— Як скажеш, чемпіоне.

Ми сиділи на лаві, сьорбали кока-колу з паперових стаканчиків і дивилися на людей, які прогулювалися алеєю. Несподівано Теодор запитав:

— Мама сердиться?

Я прикусив щоку й кілька секунд нічого не відповідав. Попри те що Теодору ще не виповнилося п’яти, я несвідомо чекав, що він продовжить чимось на кшталт: «І тому вона не прийде ввечері додому?» — хоч і розумів, що він іще надто малий, щоб аж так ускладнювати запитання.

— Ні, — заперечив я. — Ми просто не завжди… — я зам’явся, — знаходимо спільну мову. Втямив, про що я?

Малий укинув до рота шматок картоплини й зосереджено, по-дорослому кивнув. У ту мить він зовсім не скидався на дитину, а виглядав маленьким — зменшеним за допомогою якихось чар, — але цілком дорослим чоловіком.

— Мама не зрозуміла, що я хотів від неї, та вона не сердиться, повір. Вона любить тебе… й мене, мабуть, теж… Вона любить нас.

Краєм ока зиркнув на сина. Присягаюся, в ту мить я б не здивувався почутому: «Тату, що за фігню ти париш?» Тео здавався неправдоподібно дорослим. Однак він мовчав, голосно присьорбуючи кока-колу.

Зненацька хлопчак пукнув. Потужно так, по-мужицькому.

— Ой! — і засміявся. В’язка гнітючість, яка насичувала повітря кілька секунд тому, розвіялася. На кілька наступних хвилин я викинув із голови спогади про вранішню зустріч.

— Ото вже шептуна пустив, — я прикрив долонею носа. — Як із гармати стрельнув. Он, подивись, людей налякав.

— Не налякав! — гиготів Тео. Та попри це, крутив головою навсібіч, видивляючись, чи хтось, бува, не побіг із переляку в кущі.

— У штанах дірку часом не пропалив?

Тео зайшовся ще голосніше.

— Ні-і-і!

— Ну, дивись мені. Бо потім сам мамі пояснюватимеш, чому труси смердять смаленим.

Малий розреготався так, що закашлявся, і я мусив притримувати стаканчик із кока-колою, щоб той не полетів на землю. Прокашлявшись і віддихавшись, Теодор запропонував:

— Тату, відкрий секрет.

— Запитуй.

Іноді ми грали з Тео в таку гру — обмінювалися секретами. Умови прості: кажи правду, хай яким незручним виявиться запитання, — це по-перше, а по-друге — нікому не розповідай секрет, почутий у відповідь. Хлопчик замислився, зважуючи, що б такого випитати. Зрештою наморщив лоба та серйозно проговорив:

— А мама пукає?

Я мусив двічі прикусити губу та кілька разів глибоко вдихнути, щоб не пирснути. Коли ми з Тео лишалися на самоті, я не стримував себе і, якщо припирало, не соромився пускати гази з озвученням. Це дуже веселило малого. Єва, дізнавшись, звично обізвала мене ідіотом і дорікнула, що я заохочую Теодора до поганих звичок. Може, й так, але, як на мене, дружина надавала завеликого значення банальному пердінню. Сама Єва поводилася як справжня леді та ніколи не пукала у присутності джентльменів. Відповідно, запитання здавалося Тео життєво важливим: чому він і тато пукають, іноді так, що вуха закладає, а мама не пукає? Вона що — особлива?

— Звісно, пукає! — схоже, я рявкнув надто голосно, бо літня пара, яка неподалік неквапом простувала до Лебединого озера, озирнулася. Чоловік і жінка зміряли мене та сина поглядами й усміхнулися. Цікаво, що вони подумали про тему нашої розмови? — Усі пукають! І мама, і бабуся Катя, і бабуся Жанна, і дідусь Лаврентій… хоча ні, дідусь Лаврентій не пукає, він пердить, але ти мене зрозумів, чемпіоне, суть та сама, — на моріжках, що розділяли прогулянкову алею, лежало кілька собак. Я тицьнув у них пальцем: — І собаки пукають. І котики теж.

— І собаки? — звівши брови, Тео припинив сміятися та втупився у псів. Він двічі переводив погляд із мене на собак і назад, так його вразило почуте. Світ перевертався на його очах.

— Усі, — підтвердив я. — Навіть панди. Усі, крім британської королеви. Британська королева має спеціально навчених людей, які пукають за неї.

