― Ваш, пане! ― відповів один з конюхів. ― Бо більш ніхто до нього не признається. Ми його спіймали ― він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь Берліфітцінґівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню ― он як пообсмалюваний!

― А на лобі тавро ― літери В. Ф. Б. , ― озвався другий конюх. ― Це ж, напевне, означає «Вільгельм фон Берліфітцінґ», але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.

― Справді диво дивне! ― промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже. ― Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі... А втім, хай буде мій, ― хвильку помовчавши, додав він. ― Може, такий їздець, як Фрідріх фон Метценґерштайн, приборкає навіть чорта з Берліфітцінґівських стаєнь.

― Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.

― Теж правда, ― сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.

Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття. Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.

― Ви чули, що старий Берліфітцінґ, той завзятий мисливець, загинув? ― спитав у барона один із його васалів, коли паж пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до Метценґерштайнівських стаєнь.

― Ні! ― відказав барон, рвучко обернувшись до васала. ― Загинув, кажеш?

― Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.

По бароновому обличчю промайнула усмішка.

― Як він загинув?

― Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.

― О-це та-а-ак! ― протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.

― Оце так, ― підтвердив васал.

― Страхіття! ― незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.

Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценґерштайна настала помітна зміна. Його поводження не збігалося з тим, чого від нього чекали, й геть розходилося з надіями багатьох матусь, що мали дочок-відданиць; а його звички й манери ще рідше, ніж доти, узгоджувалися зі звичками та манерами довколишнього панства. Його ніколи не бачили за межами власних володінь, і в своїх широких товариських колах він не мав жодного товариша ― хіба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кінь, що на ньому барон відтоді весь час їздив, мав якесь таємниче право називатись його другом.

Однак численні запрошення від сусідів надходили ще довго: «Чи не вшанує барон своєю присутністю наше свято?», «Чи не приїде барон пополювати з нами на вепра?» Відповіді були гордовиті й лаконічні: «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде».

Владне магнатство не могло терпіти таких постійних образ. Запрошення стали холодніші, почали надходити рідше, а врешті зовсім припинились. Від удови нещасливого графа Берліфітцінґа навіть почули таке висловлене сподівання: «Може, баронові доведеться сидіти вдома, коли він цього не хотітиме, якщо вже йому не до смаку товариство рівних йому; або їздити верхи, коли він цього не хотітиме, якщо вже він віддає перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадкової ущипливості, він тільки показував, якими навдивовижу беззмістовними можуть бути наші слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.

Одначе люди милосердні приписували зміну в поведінці молодого магната цілком природній синівській тузі після втрати батька й матері, ― щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився він перші дні після цієї втрати. А втім, були й такі, що вбачали тут просто непомірну пиху. Ще інші (поміж якими слід згадати фамільного лікаря) рішуче говорили про хворобливу меланхолію, про спадкове нездоров'я; а серед більшості ходили більш двозначні туманні натяки.

Справді, неприродна баронова любов до недавно набутого коня ― любов, яку неначе тільки підсилювали все нові й нові вияви лютої, демонічної натури огиря, ― помалу в очах усіх розсудливих людей прибрала рис огидної, неприродної пристрасті. В опівденному світлі й у мертві нічні години, в хворобі й у здоров'ї, в затишші й у бурі молодий Метценґерштайн був наче прикутий до сідла велетня-коня, чия вгамована норовистість так добре відповідала власній юнаковій вдачі.

Крім того, були деякі обставини, що в сполученні з недавніми подіями надавали якогось надлюдського, грізного характеру цій манії вершника і властивостям коня. Та відстань, яку огир перелітав одним стрибком, старанно вимірювалась, і виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершує найсміливіші передбачення найбуйнішої уяви. Крім того, барон не придумав коневі ніякого назвиська, хоча доти всі його коні такі назвиська мали. І стайню для нього влаштували віддалеки від інших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився ніхто, крім самого господаря, ба навіть заходити до його стайні не смів більш ніхто. Відзначено також, що ті троє конюхів, котрі спіймали огиря, як він тікав з пожежі в маєтку Берліфітцінґів, хоча й зуміли спіймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден із них не міг із певністю сказати про себе, що він ― чи то під час тієї небезпечної ловитви, чи то згодом ― доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайної розумності в поведінці благородної, сміливої тварини й не слід вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такі обставини, які мимохіть змушували замислитися найнедовірливіших і найбайдужіших людей; і кажуть, що були хвилини, коли кінь змушував юрбу цікавих, які обступали його, перелякано сахатись ― так грізно й значуще тупав він копитами. Навіть сам молодий Метценґерштайн не раз бліднув і нітився від його швидкого, запитливого, майже людського погляду.

Та серед усього оточення молодого барона жодна душа не сумнівалася в незвичайній, палкій прихильності молодого магната до цього коня з його вогненним темпераментом; жодна душа, крім хіба одного нікчемного, недолугого пажа, чия потворність відштовхувала всіх і на чию думку ніхто ніколи не вважав. Він (якщо його думки взагалі варті згадки) мав зухвальство твердити, ніби їхній пан ні разу не скочив у сідло без несвідомого, майже непомітного дрожу, а коли вертався із щоденної далекої проїздки, обличчя його щоразу бувало спотворене виразом якогось злостивого тріумфу.

Одної буряної ночі Метценґерштайн прокинувся з тяжкого сну, спустився, ніби сновида, надвір, поспіхом сів на коня й помчав у лісові хащі. Така звичайна подія не збудила великої уваги, але челядь дожидала його повернення в гнітючій тривозі. Аж ось, за якусь годину, грізні й величні мури палацу Метценґерштайнів затріщали й задвигтіли під навалою суцільної стіни блідого невтримного вогню.

Коли той вогонь побачили, він уже розгорівся так, що будь-які спроби врятувати бодай частину будівлі були очевидячки марні, і приголомшені сусіди нерухомо стояли в мовчазному, трохи не скрушному подиві. Та скоро нове страхітливе з'явисько прикувало увагу людей і показало, наскільки сильніше хвилювання пробуджує в юрбі видовище людської загибелі, ніж найстрашніші катастрофи з неживими речами.

Довгою алеєю старих дубів, що вела від лісу до парадної брами палацу Метценґерштайнів, мчав кінь з розшарпаним, простоволосим вершником, мчав швидше й рвучкіше, ніж сам Демон Бурі.