Мені вже чимало років, та коли я довідався про смерть Шекспіра і містера Емонса,* зрозумів, що й на мене чекає така доля. Ця думка спонукає мене покинути літературну ниву і спочити на лаврах. Однак я вважаю, що зректися літературної кар'єри потрібно так, щоб це стало наукою нащадкам, і тут я не можу придумати нічого кращого, ніж залишити їм опис моїх перших кроків на тому терені.

Справді, моє ім'я так часто і довго муляло очі нашій публіці, що я не тільки вважаю цілком природною зацікавленість, яку воно викликає, а й згоден задовольнити навіть крайні її вияви. Адже обов'язок кожного, хто досяг слави, — сяяти провідною зорею тим, котрі ще тільки пнуться до неї. Тому в цій праці (яку хотілося назвати «Пам'ятки літературної історії Америки») я збираюсь детально проаналізувати мої, нехай іще досить непевні і нерішучі, перші кроки, що вивели мене на широку дорогу, якою піднімаються до вершини загального визнання.

Вважаю зайвим розводитись про моїх далеких предків. Мій батько, Томас Там, есквайр, протягом багатьох років був кращим перукарем у Хлюст-Сіті. Його заклад став немов клубом місцевих славнозвісних осіб, переважно представників журналістської братії, одна згадка про яких викликає в усіх почуття глибокої поваги і страху. Щодо мене, то я вважав їх богами і жадібно ловив кожне мудре й дотепне слово, які, наче злива, лилися з їхніх вуст під час «намилювання». Перший вогник творчої наснаги спалахнув у мене тої незабутньої миті, коли блискучий редактор «Ґедзя», очікуючи своєї черги намилюватись, продекламував перед нашими підмайстрами незрівнянну поему на честь «Справжнього Брильянтину Тама» (ця назва походить від імені його талановитого винахідника, мого батька), за яку фірма «Томас Там і К°, перукарі» винагородила його з королівською щедрістю.

Геніальні вірші на честь «Брильянтину Тама» вперше пробудили в моїй душі божественне натхнення. Я не вагаючись вирішив стати великою людиною, але спершу — великим поетом. Того ж вечора я впав перед батьком навколішки.

— Батьку, — сказав я, — пробач мені! Мене вже нудить од мильної піни. Я твердо вирішив не бути перукарем. Я хочу стати редактором... хочу стати поетом... хочу писати вірші на честь «Брильянтину Тама». Прости мені і допоможи стати великим!

— Мій дорогий Яквасе, — мене назвали Яквасом на честь заможного родича, який мав таке прізвище, — дорогий мій Яквасе, — відповів батько, підіймаючи мене з підлоги за вуха, — Яквасе, дитино моя, ти добрий хлопець і душею — викапаний батько. Та й голова в тебе чимала, і, певне, недурна. Я вже давно до тебе придивляюсь і хотів би бачити тебе адвокатом. Однак адвокати тепер не в шані, а професія політика і поготів. Загалом ти маєш рацію, нічого кращого за редакторське ремесло не знайти, а якщо ти до того ж станеш поетом, — до речі, більшість редакторів — поети, — ти одразу вб'єш двох зайців. Попервах я підтримуватиму тебе. Я надам у твоє розпорядження горище, дам перо, чорнило, папір, словник рим і примірник «Ґедзя». Сподіваюсь, тобі досить цього?

— Було б чорною невдячністю з мого боку вимагати чогось іще, — в запалі вигукнув я. — Ваша щедрість не має меж. Я віддячу вам тим, що зроблю вас батьком генія.

Так закінчилась моя розмова із цією найкращою людиною, і одразу по тому я ревно заходився писати вірші, оскільки надії сісти в редакторське крісло покладав здебільшого на них.

