— Чедвіку, тобі недобре? — чверть години тому, коли я заглядав до його кабінету, з ним усе було гаразд.

— Де твій телефон? — переляканим голосом спитав Чедвік.

— Мобільний? — я ковзнув долонею до кишені та витягнув свій Samsung Galaxy. Екран був чорним, неактивним. — Я вимкнув його.

— Вмикай. Тебе шукають.

Серце загупало, гаряча кров ринула під пахви, на шию, до вух і щік.

— Хто? — я відчув, що червонію, й одночасно натиснув кнопку ввімкнення. Телефон ожив, почалося завантаження операційної системи Android.

— Щойно ти пішов, мені зателефонувала якась жінка, відрекомендувалась агентом ФБР, запитала про тебе, запитала, чому ти не відповідаєш на виклики, — затараторив Чедвік. — Я спершу хотів пояснити їй, що ти за терміналом, працюєш, а потім вирішив, якого біса, ну, подумав, хтось бавиться, і послав її. Через п’ять хвилин мені зателефонував наш генеральний менеджер зі свого дому неподалік Індіанаполіса. І це незважаючи на те, що в Індіанаполісі зараз четверта ранку. Уявляєш? Там четверта ранку, а він однаково зателефонував. Він сказав, що прилетить до України та власноруч поламає мені хребет, якщо я ще раз здумаю відшити федералів.

— Бляха… — прохрипів я українською.

— У тебе проблеми, Мироне?

Так, у мене справді проблеми, хоч і не такі, як гадав Чедвік Босман. Від хвилювання тілом ширилася нудотна пульсуюча хвиля жару. Операційна система завантажилася, на екрані вигулькнуло повідомлення про три нові виклики, як і раніше — з невідомого номера.

— Вона зараз зателефонує, — пробелькотів супервайзер. — Тобто мені здається, що…

— Я з’ясую, Чедвіку.

— О’кей, о’кей.

Я відвернувся та відійшов у куток. Чедвік Босман переступав з ноги на ногу, кілька разів нервово підносив долоню до лиця, тягнучись пальцями чи то до рота, чи то до підборіддя, але щоразу зупинявся, не торкаючись обличчя, а тоді, втиснувши голову між пліч, залишив ігрову кімнату. Упершись спиною в одну з металевих опор, що ділили панорамне вікно на секції, я не відводив очей від затиснутого в долоні телефона й чекав. Жар то спадав, то посилювався. Неспокій переброджував на страх, від якого м’язи живота дерев’яніли, а шкіру довкола хребта пощипувало від холоду — відчуття виникало таке, нібито мій тулуб загортали у вологу марлю. Я вже знав, хто телефонуватиме, знав, що нічого доброго від тієї розмови не варто очікувати, й основне — я ледь не задихався від поки що розмитого, але безперечно реального передчуття, що все це якось пов’язано з моїм малим. Через хвилину після того, як Чедвік Босман зник за скляними дверима, смартфон ожив. Спочатку ввімкнулася вібрація, потім на екрані висвітився напис «Вхідний виклик», а нижче під ним — «Невідомий номер». Я торкнувся пальцем кружечка із зеленою слухавкою і приклав телефон до вуха.

— Алло.

— Мироне?

— Так, — я впізнав її. Впізнав із півслова.

— Це Ліза Джин Торнтон.

— Я вас слухаю.

— О боги, чому ви не відповідаєте? — американка здавалася розлюченою та наляканою водночас. Мені стало геть паскудно від думки, що мало трапитися, щоб примусити її голос звучати саме так.

— Мені не висвітився ваш номер, мій телефон…

— Де ви? — перервала вона.

— На роботі, в Zoom Support. А що?

— Хто у вас удома? Хто на цей момент за вашим домашнім комп’ютером?

— Я не… — спину ще дужче пробрало морозом, хоч до обличчя підступила чергова хвиля жару. Отак я й почувався: верхня частина грудей, шия й обличчя палали, а шлунок і все, що нижче, стискалося від замогильного холоду. — Моя дружина… там лише моя дружина, — я знав, що це не так, із Євою був Теодор, але вирішив про це не казати.

— Півгодини тому надійшов новий лист, — рубонула Торнтон.

— Що?!

— Півгодини тому з вашої поштової скриньки надіслано нове попередження.

— Бляха, знову?

«За що? — подумав я. — За що мені це все?»

— Так, тільки цього разу не на офісний мейл, а на приватну скриньку одного із вашингтонських агентів.

— Про що лист?

— Про заплановані Ісламською Державою теракти у вашингтонському метро.

— Це неможливо. Вдома лише моя дружина. Лізо, вона до цього не причетна. Вона в Америці ніколи не була. Я не впевнений, чи вона взагалі здогадується, що таке Ісламська Держава!

— Лист не завершено.

Я наморщив лоба:

— Не розумію.

— Обірвано посеред речення. Таке враження, наче хтось завадив його дописати. Припускаю: щось примусило автора поквапитися. Він попередив про заплановані на сьогодні вибухи в метро, назвав національності, але не вказав імен нападників, не завершив перелік станцій, які слугуватимуть цілями.

— Чому ви впевнені, що він мусив їх назвати?

— Бо в попередньому повідомленні він не назвав лише кольору очей тих довбаних наркодилерів! — американка кричала. — Лист обірвано, і я переконана: тому, хто його писав, відомо більше. ФБР починає діяти, але ми оперуємо лише приблизним часом атак. Нам потрібно більше інформації, треба імена нападників.

Ноги не тримали мене. Я присів навпочіпки біля вікна, вперся ліктем вільної руки в коліно та затулив долонею очі:

— Маячня, Лізо, це маячня.

— Телефонуйте дружині! Негайно!

Я мовчав. У слухавці щось шаруділо, схоже, Ліза Джин Торнтон одягалася з увімкненим режимом гучного зв’язку. Раптово шарудіння стихло.

— Алло? Мироне? Чуєте мене?

— Так.

— Зробіть, що я прошу. Просто зателефонуйте дружині. Це Вашингтон, там друге за величиною після нью- йоркського метро в США. Можливо загинуть сотні чи навіть тисячі людей. На цю мить мене не цікавить, хто надіслав листа. Мені потрібен сам лист, треба той чортів лист повністю.

«Це божевілля, це все абсолютна дурня», — подумав я, от тільки скепсису не вистачало, щоб заглушити тривогу.

— Добре, я зараз наберу її. Я повідомлю вам, якщо що-небудь дізнаюсь. Обіцяю.

— На зв’язку, — відрубала Ліза і від’єдналася.

Я підвівся, підступив до найближчого крісла-мішка та гепнувся в нього, випроставши ноги. Серце несамовито калатало. Мені не вдавалося впоратися з астматичним хвилюванням.

Добре, що нікого поруч не було. Прикусивши щоку, я відшукав номер Єви й натиснув на «Виклик». Залунали довгі гудки. Я втискав телефон у вухо, аж поки в динаміку не прозвучав трафаретний голос операторки: «На даний момент абонент не може відповісти. Зателефонуйте пізніше або…» Я обірвав виклик і відразу зателефонував знову. Дружина не відповідала.

Я запевнив себе, що для тривоги немає підстав. Точніше спробував запевнити. Можливо, на телефоні ввімкнено безгучний режим, і Єва просто не чує. Удома ми мали стаціонарний телефон: апарат залишився від мами та припадав пилюкою на підлозі в залі за одним із крісел. Я напружився, пригадав номер і швидко набрав його, не забувши додати код Рівного.

+380362229840

Пішов виклик. Я став рахувати гудки. Один, два, три… вісім, дев’ять… чотирнадцять, п’ятнадцять… Після двадцятого я більше не міг усидіти на місці. Скочив на ноги, відіпхнув крісло-мішок і заметався вздовж вікон ігрової кімнати. Це вже не смішно. Хтось — чи Єва, чи Тео — мав би зняти слухавку. І тут наче тонке скло тріснуло та розсипалося на скалки в моїх грудях. Теодор. Дика непоясненна впевненість огорнула мене: щось сталося з Тео!

Я натиснув «Відбій» і ще раз зателефонував дружині на мобільний. Цього разу вона відповіла.

— Алло. Ти чого?

— Ти де?

Секундна пауза, під час якої я розчув шум машин і характерне шарудіння вітру. Мій кадик смикнувся, витиснувши з горла нечленороздільне «квумк». Шум машин і характерне шарудіння вітру.

— Я… — голос нерішучий, розгублений, — вибігла на хвилинку до «Нової пошти».

— ЩО ЗА ХЕРНЯ?!! — гарикнув я в телефон.

— Чого ти стартуєш? Я замовила собі нове плаття, мені прийшло смс і…

На секунду в мене відібрало мову. Єва замовила плаття через Інтернет, після того як колектори з УкрСиббанку розіслали всім нашим друзям повідомлення про заборгованість? Однак довше замислюватися над цим я не міг.