— Хе, як скоро, — видав бритоголовий, коли я загальмував.

Я навмисно зупинився трохи далі, щоб він не тягнувся до передніх дверцят, за якими спав Тео. Щойно він увалився в салон, у ніздрі вдарив кислий запах алкоголю.

— «Магнат»? — уточнив я.

— Да, шефе! Погнали, бля!

До Квасилова дісталися спокійно, та за сотню метрів до залізничного переїзду пасажир озвався:

— Музичку включи, е.

Я вдав, що не чую його.

— Шеф! — він підвищив голос.

Я погамував роздратування. Зиркнув на Тео, а тоді додав гучності.

— О, нормальок! Атлічно!

Чоловік відкинувся на спинку сидіння. Я скоса глипав на його затерте півтемрявою відображення. Ми проминули Квасилів і наближалися до об’їзної. До Рівного залишалося менше як кілометр, коли з-за моєї спини почулося клацання запальнички. «Розтуди тебе, — я зціпив зуби. — Почалося». Потому повів очима на дзеркальце заднього огляду. Якраз учасно, щоб запримітити язичок полум’я, який вихопився із запальнички. Наступної миті в сутінках салону позначився вогник на кінці цигарки.

— Будь ласка, ви могли б не палити в салоні.

— Шо? — бритоголовий нахилився, просунувши голову між передніми сидіннями. Нестерпно в’їдливий перегар посилював терпкий запах цигарок.

— Я прошу вас не палити, — крізь зуби процідив я.

— Хто це тут такой нєжний? Я тобі, бля, плачу! Ти не куриш? Ну то відкрий, на хрін, вікно!

Я додав газу. Силою інерції нахабу відкинуло назад. Він бухнувся на сидіння, та це, зрозуміло, не вирішувало проблеми: салон повільно наповнював гіркий дим. За мить зашурхотіла ручка, пасажир відчинив вікно з лівого боку, й у машину ввірвався холод.

— У мене в салоні хлопчик, мій син, — я намагався не виказувати люті, але не думаю, що мені вдавалося, — і я буду надзвичайно вдячний, якщо ви загасите цигарку та зачините вікно.

— Який, на хер, хлопчик? — чоловік усе ще зберігав здатність ворушити звивинами. Він збагнув: якщо, крім нього, хтось і є в салоні, то його потрібно шукати на передньому пасажирському сидінні. Нахилився, глянув направо й нарешті помітив Теодора. — О! — шумно затягнувся.

Я пригальмував, але не зупинився. Притримуючи кермо однією лівою, обернувся до пасажира:

— Викинь цигарку за вікно, — я заговорив на повен голос, більше не переймаючись тим, щоб не розбудити Теодора, говорив роздратовано та владно, тож йому це не сподобалося. — Інак…

Чоловік вибухнув:

— Шеф, ти шо, блядь, ти шо, на хрін! — Я інстинктивно додав газу, припухле обличчя пірнуло в пітьму, і я не бачив, хоча добре уявляв, як із його рота вилітають бризки смердючої слини. Бритоголовий не на жарт розлютився: — Я тобі плачу, блядь, плачу, блядь, то, блядь, вези мене й не пи…

Усе, мій терпець урвався. Я притримав Тео рукою й утопив до упору педаль гальма. Вискнули шини, машину повело, та я впорався з керуванням, притиснувши Nissan до узбіччя. Чоловік лантухом злетів із сидіння, врізавшись у спинку водійського крісла. Я озирнувся і через плече прогарчав у салон:

— Слухай сюди. Якщо хочеш, щоб я довіз тебе до пункту призначення…

— ТИ АБАРЗЄЛ! — рикнув він, не чуючи мене.

Розмовляти не мало сенсу. Ще перед тим, як гальмувати, я знав, що не довезу його. Останню фразу я проговорив заради заспокоєння власної совісті, а насправді якась частина мене — й то дуже велика частина — прагнула, щоб він продовжував кричати, роз’ятрюючи, доводячи до сказу. Та частина страшенно хотіла зірвати на ньому весь гнів.

Я заглушив двигун. Кинув погляд на сина. Теодор не спав, я відразу побачив, що він прикидається — дихання стало швидким і нерівним, навколо рота проступили ледь помітні складки, які вказували на те, що м’язи обличчя більше не розслаблені. Втім, малюк щосили вдавав, наче спить. У моїх грудях заклекотало. Я вискочив на дорогу та розчахнув задні ліві дверцята.

— Вийди з машини.

— ЩО?!

— Виходь з машини, я сказав!

Пасажир не рухався. Я зігнувся, схопив його за барки й потягнув на дорогу.

— Ти чьо, шеф?! — тепер він плювався просто мені в обличчя. — Ти, бля, здурів, сука, на хрін, я тебе урою! Я тебе, блядь…

Я виволік його із салону та жбурнув собі під ноги. Чоловік одразу підхопився. Хитнувся, переступив з ноги на ногу, намацуючи рівновагу. Обличчя виродка зробилося багровим від злості, а все ще вкриті бризками слини губи потворно викривилися. Як тільки він замахнувся для удару, я обома руками штовхнув його в груди.

Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі.

— Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся.

У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою:

— Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я…

Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового.

За ті півтори секунди, доки уламок, обертаючись, летів над прим’ятим очеретом, я пригадав той день, коли Бігудяй побив Сашка Бонку, після чого Бонка розірвав зі мною дружбу. До сьомого класу ми були нерозлийвода — я, Ромич і Сашко. Ми разом ходили до школи, разом виконували домашні завдання («виконували» здебільшого означало «похапцем списували на перерві перед уроком»), разом гуляли, веселилися та коїли капості. Нерозлийвода — до початку другої четверті сьомого класу. Бігудяй — на рік старший за нас — навчався у 8-Б, але вже тоді габаритами переважав найбільшого зі старшокласників: мав зріст 193 сантиметри, важив 98,5 кілограма і продовжував рости, наче на стероїдах. Бігудяй — то прізвисько, що приклеїлося до переростка через неймовірно пишну кучму волосся на голові. Попри відчайдушні намагання його випрямити, пасма волосся Бігудяя виглядали так, ніби він щоранку накручував їх на бігуді. Бігудяю вдалося «випрямити» кучері лиш одного разу, взимку 1997-го чи 1998-го, коли він підстригся під нуль. Нічого це не дало, бо через два тижні волосся відросло, і голова стала схожою на обшитий хутром м’яч, а до Бігудяя прилипло ще одне прізвисько — Кошлатий Помідор (кажемо «дякую» червоному, всіяному прищами обличчю).

У восьмому класі Бігудяй узяв за звичку приходити до школи із CD-плеєром у кишені та величезними навушниками Sennheiser на голові. Підозрюю, не так із любові до музики, як тому, що широка пластикова дужка навушників притискала непокірне волосся та візуально зменшувала об’єм чуприни. Позаочі всі кепкували з Бігудяя, але відверто його не зачіпали. Ми користалися тим, що він голосно вмикав музику: чекали, доки ґевал, звично встромивши руки до кишень розтягнутої толстовки, прочовгає повз, а тоді викрикували навздогін усе, що не трималося на язиці. Переросток нічого не чув, а ми реготали до сліз, корчилися за його спиною, змагаючись, хто загорлає найгучніше.