— Де Теодор?

— Удома.

Я похолов. Тепер холодним було все моє тіло, навіть волосся на голові.

— З ким?!

Пауза. І знову шарудіння вітру. Зрештою Єва дуже тихо проказала:

— Сам.

— Блядь. Я тебе вб’ю, — останні слова я ледве видушив із себе. Мене трусило — від несподіванки, від гніву й іще, безперечно, від пекучого переляку. Щось страшне, непоправне трапилося з Теодором. Не знаю чому, але я в цьому не сумнівався. — Я тебе, на хрін, зарию.

— А що… — почала дружина, та я не став дослухувати й розірвав зв’язок.

Скляні двері між ігровою кімнатою та коридором до робочої зони й кабінета супервайзера були відчинені навстіж. У проході стояв Чедвік Босман, уже не такий блідий, хоча все ще наполоханий, а за ним — двоє моїх колег. Я не уявляв, як голосно гаркнув оте «ЩО ЗА ХЕРНЯ?!!», поки не побачив їхніх облич.

— Чувак, ти чого?

Я не відповів, перевів погляд на супервайзера та проговорив англійською.

— Чедвіку, мені треба йти.

— О’кей, — кивнув той.

Перед виходом з офісу я озирнувся й ще раз глянув на американця.

— Не переймайся, — промовив він, — тебе ніхто не звільняє. Вирішуй свої проблеми.

— Дякую, — прохрипів я та рвонув до ліфта.

Суконь було дві. Одна — синювато-чорна, без рукавів, із великим білим комірцем у класичному строгому стилі. На бирці виблискував рожевий напис Lily. Друга — бордова, із цупкішої тканини та з довгими рукавами. Єва, вступивши слідом за мною до дитячої, все ще стискала їх у долонях. Мені пощастило піймати таксі на виході з «Манхеттен Сіті Холу» і, попри те що «Манхеттен» знаходиться значно далі від мого будинку, ніж 8-ме відділення «Нової пошти», вдалося дістатися до квартири майже водночас із Євою. Я влетів до дитячої на півхвилини раніше за неї й тепер стовбичив із роззявленим ротом, почуваючись так, наче проковтнув персикову кісточку. Я задихався.

Дружина схопила мене за плече, розвернула. Штрикнула розлюченим поглядом:

— Навіщо ти вибив двері? Мироне, що з тобою?! Я лише на кілька хвилин відлучилася по посилку! — вона роззирнулась. І тут до неї почало доходити. Злостиві вогники в очах поступово згасли, а їхнє місце заступило щось темне та бездонне. Жах. — Де Теодор?

Серце вискакувало з моїх грудей, але крові до мозку не надходило. Секунду чи дві я думав, що мені доведеться спертися на синове ліжко, щоб не заточитися. Поле зору звузилося, здавалося, ніби я зазираю до кімнати крізь запітнілий ілюмінатор.

— Де Тео? — бліднучи, повторила Єва.

Я перевів погляд із зіжмаканих суконь на дружину. У нутрощі хлюпнув адреналін, і перед очима просвітліло. Тілом прокотилася дрож. Я відчув, що готовий роздерти її на шматки.

— Їх було вибито, коли я прибіг, — потім показав на ноут, що стояв на невисокому столику справа від ліжка. Між мною та столиком лежав на боці дитячий стільчик, за яким зазвичай сидів Тео. — Теодора немає.

Шкіра її обличчя стала геть сірою:

— О Боже, — Єва затулила рота долонями. Суконь не випускала, тож лице майже повністю сховалося за складками тканини. — Де він?

— Я не знаю! — заволав я.

Останні три хвилини паніка, неначе ножиці, клацала у мене над вухами. У ту мить її підхопила Єва. Дружина кинула сукні на ліжко й метнулась до вікна. Розчахнула праву стулку, вихилилася й закричала:

— Тео!!!

Секунд п’ять вона крутила головою, обстежуючи тиху нешироку вулицю, що тяглася попід багатоповерхівкою. Нічого не знайшовши, відскочила від вікна, мовби її відштовхнуло пружиною. Я намагався не дивитися на неї і водночас не міг примусити себе щось зробити. Від страху в голові все змішалося.

— О Боже, Боже, що я накоїла? — в голосі проскакували перші істеричні нотки. — Де він може бути? Де він? Його… — вона на мить затихла й утупилася в моє перелякане обличчя, не наважуючись уголос проказати те, що обом спливло в голові: — забрали? Хтось його забрав?!

Я повернув голову — повільно, так, нібито мені доводилося розламувати підборіддям товстий шар криги, що скував шию, — й уперся поглядом у ноут. Програма енергозбереження затемнила екран, але я чув, що ноутбук працює. Що могло відбутися? Я намагався відтворити в уяві те, що трапилося за відсутності Єви. Теодора викрали. Але навіщо? Я подумав про Лізу Джин Торнтон. Про новий лист. Про попередження щодо терактів. Ні, ні, ні! Це не те! До біса американку! Треба зосередитись на Тео! Кому могло знадобитися викрадати його? Банкові — через кілька незакритих місячних платежів? Абсурд. Не могли колектори опуститися до такого.

І тут мене всього пройняло ознобом. Пасажир. Я пригадав залите кров’ю та перекошене гнівом обличчя, його слова. Тобі хана, ти труп, ти не шариш, із ким зв’язався! Невже цей виблядок так перейнявся сутичкою на в’їзді до Рівного? Як не спромігся дістати мене через «Оптимальне», то бажання помститися виявилося таким сильним, що… Думки неконтрольованим потоком помчали далі, й несподівано перед внутрішнім зором майнуло чорне крило. Він бачив Теодора на передньому сидінні. Й основне: його брат — прокурор. Від страху я застогнав. Якщо це справді він, то на допомогу правоохоронних органів розраховувати не варто.

Єва вибігла в коридор, вискочила на сходовий майданчик, учепилась долонями в поручні й істерично закричала у сходовий проліт:

— ТЕО! ТЕО! ТЕ-Е-О-О-О!!!

Я замружився. Смолянисте крило наблизилося. «Ні, ні, ні! Заспокойся». Я мусив погамувати, заштовхати якнайглибше в себе ту тремтливу чорноту, що розпливалася тілом. Треба опанувати себе, інакше (я відчував) щось усередині мене — якийсь невидимий запобіжник — перегорить, і тоді стане гірше.

Я розплющив очі, дістав із кишені мобільний і тремтячими пальцями набрав «102».

Міліція відреагувала швидко. Слідча група — два оперативні працівники (лейтенанти) та слідчий (капітан) — прибула за п’ять хвилин після дзвінка. Переступивши поріг квартири, слідчий сухо відрекомендувався: «Капітан Іван Станкевич». Завдяки кокарді він здавався трохи вищим за мене, мав коротко підстрижене волосся й злегка обвислі, поцятковані рожевими плямами щоки. Прізвище старшого з двох лейтенантів — опасистого невисокого чоловіка років сорока п’яти — було Лужний, ім’я другого — високого, із солом’яним волоссям — я не запам’ятав. Ще двоє членів групи — експерт-криміналіст та експерт-біолог — під’їхали через півгодини.

Капітан Станкевич уважно вислухав моє зривисте пояснення причини виклику. Потім, нічого не торкаючись, оглянув виламаний замок, зайшов до кімнати Теодора, кілька секунд роздивлявся перекинутий стільчик і тільки потому взявся розпитувати. Здебільшого на запитання відповідав я. Єва не могла. Перед приїздом слідчих дружина, розпачливо кличучи Теодора, збігла сходами до першого поверху. За хвилину повернулася — згорблена й бліда, неначе привид, із мертвотно застиглим обличчям, як у ляльки, що півстоліття пролежала в землі. Після приїзду слідчих вона кілька разів впадала в істерику, гучно кавкала — бо сліз майже не було — і, зі страшними хрипами заковтуючи повітря, намагалася щось розказати. Я відшукав у шафці на кухні залишки маминої валер’янки та примусив Єву проковтнути кілька жовтих таблеток. Заспокоювати не став: я розумів, що мені однаково не вдасться, бо сам наче сидів на електричному стільці. Коли валер’янка подіяла — наскільки, звісно, вона могла подіяти за тих обставин, — Єва вгамувалася та безмовно тинялася квартирою за слідчими. Поки я відповідав на запитання Станкевича, вона тулилася до стіни, тупилася в нікуди та, раз у раз здавлено схлипуючи, затуляла рота стиснутим кулаком.

Після приходу експертів Іван Станкевич ще раз уточнив обставини, за яких ми з Євою виявили зникнення Теодора, поцікавився, чи нічого не поділося з квартири. Я вдруге виклав усе, не згадуючи лише про дзвінок Лізи Джин Торнтон. У якусь мить моєї розповіді капітан напружився.

— Тобто, — він жестом обірвав мене та кинув швидкий погляд на Єву, — ви залишили свого чотирирічного сина самого вдома?