У сусідній клітці мешкала льоха Чирва. Житлоплоща в неї була вдвічі більша, ніж у кнура, бо тиждень тому Чирва привела аж дванадцятеро поросят, і всі її сини й дочки жили поки що разом з нею.

Далі за Чирвою у вузькій довгій клітці “стояли постоєм” два рябі довгорилі підсвинки. З ними була у свинарів постійна морока. Підсвинки весь час вигортали з корита їжу, гризли клітку, вивалювали дверцята, переносили з місця на місце підстилку. Але найбільша втіха була їм від того, щоб усе вздовж і впоперек перерити. їм чомусь постійно заважала дощана підлога. Вони ламали її на друзки й докопувались мало не до центру землі. Нарешті бригадирові урвався терпець. Він узяв два шматки цупкого дроту, з одного кінця загострив їх, насталив, повигинав, як швайки, і кожному із них, прохромивши рило, зробив по сережці. “Тепер можете хоч у дзеркало видивлятися”, — сказав він, задоволено потираючи руки. Після цього підсвинки присмирніли. Принаймні їхнє завзяття ламати клітку й рити підлогу пригасло.

Костик дивився на них крізь щілину в стелі й посміхавсь.

— Що, урвався бас? Догралися? — шепотів він. — Тепер будете в курсі діла, як радгоспне майно псувати. А ще, коли хочете, з цими прикрасами в рилі ви навіть симпатичніші.

— З ким це ти тут бесідуєш? — почувся з-за купи соломи Завірюшин голос. Федір підповз до Костика й собі зазирнув у щілину.

— Та он з тими двома охламонами, що рябі, як чорти. Вони своїми збитками на всю ферму “прославились”. Як тільки їх не перевиховували! І розуму кописткою доважували, і розселяли по різних клітках. А оце недавно в храпи дроти позаволікали. З іншими свиньми вони не вживаються, хоч ти їм в лоба стріляй — починають як навіжені кусатись та верещати. А один з одним, уявіть собі, мирять.

— Бачу, ти ферму, як облуплену, знаєш, — ховаючи усмішку, сказав Завірюха.

— А чого ж! Свині — народ цікавий!

— З тебе, за всіма ознаками, справжній зоотехнік виросте.

— Навряд, — стенув плечима Костя. — Коли я тільки-но до школи почав ходити, то, пам’ятаю, дуже-дуже хотів бути шофером. У четвертому класі я надумався, що як виросту, то обов’язково капітаном далекого плавання стану. А оце вирішив: одержу атестат — подамся в професійно-технічне, де на машиністів електровоза вчаться. Мені мандрувати кортить. Хочеться по світу поїздити, уволю надивитися всього… А у вас робота цікава?

— По-своєму цікава, звичайно. Тільки клопітка.

— А риску в ній багато? Ну, бандити там, крадії…

— Не без того. Хоч риск не тільки в нашій професії є. Хіба, скажімо, пілот, моряк чи той-таки шофер не ризикують?

— А служите давно?

— Четвертий рік збіг.

— Ви, мабуть, спецшколу кінчали?

— Ну, як тобі сказати. Я на кордоні служив. А кордон — це така, брат, спецшкола, що й за десять академій зійде.

— А порушників з контрабандистами ловити доводилось?

— На кордоні всяке трапляється, — сказав, ухиляючись від прямої відповіді, Завірюха.

Костя пильно глянув на нього, але так і не збагнув, чи то інспектор напускає туману, чи вдавану скромність розігрує.

— А коли ви надумали детективом стати? — запитав він, зручніше вмощуючись на соломі. — Еге ж, іще на шкільній лаві?

— Ні, Костю. До армійської служби я про університет мріяв. На філологічний хотів. Та за конкурсом не пройшов. Усього півбала не вистачило. Поставили трояка з англійської і, ніби за помахом чарівної палички, опинився на молокозаводі. Півроку працював там старшим куди пошле. А далі — армія…

— Ну, а як відслужили службу, чого в університет не пішли? У вас же пільги були.

— Це точно. Пільги я заробив. Тільки сам не той став. Коли їси солдатську кашу, швидко дорослішаєш і багато що в житті починаєш розуміти інакше. Шкала цінностей міняється. Не знаю, може, після служби я знов узяв би курс на університет… Якби не трапилась одна подія… Ну, та загомонілись ми. Он і твій батько накачку кінчив. Подамся я на своє сідало. Ти тільки храпака не дай. Заснути на посту — останнє, братчику, діло.

