Насипав перцю і «Ласун», який висловився так:

«Суб'єкт, який з неприхованим задоволенням називає себе «Миломиєм» (інколи ниці люди прикриваються іменами славетних небіжчиків!) переслав нам п'ятдесят-шістдесят рядків своїх віршиків, що починаються так:

Гнів твій, Ахілле невблаганний,

заподіяв грекам лиха незчисленні...*

і т. д., і т. ін.

Маємо за честь шанобливо повідомити «Миломия» (хоч би ким він там був), що навіть перший-ліпший складач нашої друкарні може віршувати значно краще. В «Миломия» не все гаразд з розміром; йому слід навчитись підраховувати склади. У нас не вкладається в голові, чому саме він вирішив, що ми (ми, а не хтось інший) будемо безчестити сторінки нашого журналу такою безглуздою писаниною. Чесно кажучи, навіть «Гармидер», «Горлань», «Нісенітниця», котрі не гребують ніяким літературним мотлохом і можуть без вагань друкувати «Наспіви Матусі-Гуски»* як оригінальний ліричний твір, навряд чи вхопляться за таку дурницю. І «Миломий» (хоч би ким він там був) іще насмілюється вимагати гонорар за свої безглузді вправи. Невже «Миломий» (хоч би ким він там був), не знає, невже не може збагнути, що ми не надрукуємо його, навіть коли він заплатить нам».

Учитуючись у ці рядки, я відчував, що стаю все меншим і меншим, а коли натрапив на те місце, де редактор глузливо називає мою поему «віршиками», зовсім занепав духом. Мені стало шкода бідолаху «Миломия». А втім, «Нісенітниця» виявилась ще менш милосердною, ніж «Ласун». Адже саме «Нісенітниця» написала:

«Той жалюгідний віршомаз, який підписується ім'ям «Миломий», такий небагатий на розум, що плекає надію, буцімто ми надрукуємо його безглузду, неоковирну й зарозумілу мазанину і сплатимо за неї гонорар. Ви можете скласти уявлення про цю писанину з таких більш-менш зрозумілих рядків:

О світло небесне! — град священний,

Первістку неба новонароджений...*

Ми кажемо «більш-менш зрозумілих». А чи не пояснить нам шановний добродій «Миломий» (хоч би ким він там був), як це «град» може бути «священним»? До сьогодні ми були переконані, що град — це замерзлий дощ. А може, він роз'яснить, як замерзлий дощ може бути водночас «священним градом» (якщо таке можливо взагалі) і «новонародженим», адже цим останнім словом (якщо ми хоч трохи тямимо в англійській мові) називають немовлят віком до шести тижнів. Немає рації навіть дискутувати з цього приводу. Проте «Миломий» (хоч би ким він там був) виявляє нечуване нахабство, вимагаючи, щоб ми не лише надрукували ці вправи невігласа, а й неодмінно сплатили гонорар! Отакої! Ну й молодець! Слід було б провчити цього зарозумілого писаку і справді надрукувати його поетичні відкриття verbatim et literatim,[2] так, як вони з'явились з-під пера автора. Важко придумати суворіше покарання, і ми б радо скористались цією нагодою, якби не думка про наших читачів, які, певно, помруть від нудьги. Радимо «Миломию» (хоч би ким він там був) у майбутньому пересилати такі твори до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Горланя». Ці надрукують, будьте певні. Ці щомісяця друкують такий мотлох. Отож пересилайте туди, а нас ніхто не ображатиме безкарно».

Цей відгук остаточно поклав край моїм надіям, а щодо «Гармидера», «Горланя» і «Ласуна», то я не уявляю, як вони стерпіли таку наругу. Їх набрали найдрібнішим міньйоном (саркастичний натяк: мовляв, подивіться, які ви маленькі та ниці, а МИ позираємо на вас з недосяжної висоти великих літер!). Це було занадто! Їх зневажали, над ними знущалися! На місці цих журналів я б доклав усіх зусиль, аби притягнути «Нісенітницю» до відповідальності, і задля цього скористався б зі статті закону «Про захист тварин від жорстокого поводження». Щодо «Миломия» (хоч би ким він там був), то в мене остаточно увірвався терпець, і я більш не співчував йому. Він виявився звичайнісіньким дурнем (хоч би ким він там був) і отримав стільки стусанів, скільки заслуговував.

Попрацювавши зі стародруками, я впевнився, по-перше, в тому, що «найкраща політика — чесність», по-друге — що коли я не спромігся писати вірші краще за містера Данте, а також обох сліпців та інших представників допотопного письменства, то писати гірше за них неможливо. Проте я трохи оговтався і вирішив будь-що-будь написати якийсь «цілком оригінальний твір» (як інколи пишуть на обкладинках журналів). Я знову поклав перед очима як взірець блискучі вірші редактора «Ґедзя» на честь «Брильянтину Тама» і в запалі суперництва вирішив скласти оду на ту ж величну тему.

Перший рядок я написав легко і невимушено, — ось послухайте:

Писати вірші про «Брильянтин Тама»...

Однак, докладаючи всіх зусиль, щоб підшукати риму до «Тама», я впевнився, що мої спроби ні до чого не приведуть. Тоді я кинувся по допомогу до батька і, плідно попрацювавши кілька годин, ми з ним склали таку поему:

Писати вірші про «Брильянтин Тама»

Важка робота, сказати прямо.

(Підпис) Сноб

Певно, наш опус вийшов не дуже довгий, але, як писалось в «Едінбурґ Ревю»,* «пора зрозуміти», що цінність літературного твору визначається зовсім не його розмірами. Просторікування «Щоквартального огляду»* на тему «наполегливої праці» взагалі не слід сприймати всерйоз. У цілому я був задоволений своєю першою пробою пера, залишалось тільки вдало прилаштувати її. Батько наполягав переслати вірші до «Ґедзя», але дві обставини ставали мені на перешкоді» По-перше, я боявся заздрощів редактора, а по-друге, я знав, що він не схильний платити за оригінальні твори. Зваживши як слід всі обставини, я переслав свої вірші до більш поважного «Ласуна» і нетерпляче та водночас рішуче чекав на вирок цього журналу.

В наступному номері я з неприхованою гордістю прочитав свою поему, яку було повністю надруковано на першій сторінці в супроводі таких знаменних слів, набраних у дужках курсивом:

(Звертаємо увагу наших читачів на чудові вірші під назвою «Брильянтин Тама», які ми наводимо нижче. Немає потреби говорити про їхню довершеність і патетику, — без сліз їх прочитати не можна. А тим, кому не до смаку рядки, присвячені цій самій величній темі, що їх нашкрябав редактор «Ґедзя», радимо порівняти обидва твори.

P.S. Нам не терпиться розгадати таємницю псевдоніма «Сноб». Чи не можна сподіватись на персональне знайомство з автором?)

Така оцінка мого твору нітрохи не суперечить істині, проте, мушу признатись, я на неї не сподівався, — нехай запізніле визнання буде вічним докором моїй батьківщині і всьому людству. Не гаючи часу, я кинувся до редактора «Ласуна», який, на щастя, був удома. Він привітав мене підкреслено шанобливо, навіть по-батьківськи тепло і поблажливо, — безперечно, з огляду на мій юний вік і житейську безпорадність. Він запросив мене сісти і одразу ж перейшов до розгляду поеми, розсипаючи на всі боки компліменти, повторити які мені не дозволяє природна скромність. А втім, містер Краб (так звали редактора) не просто підлещував мені. Він невимушено, зі знанням справи проаналізував мій твір, не вагаючись, вказав на кілька дрібних вад, чим значно підняв свій авторитет у моїх очах. Звичайно, ми поговорили й про «Ґедзя», і, хотілося б думати, сувора критика і гострі кпини, що їх містер Краб вихлюпнув на це нещасне видання, ніколи не впадуть на мою голову. Я звик вважати редактора «Ґедзя» мало не надлюдиною, та містер Краб швидко спростував цю думку. Він пролив світло на літературне і приватне життя «Уїдливої Мухи» (так саркастично містер Краб називає свого конкурента, редактора «Ґедзя»). «Уїдлива Муха» — чоловік непутящий, пише паскудні речі, а до того ж — запроданець, штукар і добрячий мерзотник. Він написав трагедію, над якою регоче вся країна, а від його фарсу у людей течуть гіркі сльози. Це ще не все, він не погребував написати пасквіль на містера Краба, в якому називає того «ослом». Якщо я захочу висловити думку з приводу «Уїдливої Мухи», містер Краб без вагань надасть мені таку можливість на сторінках «Ласуна». Тим часом, оскільки «Ґедзь» неодмінно накинеться на мене за спробу позмагатися з автором «Брильянтину Тама», він (містер Краб) стане на захист моїх особистих інтересів. І якщо з мене зразу ж не будуть люди, то це не його (містера Краба) провина.