— Ні, — ласкавість з її голосу як у воду канула.

— Коли ти пішла вранці, я перевірив свою поштову скриньку. Лист, про який мені розповіли ці двоє з вулиці, висить у «Надісланих». Це великий лист, на сторінку. Я не знаю ані адресатів, ані тих, про кого в ньому йдеться. Я впевнений, що протягом минулого тижня на мій акаунт у Gmail заходили лише з мого ноутбука. Тобто це не злам і не якийсь глюк.

— До чого ти хилиш, Мироне?

Її небажання почути мене дратувало:

— Я не відвідував інтернет-клуби та не відкривав пошту на роботі. Хтось із мого мейла та без мого відома відправив дуже дивного листа. Невже ти не…

— Чого ти хочеш від мене? — я чув у слухавці її пошарпане злістю дихання. У такі миті здавалося, наче від Єви лине сердитий стугін, щось середнє між вібрацією повітря перед наближенням потяга й електричним дзижчанням трансформатора, що попереджає: НЕ ЛІЗЬ — УБ’Ю! Невидиме, ледь вловне та водночас реальне й грізне гудіння. — Я теж не писала цього листа. Я взагалі не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноутбука.

— Я вірю. І — о Боже! — чому ти завжди все перекручуєш? Я не звинувачую тебе ні в чому! Я не кажу, що ти лізла до мого ноута! Я просто потребую твоєї допомоги. Лист пішов увечері, коли ти з Теодором залишалася вдома. Можливо… — я завагався, збагнувши, як безглуздо прозвучать нашвидкуруч вигадані варіанти, — хтось заходив у гості, або ти комусь давала покористуватися моїм ноутом, або…

— Яку частину фрази про те, що я не пам’ятаю, коли востаннє торкалася твого ноута, ти не зрозумів? Я ж сказала: не заходила на твою пошту та не відправляла жодного листа!

— Єво, я почув це, почув іще вранці. А тепер, будь ласка, почуй мене ти: цей лист не міг з’явитися сам по собі.

— У тебе проблеми? Ти вліз в якусь аферу?

— Ні. Ти не чуєш мене…

— Цей лист про гроші? Там щось пов’язано з грошима?

— Ні!

— Тоді йди на хрін, Мироне! Не діставай мене! У мене купа роботи.

Я видав горлянкою щось середнє між стогоном і гарчанням, а потому, переборюючи бажання жбурнути телефон на підлогу, відкинувся на подушку.

Тео стояв біля шафи, мнучи пальчиками светр із зображенням Блискавки Макквіна, і дивився на мене широко розплющеними очима.

Того року в конкурсі на найкращий жовтень із відривом у три милі перемагав місяць червень. Ми з Тео вирушили таксувати о шостій вечора, коли термометр показував +16 °C. О 20:30, за десять хвилин після заходу сонця температура скотилася до +10 °C, і мені довелося вмикати обігрівач.

Після моєї розмови з Євою Тео несподівано затих. Оскільки ми вирішили, що разом поїдемо таксувати, прогулянку за обопільною згодою було скасовано. Весь час до виїзду Тео залишався підозріло мовчазним, проте я почувався занадто спантеличеним, щоб розважати його чи розпитувати, чому він раптом наче води в рот набрав. Від страху я втратив не лише спокій, але й рівновагу. Протягом двох годин потому, як ми сіли в Nissan і виїхали в місто, я примудрився двічі погиркатися з диспетчером. Один раз із моєї вини — я переплутав адресу та підрулив не до того будинку. Вдруге ми обмінялися «люб’язностями», коли диспетчерка надіслала клієнту неправильний номер машини. Я працював нелегально, тож не ставив шашку із написом TAXI на дах автомобіля. Пасажири не зорієнтувалися, що мій темно-синій Nissan Almera прибув саме по них, і, чверть години потупцявши за півсотні кроків від мого авто, звернулися до іншої служби.

Я майже не помічав Тео й постійно думав про лист. Невдовзі після другої сварки з диспетчером я начебто збагнув, що означає крапка з комою в записі 11;30PM. Літери верхнього регістру могли бути введені лише за ввімкненого режиму Caps Lock або в разі затискання клавіші Shift. Майже напевно під час набору було ввімкнено Caps Lock, бо друкувати таке велике повідомлення, тримаючи затиснутою клавішу Shift, незручно. Оскільки повідомлення написано англійською, логічно, що під час роботи було ввімкнено англійську розкладку. Для того щоб поставити двокрапку за ввімкненої української розкладки, потрібно водночас натиснути клавішу Shift і цифру 6. В англійській розкладці двокрапка й крапка з комою знаходяться на одній клавіші неподалік Enter’а. Якщо натиснути цю клавішу водночас із Shift’ом, на екрані з’явиться двокрапка, якщо без Shift’а — крапка з комою. Автор листа набирав його за ввімкненого режиму Caps Lock, жодного разу не натиснувши Shift. Інакше кажучи, в записі часу 11;30PM мала стояти — і стояла б — двокрапка, якби автор, натискаючи клавішу з двокрапкою та крапкою з комою, скористався Shift’ом. Чому він ним не скористався? Не знаю. Можливо, він однорукий… ну, всяке буває. Але більш імовірно, що автор з якоїсь причини вводив текст одним пальцем.

Через розгубленість я лише за десять до дев’ятої згадав, що ми з Тео перед виїздом майже нічого не їли. Повертаючись із Луцького кільця до центру, зиркнув на сина й запитав:

— Їсти будеш?

Він неохоче похитав головою:

— Ні.

Я примружився:

— А чизбургер?

Хлопчак моментально пожвавився:

— Так!

— А фрі?

— Та-а-ак!

— Хе-хе, чемпіоне, хто хоче іграшку з «МакДака»?

— Я-а-а-а-а!

— Давай п’ять, малий! — мені таки вдалося його потішити. Тео ляснув долонькою по простягнутій лівиці. — До біса сварливу тітку з радіо, — я театральним жестом вимкнув рацію, — ми їдемо по «Хеппі Міл» до «МакДака»!

Ми залишили машину на стоянці за торговим центром «Злата Плаза» й, по-діловому заштовхавши руки до кишень, потупали до McDonalds’а. Незважаючи на будній день, приміщення виявилося переповненим, яблуку ніде впасти. Ми стали в чергу. За кілька хвилин я замовив «Хеппі Міл» з кока-колою для Теодора, а собі — «Біґ-Мак Меню».

— Підемо на вулицю? — Тео стояв біля моєї ноги та зацікавлено вивчав касові апарати. Зиркнувши на мене, хлопчак кивнув. — Добре. Застебни куртку, — я повернувся до касирки, яка збирала наше замовлення: — Все з собою, будь ласка.

Я не любив гамірних приміщень. Коли дозволяла погода, ми з Тео забирали бургери, йшли на Лебединку[31] та, влаштувавшись на вільній лавці, з’їдали їх на свіжому повітрі. Я любив не так свіже повітря, як можливість спокійно поговорити — без гамору й дратівливої метушні. Того понеділка погода не сприяла пікнікам, однак не дощило. Крім того, перед виходом із авто я примусив Тео вдягти осінню курточку, захоплену перед виїздом із дому, тож малий не мав замерзнути.

Ми спустилися сходами від торгового центру до зеленої алеї — повністю пішохідної вулиці Короленка, що тягнулась уздовж парку, — й сіли на найближчу до виходу зі «Злати Плази» лаву. Сонце сіло півгодини тому, небо помалу темніло. На холоді щоки Теодора порожевіли. Він дістав пакунок з іграшкою — крилатим м’ячем від Nerf Rebelle, — але зразу ж відклав, буркнувши «розгорну потім», і поліз по чизбургер.

— Тобі не холодно?

— Ні, — не випускаючи чизбургер із правої руки, Тео лівою тягнувся по картоплю. Наминав з обох рук.

— Добре.

Упоравшись із картоплею та чизбургером, Тео заходився коло іграшки. Роздер целофанову обгортку, витягнув деталі, півхвилини крутив їх у руках, розглядав, зрештою здогадався, куди приткнути пару яскраво-рожевих крил із намальованим фіолетовим пір’ям, після чого простягнув мені повністю зібрану дивакувату конструкцію.

— Нащо він?

Я взяв іграшку до рук. М’яч виявився не зовсім м’ячем. У центрі вільно оберталося темно-синє коліщатко. З боків випиналися крила, кожне — сантиметрів десять завдовжки, через що іграшка нагадувала голову галла Астерикса із французького мультфільму. Судячи з інструкції, крилатий м’яч потрібно було кидати. Щоправда, я не уявляв, як ця штукенція поводитиметься в повітрі.

— Його треба кидати, — повідомив малому. — Хочеш спробуємо?

— Ні, — Тео мотнув головою. Іграшка йому не сподобалася. — Наступного разу візьмемо водяний бластер.

Ту саму серію іграшок від Nerf Rebelle складали ще бумеранг і водяний пістолет.