З перших моїх спроб на поетичній ниві я впевнився, що вірші «Брильянтину Тама» не можна назвати шедевром. Вони радше дивували мене, ніж надихали й напучували. Цілком природно, в мене опускалися руки, коли я порівнював ті блискучі витвори фантазії з власними недолугими віршами, і тому довгий час зусилля мої були марні. Зрештою в мене з'явилась одна з тих напрочуд оригінальних ідей, які час од часу осявають мозок генія. А суть її полягала в тому... хоча ліпше послухайте, як усе відбувалось. Якось я порпався серед різного мотлоху у старій книгарні на околиці міста і несподівано натрапив на кілька старовинних, нікому не відомих або цілком забутих фоліантів. Букініст віддав їх мені за безцінь. З першої книги, здається, перекладу «Пекла» якогось Данте, я старанно виписав довгий уривок про чоловіка на ймення Уголіно,* що мав клопіт з дітьми. З другої, де було вміщено багато старовинних п'єс, забув якого автора,* я таким же способом і так само ретельно переписав чимало віршів про «ангелів», «святу благодать», «клятих демонів» і багато інших речей у такому ж дусі. З третьої, яку написав якийсь сліпець,* чи то грек, чи то якийсь індіанець, — навіщо мені пам'ятати всякі дурниці, — я запозичив близько п'ятдесяти віршів про «гнів Ахіллеса», «пожертви» і таке інше. З четвертої, яку, пригадую, теж написав сліпий,* я вибрав пару сторінок, де йшлося лише про «град» і «світло небесне», і хоча сліпому не до снаги описувати світло, все-таки вірші були досить непогані.

Старанно скопіювавши ці поезії, я підписався під ними гарним і гучним ім'ям «Миломий» і переслав кожну в окремому конверті до редакцій чотирьох наших провідних журналів з проханням негайно надрукувати їх і не затримуватись із виплатою гонорару. Проте, незважаючи на ретельно продуманий план (успіх якого позбавив би мене великого клопоту в майбутньому), я переконався, що декого з редакторів не так легко пошити в дурні і що вони завдали coup-de-grace[1] (як кажуть у Франції) моїм рожевим мріям (як кажуть на батьківщині трансценденталістів).*

Одне слово, всі, як один, журнали не лишили каменя на камені від добродія «Миломия» у своїх «Щомісячних відповідях кореспондентам». «Гармидер» розгромив його так:

««Миломий» (хоч би ким він був) прислав нам довге писання про багатодітного навіженого на ймення Уголіно, якому слід би висікти своїх шибеників і повкладати їх спати без вечері. Ця історія надто банальна, я б навіть сказав, нудна. «Миломию» (хоч би ким він там був) явно бракує уяви, яка, на нашу скромну думку, не тільки душа ПОЕЗІЇ, а й саме її серце.

«Миломий» (хоч би ким він там був) зухвало вимагає, аби ми, не гаючи часу, надрукували його нісенітниці і «не барились зі сплатою гонорару». Ми не друкуємо й не купуємо таких дурниць. А втім, нема сумніву, що за ввесь той мотлох, який він грамузляє, радо вхопляться редакції «Горланя», «Ласуна» або «Нісенітниці»».

Признатись, «Миломию» така оцінка видалась надто несправедливою. Та найприкріше вразило його слово ПОЕЗІЯ, надруковане великими літерами. Якою зневагою до поетичної творчості відгонили ці шість літер! Не менш суворо вичитали «Миломию» і в «Горлані», який надрукував буквально таке:

««Ми отримали надзвичайно чудне і образливе послання від автора (хоч би ким він там був), що підписався «Миломий», таким чином принизивши велич славетного римського імператора,* який також мав це ім'я. У листі «Миломия» (хоч би ким він був) ми знайшли огидні і безглузді віршики про «небесних ангелів», — віршики, які могла витворити лише хвороблива уява таких божевільних, як, скажімо, Нат Лі* чи «Миломий». І за всі ці дурниці нас смиренно просять сплатити гонорар. Ні, сер, не вийде! Ми не платимо грошей за абищо. Зверніться до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Нісенітниці». Ці так звані періодичні видання охоче приймуть від вас будь-який літературний мотлох і не менш охоче пообіцяють сплатити гонорар».

Це було надто несправедливо щодо бідолашного «Миломия», та в даному випадку вістря сатири спрямовувалось проти «Гармидера», «Ласуна» і «Нісенітниці», які дошкульно названо періодичними виданнями, та ще й виділено ці слова курсивом, що мало б уразити ті журнали в саме серце.