Та це ще не все. Погодьтеся, виглядало б дивно, якби Єва влаштувала істерику через загибель дядька ще до того, як вона пішла до школи.

Любомир Коник мав двоє дітей — сина Захара, на два роки молодшого за Єву, й дочку Христину, на рік старшу. Влітку 1995-го, через два роки після смерті Любомира Романовича, Єва, Захар і Христина запускали повітряних зміїв у полі за хатиною на заході села Глинськ, де жила їхня бабуся, матір Любомира та Лаврентія. Єва й Христина втримували своїх зміїв на капронових нитках. Захар роздобув у коморі котушку тонкого мідного дроту та прив’язав змія до неї. Через південну частину Глинська, за кількасот метрів від річки Устя, прокладено залізничну гілку сполученням Здолбунів[33] — Львів. Того дня вітер дув із півночі, тож діти, йдучи слідом за зміями, помалу підбиралися до колій. Якоїсь миті Захару набридло вовтузитися з котушкою, він викинув її, а решту дроту намотав на долоню. Під самісінькою колією раптовий порив вітру закрутив Захарового змія й кинув на дріт контактної залізничної мережі. Точну напругу в залізничній мережі визначити важко, вона «плаває» залежно від того, скільки електровозів працює на лінії, та рідко становить менше як 25 000 вольт. Мідний дріт, до якого семирічний Захар причепив повітряного змія, швидко перегорів, але часу контакту стало, щоб хлопчак на мить зник у сліпучому спалахові. Коли полум’я вичахло, Захар упав на землю цілком обвугленим. Дівчат знайшли за півгодини. Єва забилась у каналізаційну трубу під залізничним насипом за півкілометра на захід від місця, де сталася трагедія, а Христина сиділа біля колії та, погладжуючи обгорілу до чорного, безволосу голівку, притискала молодшого брата до грудей. Чоловік, що побачив їх першими, стверджував, що в Захара в ту мить усе ще йшов із вух дим.

Відтоді Єва панічно боялася всього, що пов’язане з електрикою. Вона не могла дивитися — виходила до іншої кімнати, — як я міняю перегорілі лампочки, не дозволяла мені ремонтувати розетки, навіть якщо потрібно було просто підкрутити шуруп.

Після народження Тео примусила мене поставити заглушки на всі без винятку розетки у квартирі й десятки, якщо не сотні разів товкмачила малому, що йому заборонено без дозволу та нагляду чіпати електричні прилади. Якщо в інших, нормальних сім’ях діти боялися бабая, домовиків чи Бабу Ягу, наш Теодор лякався Струму, що причаївся у стінах за пластиковими квадратами бежевого кольору або в чорних дротах, які тягнулися на висоті семи метрів над тротуарами.

Тео дістав із коробки вертоліт, глянув на мене і, не торкаючись, тицьнув пальчиком у батарею. Я кивнув. Але перед тим, як устати з дивана, ще раз подивився на ноут. За розкритим і поки що порожнім вордівським файлом ховався браузер Mozilla Firefox із єдиною відкритою вкладкою. Поштовий сервер Gmail. Я згорнув текстовий редактор і перемкнувся на браузер.

From: miro.belinksy@gmail.com

To: WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV

Subject: TAYARANI DELIVERY

Date: Wed, 27th May 2015, 10:05 p.m.

ТАЯРАНІ ТА LOS RASTROJOS ГОТУЮТЬ ДО ВІДПРАВЛЕННЯ…

Кілька секунд, не читаючи, я тупився в екран, а тоді підвів указівник до зображення сміттєвого бака й клацнув мишею. Лист зник. Угорі екрана вискочив напис:

Ланцюжок повідомлень перенесено в «Кошик» — Докладніше — Скасувати

Gmail неначе опирався тому, що я робив, не бажаючи позбавлятись єдиного доказу. Я перейшов до розділу «Кошик» і, не вагаючись, натиснув «Очистити кошик зараз». Лист із заголовком «TAYARANI DELIVERY» щез із поштового сервера. Наче й не було його.

У четвер, 4 червня, я знову взяв Теодора із собою. Ми вирушили рано, ще до п’ятої, та попри те, що перед виїздом нормально поїли, до десятої вечора зголодніли. Завізши двох хлопців за адресою Курчатова, 18-Б, я розвернувся в напрямку супермаркета Fozzy прикупити чогось їстівного.

За п’ять по десятій ми зайшли до супермаркета. Тео, затискаючи під рукою Юаня Михайловича, якого того дня захотів узяти із собою «на роботу», діловито побіг до стелажів із солодощами, розставлених поміж касами, а я закрокував до полиць із молочними продуктами.

Через хвилину мене хтось погукав:

— Юначе!

Я озирнувся:

— Що?