Я більше не міг стримуватися, посмішка розтягувала м’язи щік і сама лізла на лице. Тео не помічав її, зачаровано витріщаючись на мене.

— Снігова королева? — уточнив він.

Він не зрозумів слово «британська», а тому дібрав до іменника «королева» єдиний підхожий прикметник із усіх, які знав.

— Ні! Снігова королева теж пукає. Як і твоя мама. Але я казав про іншу королеву — королеву Британії.

— А-а, — було видно, що малий не розуміє, проте соромиться розпитувати.

— Вона схожа на Снігову, але трохи інакша. Пам’ятаєш, де живе Снігова королева?

Після кількасекундних роздумів Тео відповів:

— У Лапландії.

Я не знав напевне, що крижана правителька з казки Ганса Крістіана Андерсена жила саме в Лапландії, але сперечатися не став.

— Так, правильно, в Лапландії. Це на півночі, — ми сиділи обличчям до заходу, і я махнув рукою праворуч. — Вона там царює, ну, тобто керує всім. А британська королева — в Британії. Це такий острів далеко на Заході.

— Де це?

— Отам, — я випростав руку, показуючи перед собою. — Далеко-далеко, де сідає сонце. За нашим містом спочатку йде багато землі, потім — море, протока така дуже широка, а за тією протокою — великий острів. Отам вона й проживає.

Тео кивнув і поліз у коробку по одного з останніх шматочків картоплі.

— Тепер твоя черга, чемпіоне: розкажи секрет.

У ту мить я не мав на меті випитувати щось конкретне, а тому дозволив Тео самому вибирати, чим ділитися. Малюк насупився й довго мовчав, гризучи край прозорої трубочки, що витикалась із пластикової накривки паперового стаканчика. Кока-коли майже не лишилося, на денці бовтався лід. Тео кілька разів глипав на мене, а тоді, не випускаючи трубочку з губів, тихо зронив:

— Це я написав листа.

Посмішка всохла. М’язи розслабилися не відразу, й секунду чи дві я тупо щирився, немов мумія, виставляючи напоказ зуби. Потім кутики губ обвалились. Я почув і з першого разу збагнув, про що говорить Тео, але свідомість, чи то пак раціональна її частина, сокирою відрубала всі думки, що витікали з того розуміння. Не думай! Тільки не думай про те, що це може означати!

Якомога більш байдужим тоном я запитав:

— Ти про що?

Із удаваною байдужістю не склалося. Малюк відчув переміну в настрої:

— На комп’ютері… Я не знав, що так буде… Тату, пробач…

Я відставив убік свій уже порожній паперовий стаканчик, зісковзнув із лави та присів обличчям до сина. Він не плакав — хоча в кутиках очей збиралися сльози — й уникав мого погляду. Я пригорнув його до себе, погладив по голівці.

— Ти чого, комашко? Не бійся, нічого страшного не сталося. Ти не зробив нічого поганого.

От тільки що ти насправді зробив?

Теодор раніше не боявся мене, тобто не боявся відверто викладати все, хай там що накоїв. Я не раз повторював: що б не трапилося, ти мусиш прийти додому й усе розповісти. Але того дня все було по-інакшому. Я відчував, що Тео фізично пересилює себе, щоб заговорити.

— Все нормально, — я відсторонився та спробував посміхнутися. А серце калатало й калатало, дубасило об ребра, немов очманілий боксер. І ще я відчував, як неймовірно швидко холонуть пальці. — Розкажи мені, не хвилюйся…

— Це секрет. Я розказав тобі секрет, — Тео промовляв слова так тихо, що я мусив нахилитися й підставити вухо просто під його губи. — Це я надрукував листа, — переборюючи себе, повторив він.

На-дру-ку-вав.

«Якого, в дідька, листа? — я втрачав контроль і починав сердитися. — Тобі чотири роки, ти уявлення не маєш, що таке e-mail, ти не вмієш запускати нічого, крім YouTube та кількох убогих ігор на моєму ноуті. Який, бляха, лист?!!»

— Ти почув, що я розповідав мамі, так? Тобі відомо про лист із моєї з нею розмови?

Тео винувато закліпав. Він не зрозумів запитання. За мить я осягнув, що воно справді безглузде. Я все ще міркував так, наче мій син від когось дізнався про відправлене федералам повідомлення. Але якщо припустити, повірити в те, в чому він щойно зізнався… Йому не треба було від кого-небудь чути про лист, якщо він надсилав його сам.

Але як?

І, чорт забирай, чому так стрімко холонуть мої пальці?