вести спостереження, і з допомогою яких сигналів непомітно підтримувати між собою зв’язок, і що робити на випадок якоїсь несподіванки. Але й ці “осадні сидіння”, як охрестив нічні засідки Грицько, нічого не дали. До свинарників не потикалася жодна стороння душа, а четвертого дня все одно трійко поросят здохло. І головне — в усіх у них знов були пошкоджені язики.

— Що ж, — з гіркотою сказав своїм помічникам Завірюха, — кожен із нас, хлопці, вже по кабанцеві “заробив”. Це факт. На Костика наш підряд розповсюджувати не будемо, бо в хлопця ще паспорта нема. А взагалі-то, діло швах. Засідка себе не виправдовує.

Грицько із Степаном понуро мовчали. Тільки Костик засопів носом і сказав:

— А по-моєму, треба не в бур’яні отуто, а на горищі засісти.

— Ну, Костянтине Антоновичу, ти й видав! — скептично зронив Грицько. — Прямо на “сьоме небо” хочеш видертись. Та ми там все одно що в ловчій ямі будемо. І оперативного простору ніякого. І спостереження погане. Ти заляжеш в одному місці свинарника, цілу ніч витрішки по копійці за штуку продаватимеш, а гад, що скоро вже за вітром всю ферму пустить, спокійнісінько в іншому місці накапостить.

— Дарма ти, Григорію, — задумливо сказав Завірюха. — Костик діло пропонує: ми не повинні спускати з ока поросят. Тоді злочинець сам нам у руки віддасться.

Після невеликої суперечки пристали на таке: засідку зробити на горищі, але не в обох свинарниках, а в одному, там, де загинуло поросят більше. План дій знов-таки тримати в суворій таємниці, посвятивши в нього тільки Бажая старшого. На нічну вахту заступати по двоє, бо, по-перше, один у полі не воїн, а по-друге, треба буде змагати такого підступного ворога, як сон. Всю ніч просидіти нишком на горищі в соломі й не зімкнути очей — це не кожен витримає.

При собі мати все необхідне, а надто два потужні електричні ліхтарі, щоб їхнє проміння сягало найвіддаленіших закутків свинарника. Ну й термоса з міцно завареним чаєм.

Була складність і в тому, щоб проникати до свинарника непомітно. Зовнішнього входу на горище не було. А кожне з горішніх вікон у обох причілкових стінах, як і всі нижні вікна, будівельники намертво прибили цвяхами. Отож Грицько із Степаном мали завтра зранку прийти до свинарника, вдати, що перевіряють, чи не протікає крівля, і всі цвяхи з рами повисмикувати, а ще лишити на горищі мотузяну драбину, яку можна було б щоразу спускати з вікна.

Першими заступили на нічну вахту Завірюха з Костею. Вони пробрались на горище, коли тільки-но почало сутеніти, й допоміг їм у цьому сам Бажай старший.

На ферму вони прийшли утрьох. Антон Макарович скликав усіх свинарів на “літучку”, а хлопці під той шумок прокралися на своє сідало непоміченими.

Пункти спостереження зайняти так, щоб тримати в полі зору не менше як по півсвинарника. Вести спостереження не складало ніяких труднощів, бо щілини в стелі з дощок на поперечних сволоках були подекуди досить широкі, в них легко пролазив дебелий Завірюшин кулак.

Згорнувши з дощаного настилу солому, Костя ліг долілиць і зазирнув у щілину.

Все було видно як на долоні.

Старі свині в клітках статечно порохкували, поросята на різні голоси кувікали, і весь свинарник виповнювався рівним неголосним гомоном.

“Тю, яким усе видається з горища химерним!” — подумав Костя.

Прямо під ним розлігся на всю клітку череватий ікластий кнур, якого свинарі за його нахраписту натуру прозвали Пентагоном. Наївшись од пуза, Пентагон відкинув задні ноги, солодко сопів і час від часу помахував своїм скоцюрбленим хвостом, намагаючись відігнати надокучливих мух.