Переді мною стояла невисока сухоребра жіночка років сорока п’яти із гротескно великими окулярами на гачкуватому носі. Я ковзнув поглядом по прилизаній зачісці, з якої не вибивалося жодної волосини, та напружених зморшках у кутках очей і подумав, що вона, напевно, вчителька. Або викладачка етики та моралі в університеті. Ніяк не менше. Я ріс у вчительській сім’ї, тож добре знав цей погордливо-докірливий погляд.

— Це ваша дитина? — коротким помахом руки вона показала собі за спину.

— Де?

— Ось там.

Я бачив голову Теодора, та за столами з фруктами не міг розгледіти, що він робить.

— Це мій син, а що?

— Нічого. Він гортає журнал Playboy.

Я смикнув кадиком:

— Бляха! — і не подякувавши, заквапився до малого.

Підійшовши, розгубився. Теодор стовбичив під стелажем із глянцевими журналами, який хтось додумався приткнути обабіч стелажа з шоколадними батончиками та жуйками, й тримав у руках розгорнутий Playboy. Плюшевий Юань лежав на нижній полиці стелажа з жуйками та із сумом споглядав неподобство.

— Ти чого по нього поліз?

Playboy та XXL стояли на горішній поличці. Я не уявляв, як — і навіщо — Тео туди дотягнувся.

— Глянь, яка машинка.

Він повернув журнал до мене, показуючи статтю про нові моделі від Porsche.

— Це журнал для дорослих, — промовив я.

— Але там машинки!

— Там не лише машинки, — я висмикнув у нього з рук журнал і поклав той на місце. Тео з ображеним виглядом (коли я нарешті виросту?) забрав зі стелажа Юаня. — Ти вибрав «Кіндер Сюрприз»?

— Ні.

— То пішли вибирати!

Дорогою ми прихопили літрову пляшку кефіру й дві сирні булки. Сховавшись у салоні авто — надворі все ще залишалося не по-літньому холодно, — сточили все до крихти. Ум’явши свою булку, Теодор узявся за «Кіндер Сюрприз», поділився зі мною половинкою шоколадки та поліз по іграшку. Усередині жовтого пластмасового яйця виявилася химерна збірна іграшка: якщо дивитися на неї згори, бачиш півня, якщо перекинути догори дриґом — півень перетворюється на кролика.

— Задоволений? — запитав я, вмикаючи рацію.

— Клас! — Тео вистромив великого пальця.

— Тоді поїхали.

Я прийняв замовлення, й ми помчали по чергового клієнта.

Через півгодини Тео заснув.

Я проїздив ще майже дві години. Останніми відвозив двох дівчат, на вигляд — школярок, від кінотеатру «Ера» на провулок Весняний, що за озером Басів Кут на півдні Рівного. Я звернув із Чорновола на Весняний, коли годинник на панелі приладів показував 00:13. Щойно одна з дівчат зашаруділа, дістаючи гроші, скрипнула рація й диспетчер продиктувала адресу нового виклику:

— Здолбунів, вулиця Гончара, 21… Здолбунів, Гончара, 21…

Я провів пальцями по волоссю, вагаючись. По суті, я вже за межами Рівного, до Здолбунова рукою подати, і я знав, де розташована вулиця Гончара. Вона проходить повз залізничну станцію та майже по всій довжині тягнеться паралельно до колій, що йдуть від Рівного. Крім того, з усіх таксистів «Оптимального» я зараз найближче до Здолбунова. Поїхати чи відмовитись? Гроші будуть непогані, гривень вісімдесят, може, навіть сотня. Я кинув погляд на Теодора. Хлопчак лежав, згорнувшись калачиком, стискаючи в кулачкові іграшку з «Кіндер Сюрприза», й солодко спав. Я зняв рацію з тримача й натиснув тангенту:

— Сто сорок вісім, забираю Здолбунів, Гончара, 21.

— Сто сорок восьмий, замовлення ваше.

— Куди будемо їхати?

— Нічний клуб «Магнат» на Степана Бандери. Я надіслала смс.

— Дякую.

— Сто сорок восьмий, гарної поїздки.

Я виїхав із Весняного на Чорновола та розвернувся на південь. За хвилину перетнув трасу Е40, що огинала Рівне з півдня, й опинився у Квасилові[34]. Машин не було, ні попутних, ні зустрічних, залізничний переїзд теж виявився вільним, і я вирулив на Гончара рівно о пів на першу. Сповільнився, став видивлятися номери будинків. За мить у світлі фар зринув силует. З того як він стояв, чи то пак, як не міг устояти на місці, я збагнув, що брати замовлення не варто було. Я повільно наближався, роздивляючись клієнта. Середнього зросту, орієнтовно мого віку, коротко — майже під нуль — підстрижений, у тонкій спортивній куртці та світло-блакитних джинсах. Стояв, ледь згорбившись, і погойдувався, подавши таз уперед і запхавши руки до кишень джинсів.