І, крекнувши, Завірюха швидко порачкував у тужаву сутінь, що вже від краю до краю затопила горище…

Ніч минала повільно. Здавалося, їй не буде кінця. Завірюха й Костик ні на мить не склепили повік. Вони пильно зорили крізь щілини на сонне свиняче царство, ловили кожен звук, кожен підозрілий шерех. Але у свинарнику панувала тиша. Тільки два зухвальці-хряки час від часу здіймали верескливий хуліганський шарварок. Попервах Завірюха весь напружувався, як струна, і ладен був стрімголов кинутись у лаз. Але поступово він призвичаївся і почав упізнавати збитошників навіть з їхнього порохкування. Не давав забути про себе і сторож. У своєму кутку він заходився таким ядушливим кашлем, що, здавалось, обсиджені мухами лампочки під стелею загойдаються, як на дужому вітрі.

Під ранок, коли на горище зацідилося сіре світло, Завірюха дав Костикові команду поспати, а сам, змагаючи сон, вів спостереження далі…

Другої ночі в засідці просиділи Гриць і Степан. Але й вони не помітили нічого підозрілого. Все у свинарнику йшло своїм звичаєм.

Так у напруженому вичікуванні минуло чотири доби.

Завірюха бачив, що ентузіазм у хлопців починає згасати. Але втішити, підбадьорити їх було нічим. Єдиний його аргумент зводивсь до того, що негативні висновки у слідстві так само багато важать, як і позитивні. Вони, мовляв, звужують сектор пошуку, дають нові імпульси, а всі надумані, безперспективні версії та ідеї поступово відпадають самі собою.

Аналізуючи ситуацію, яка для нього складалася, можна сказати, невтішно, Завірюха мимоволі ловив себе на думці, що йому, попри всі особисті прикрощі, дуже незручно перед Костиком. Спочатку хлопчина дивився на інспектора довірливими, повними захоплення очима, ніби перед ним був всемогутній маг. Та поступово його починало обіймати розчарування. Ореол романтики довкола всього того, чим вони займалися, бляк. Замість бойової детективної операції доводилось тратити час на нудне вичікування, якому, здавалось, не буде кінця.

Збираючись п’ятої ночі на чергування, Завірюха взяв Костика за плече і з удаваною веселістю сказав:

— Чого це ти, Пінкертоне, скис, як дідько перед заутреньою? Втомився? Чи, може, з нашим нудним ділом морочитись набридло? Кажи, не соромся… До речі, можеш взяти тайм-аут. Ти вже свою юніорську норму виконав на всі сто.

— Ви що, з моєю матір’ю змовились? — докірливо глипнув спідлоба Костик. — Боїться, що я з недосипачки захворію. Що мене бандити рішать. Що це взагалі злочин — дітей у таке діло вплутувати.

— Ні в яку змову з твоєю матір’ю я не вступав. Даю слово. Хоч її докори й резонні. Ти для оперативної роботи ще не зовсім підготовлений. Це факт. Правда, тебе підтримує батько. Він вважає, що справжню людину може сформувати тільки справжнє діло. І з цим теж важко не згодитись. Одне слово, я не жалкую, що взяв тебе у свою групу. Ти, можна сказати, мій перший помічник.

— На підлещування знаєте кого — останніх дурнів ловлять, — буркнув, ніяковіючи від похвали Костик. — А нам треба злочинця злапати. — І закинувши за плече торбу з двохлітровим термосом, він статечно рушив до дверей.

“З характером парубійко, — ховаючи усмішку, подумав Завірюха. — Що ж, будемо, товаришу Костя, чатувати з тобою до переможного кінця…”

Та на горищі Завірюху знов почали брати сумніви. А що, як той гад, який розпакостився на фермі, примітив їх? Він, звісне діло, зачаївся. А ти до судного часу чапітимеш у трухлій соломі і з верхотури, ніби навмисне, щоб бачив увесь район, демонструватимеш свою неміч…

Щоразу, беручись вести те чи інше діло, Завірюха намічав кілька варіантів пошуку. Кожен з них він ретельно вивіряв доказами, ті докази зіставляв, уточнював, дещо відсівав, і поступово в ньому визрівала чітка внутрішня певність, яка рано чи пізно виводила на істину.

Зараз такої певності не з’являлося. Ситуація, з одного боку, видавалась зовсім простою, однозначною, навіть примітивною. Але було в ній щось і таке, що не вкладалось у звичні рамки, що ховало в собі якусь потаємну пружинку, яку підполковник Ястремський назвав “чортівнею” і до якої Завірюха ніяк не міг підступитися. Крім того, Федора дратувало, що, обравши засідку як тактичний хід, він прирікав себе на пасивне чекання, а в ході розслідування фактор часу, темп, оперативність нерідко грають вирішальну роль.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: